§ 3.2. Практичні аспекти інтонації німецького речення

Зупинимося окремо на головних інтонаційних особливостях фоне­тики німецької мови. Тут, як і для інших європейських мов, головними інтонаційними засобами виступають: наголос у реченні, паузи, мелодія, тембр, висота тону, сила тону, темп вимовлення. Звісно, реалізація цих засобів суттєво залежить від індивідуальних (психічних, фізіологічних і навіть інтелектуальних) особливостей мовця як і від конкретної ситуації мовлення (загальновідомо, що К. Станіславський виділив для вимови

лише одного слова "здравствуйте" аж 25 інтонаційних варіантів). Проте перекладачеві слід мати на увазі й застосовувати на практиці головні канонічні закономірності інтонування німецького речення.

I. У вигляді атомарної інтонаційної структури речення виступає про­ сте непоширене розповідне речення із підметом, вираженим займенни­ ком. Тут логічний (головний) наголос у реченні падає на присудок.

Ich "lese.

Якщо ж іменний присудок складний, то наголос падає на його другу частину.

Ich heiЯe; Anna. Ich bin'Studentin.

Мелодія такого речення зростає до логічного наголосу й спадає до кінця.

II. Поширені розповідні речення відзначаються наявністю різних за вагою наголосів, внутрішніх пауз, різних мелодичних рисунків. Визна­ чальним тут є поділ розповідного речення на синтагми, цих інтонацій­ но, граматично та смислово організованих фрагментів речення. На по­ чатку речення синтагмою може виступати поширений підмет чи друго­ рядний член речення. Окремі синтагми формують ланки перечисления або сюжетно вагомі фрагменти речення. Знову ж таки, кількість син­ тагм зумовлена індивідуальними особливостями мовця, його досвідом, декламаторською майстерністю та ситуацією мовлення. З одного боку, перекладач не має права демонструвати у процесі перекладу свій голо­ совий артистизм, але, з іншого боку, його інтонація має бути багатою, приємною, доповнюючи інтонаційні особливості об'єкту перекладу та сприяючи його розумінню.

Слід розрізняти попередню та завершальну (кінцеву) синтагми. Між синтагмами виділяють синтагматичну паузу. В кожній синтагмі присут­ній синтагматичний наголос, розташований на найвагомішому в синтаг­мі слові, якщо, звісно, мова не йде про синтагму з логічним наголосом. Всі попередні синтагми мають висхідну мелодію до синтагматичної па­узи; кожна наступна синтагма розпочинається на тому ж інтонаційному рівні, що і початок речення; прикінцева синтагма має інтонаційний ри­сунок простого непоширеного розповідного речення.

118

119

Р ешта голосних та приголосних зовсім або майже не відрізняються від українських.

в. Наголос у складних словах ;

Особливу увагу слід приділяти наголосу у складних словах, які складаються з означального та означуваного (основного) слів. На озна­чальне слово, яке, як правило, розташоване на першому місці, падає наголос, на друге - означуване - слово падає побічний наголос. Слід за­уважити, що різниця між цими наголосами значно більша, ніж в укра­їнській мові.

г. Поняття фонетичного слова

Вагомим чинником між комплексом звуків та інтонацією виступає фонетичне слово, яке рідко збігається з лексичною одиницею і вимов­ляється як єдина фонетична субстанція з одним наголосом. Отже, кіль­кість фонетичних слів у реченні дорівнює кількості наголосів у ньому; на практиці слід обов'язково реалізувати дану закономірність: як пра­вило, не наголошуються у німецькому реченні прийменники, артиклі сполучники, заперечення (крім "nein"), модальні та допоміжні дієсло­ва, більшість займенників. Останні вимовляються з наступним наголо­шеним словом як єдиний і окремий фонетичний імпульс, який лежить в основі ритміки мовлення. Слід також зазначити, що завше наголошу­ються іменники, прикметники, вагомі дієслова, вагомі числівники, які виступають як основа фонетичного слова, формуючи смислову струк­туру речення.