§2.3. Оригінал як висловлювання: прагматика висловлювання § 2.3.1. Сутність поняття і терміна "висловлювання".

Основний висновок попереднього підрозділу про те, що одиницею тексту на рівні змісту може бути лише думка мовця про навколишнє середовище, а на рівні форми - висловлювання, потребує детального аналізу останнього терміна як провідної категорії сучасного тексто- і перекладознавства. Він, сьогодні вже усталений для багатьох галузей філології, прийшов сюди не так давно з формальної логіки, де означав словесне твердження для опису особливостей речей і явищ нашого бут­тя, і залишився з цим же сенсом у традиційному мовознавстві. Але но­вітні гілки сучасної лінгвістики (когнітивна, комунікативна, соціальна, психологічна тощо), зважаючи на те, що вказаний опис реалій людсько­го життя повинен відбуватися з позицій їх відношення до істини (тобто дійсні вони чи удавані, правильні чи помилкові тощо), швидко почали акцентувати у терміні "висловлювання" саме цей аспект відношення, тобто оцінки, а не просто констатацію реальних ознак навколишнього. При цьому представники вказаних гілок майже безмежно розшири­ли оцінку за рахунок будь-якого аспекту у відношенні мовця до змісту власного висловлювання, так.що зрозуміла і усталена категорія "мо­дальність " традиційного мовознавства у своїх двох активних проявах "об 'єктивної", "логічноїмодальності" (тобто відношення змісту речен­ня до реальності) і "суб 'єктивної", "лінгвістичної модальності" (тобто відношення мовця до змісту власного речення) перетворилась на трохи туманні "оцінку " та "прагматику " висловлювання, хоч обидва останні поняття, як і класична "модальність " означають насправді одне й те ж: задум мовця, його комунікативну ціль, щоправда, у різному семантич­ному об'ємі. Так, авторка останньої за часом української докторської монографії у галузі оцінки Г. І. Приходько стверджувала у 2001 році: "...в процесі комунікації в людині з 'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності (читай: "висловити модальність"! — Н. А. М.), яке є водночас оцінним, і прагматичним (підкреслено мною — Н. А. М.)". А Шевченко І. С, інша вітчизняна лінгвістка, фахівець у галузі прагма­тики, теж заявила у своїй докторській монографії 1998 року, що оцінка й прагматика є цілісним наслідком задуму мовця: "Будь-який акт мов-

леннєвої діяльності — це не лише передача змісту, а й вираження інтен-ції". Тим самим вона, як і попередня Г. І. Приходько, імпліцитно ствер­джує, що прагматика - при всьому тому, що сфера її значень кількісно та структурно відрізняється від аналогічних сфер оцінки і модальнос­ті - є суттєвим і функціональним синонімом не тільки до новоутвореної оцінки, а й до традиційної модальності.

У такому впадаючому у вічі логічному протиріччі між суб'єктивною вірою вказаних дослідниць (та й багатьох інших) у необхідність нових терміноутворень для старих понять та у наповнення їх оригінальним, на погляд авторок, змістом, з одного боку, і об'єктивною зайвиною цих термінів, з іншого, немає нічого надзвичайного, бо воно є стихій­ним результатом загального потягу науки ХХ-ХХІ ст. до системного структурування та термінологічної деталізації аналізу. Коли у 1938 році Ч. Морріс, один з "батьків" прагмалінгвістики, запропонував семіотич­ну модель знакової теорії спілкування ( "семантика-синтактика-праг-матика"), то він, якщо безпосередньо, можливо, і не мав на увазі під прагматикою саме традиційну модальність, то в усякому разі логічно йшов разом з нею і трохи від неї, хоч і трактував її занадто невиразно за змістом як відношення між знаком та його користувачем.