§ 2.4.2. Стратегії і тактики співрозмовників дискурсу

Принципова діалогічність тексту (його дискурсність) накладає на нього два різних комплекси прагматичних відбитків: стратегію і такти­ку адресанта та стратегію і тактику адресата (у нашому професійному випадку - перекладача). І хоча суттєві цілі цих компонентів є тотож-

ними (у автора: об'єктивно донести до адресата свій задум; у сприй­маючого: об'єктивно оцінити намір мовця), шляхи їх реалізації будуть фундаментально різними, що породжує перешкоди для спілкування. Зрозуміло, що можуть бути й інші випадки, коли вказані комплекси ви­ступають протилежними за змістом (у адресанта: дипломатично при­ховати свої плани; у адресата: непомітно прикинутися дурнем), але й тут методологія і методика аналізу дискурсу залишаються аналогічними загальним випадкам, хіба що тільки посилюється увага мовця та сприй­маючого до багатозначності використаних лінгвістичних одиниць.

Щоб не вдаватися до детальної характеристики понять "страте­гія" і "тактика" (бо вона вирішальної ролі при перекладі не відіграє), відзначимо лише, що перше означає загальну найдальшу ціль, а дру­ге - конкретну найближчу. Але не можна не вказати при цьому на роз­біжність тих засобів, котрі використовують автор і сприймаючий для втілення цих понять у свій дискурс. Якщо перший йде від нелінгваль-ного (психічного, розумового) задуму до вербального висловлювання, то другий рухається у зворотному напрямку: від словесного тексту до його ідейного (нелінгвального) ядра. Якщо перший створює текст як не зовсім очікуваний (всіх лінгвістичних можливостей мовних одиниць не охопиш і не передбачиш!) наслідок семантичного зв'язку лексем та граматичного з'єднання категорій, то другий продукує своє висловлю­вання (тобто сприймає текст оригіналу) як очікуваний результат очіку­ваних зв'язків та з'єднань.

На ці об'єктивні чинники розбіжностей між стратегією і тактикою адресанта і адресата накладається ще і філософська база сприйняття дискурсу, котра, як вже вказувалося, може бути потрійною, і тому її вибір має суб'єктивний характер. Вказану ускладненість зумовлено врешті-решт не самим текстом як об'єктом філологічних розшуків, а в першу чергу тим, що бачить суб'єкт в акті сприйняття: сам текст, свій рівень його розуміння чи наслідок акту пізнання. Загальновідо­мо, що цей акт у галузі філології (як і будь-який акт пізнання взагалі) має ті ж самі три компоненти: об'єкт - суб'єкт - копія. В залежності від того, що передує в голові творця акту, і виникає там образ об'єкта. При акцентуванні сприймаючим останнього члена тріади (копії), тобто

86

87

того, яким суб'єкт бачить текст, виникає побутове, занадто вільне по­няття об'єкта, яке пов'язане з особистими узагальненими асоціаціями та тимчасовими настроями адресата. Таке визначення тексту можна на­звати рецепцією, в котрій той відіграє лише поштовхову роль у фанта­зіях читача, який діє за принципом: "А що ж спадає мені на думку при розгляді ситуації, вималюваній у тексті?" При акцентуванні сприйма­ючим середнього члена тріади (суб'єкта), тобто того, яким він бачить текст, виникає інтелектуальна спроба полемічного поняття об'єкта, яка пов'язана з наміром адресата знайти своє, відмінне від інших, тлума­чення тексту. Таке визначення об'єкта можна назвати інтерпретацією, в котрій той відіграє вже не лише поштовхову, а й направляючу роль у намаганнях читача, який діє за принципом: "А що ж я можу сказати про ситуацію, вималювану в тексті?" При акцентуванні сприймаючим першого члена тріади (об'єкта), тобто того, яким він бачить текст, ви­никає науково аргументована оцінка тексту, яка пов'язана з пошуком філологічної термінології, відповідної до поетичного втілення в ньому. Таке визначення об'єкта можна назвати аналізом, в якому текст віді­грає не лише поштовхову й направляючу роль (точніше: швидше не ці ролі), а породжуючу, "перетікаючу", бо зміст об'єкта, кажучи словами східнослов'янського фольклору, полишає поетичну форму краси Васи-лини Премудрої і одягає наукову форму "жаб'ячої шкіри", а читач діє за принципом: "А що ж зображено в ситуації, вималюваній у тексті?". Завершуючи розгляд тексту як дискурсу, варто наголосити на дво­значності терміна "адресат" (і його синонімів) у цьому параграфі: тут його використано не тільки у традиційному розумінні "адресат як дру­гий комунікант," але і у незвичайному, дискурсному розумінні "автор як другий комунікант," бо дискурс як наслідок монологічної діалогіч­ності будь-якого тексту потребує від мовця обов'язкової турботи про те, щоб його висловлювання було зрозумілим для сприймаючого. Саме перекладацький аспект такого підходу до дій адресата (перекладач як другий комунікант для автора оригіналу і як водночас другий кому­нікант для читача перекладу) зумовлює специфіку дискурсного пере­кладу, на що натякав Т. А. ван Дейк, коли писав про суттєво різні ролі "користувачамови," які повинен враховувати перекладач.