§ 2.4.1. Сутність поняття і терміна "дискурс"

У попередньому підрозділі текст оригіналу було розглянуто як ви­словлювання. При цьому майже не акцентувалась його діалогічна сут­ність, тобто спрямованість не лише на адресата (про це саме йшлося як

про прагматику висловлювання), а й на очікування відповіді від адре­сата (не важливо: безпосередньої або у вигляді правильно сприйнятого змісту висловлювання). Такий "діалогічний" або комунікативний під­хід до мовлення став головуючим для когнітивного мовознавства дру­гої половини XX ст. Так, Д. А. Штеллінг писав у 1966 році про наукову вагомість цього підходу: "Спроба опису і вивчення мови при ігноруван­ні самих комунікантів у мовленнєвій діяльності та різної ролі того, хто говорить, і того, хто слухає, а також: при недостатній увазі до семантичної структури мови, яка відбиває особливості розумової ді­яльності людей, не може бути достатньо успішною". Саме таке розу­міння тексту як наслідку потенційної (імплікованої) діалогічності було у новітніх гілках сучасного мовознавства названо "дискурсом" (від фр. discorre або італ. discorso *— лат. discurrere - "безцільно бігати туди-сюди") на відміну від справжнього діалогу як тематичного зв'язку ре­плік співбесідників.

Термін "дискурс" давній, але водночас і найскладніший у новітній лінгвістиці: ще у 1980—90-ті роки тлумачні, етимологічні, енциклопе­дичні словники одностайно трактували його як "жваву бесіду", тоді як автори філологічних розвідок вже вклали в нього і продовжували ак­тивно вкладати ціле розмаїття зовсім інших і не завжди обґрунтованих значень. Так, 3. Херріс, який одним з перших використав цей термін на початку 1950-х, запропонував розуміти його зміст як зв'язний текст, як потім і Т. А. ван Дейк, котрий, правда, протиставляв "дискурс" як зміст висловлювання "текстові" як формально-граматичній структурі висловлювання; К. Л. Пайк вжив його для позначення наслідку спілку­вання у соціокультурному контексті; І. Беллерт вважав, що дискурс є не взагалі зв'язним, а семантично зв'язаним текстом; Дж. Браун і Дж. Юл бачили в ньому такий тип тексту, який спеціально приготовлений мов­цем для слухача.

Але багато філологів навіть тоді не розмежовували терміни й по­няття "текст" та "дискурс", розглядаючи їх як плеонастичні (зайві) синоніми. Так, Дж. Лайонз, автор монографії з теоретичної лінгвісти­ки, використовує у 1972 році термін "дискурс" як повний синонім до лексеми "висловлювання", а його перекладач В. А. Звєгінцев, відомий російський лінгвіст, додає у 1978 році до лайонзівського терміна "дис-

84

85

курс" власний коментар, який хоч і туманно, але все ж підкреслює сино­німічність "дискурсу" та "висловлювання". Через багато років філологи стали розмежовувати ці поняття, але знову без логічного обґрунтування. Так, провідна російська прихильниця когнітивної лінгвістики О. С. Ку-брякова разом з О. В. Александровою вважає, що терміни "текст" та "дискурс" визначають не різні за змістом, формою або функцією вислов­лювання, а лише різні підходи до нього: міждисциплінарний перетворює його на дискурс, а, так би мовити, "інтрадисциплінарний" - на текст.

Отже, не зупиняючись більше детально на подальшому і теж ве­ликому розмаїтті підходів до поняття "дискурс" (наприклад, дискурс як мовлення, як функціональний стиль, як сприйняття висловлювання адресатом, як запитально-відповідний діалог з комп'ютером, як соціо-лект або ідіолект тощо), треба наголосити на тому, що ми, виходячи із вищеназваних суттєвих потреб історії новітньої лінгвістики та з вказа­ної етимології терміна, будемо розуміти під дискурсом не особливий тип висловлювання, а здатність будь-якого тексту бути побудованим так, щоб провокувати в адресата запитання до адресанта і власні відпо­віді на них. Ця "сюди-туди-біганшш" (згадаймо латинську основу ана­лізованого терміна - discurrere =• "бігати туди-сюди") від адресанта до адресата і навпаки, тобто наслідок конструювання висловлювання авто­ром (або тексту-діалогу співбесідниками) для його об'єктивного сприй­няття адресатом (дійсним або удаваним) і є дискурс, або діалогічність.

Тільки не треба звужувати його до класичного діалогу, треба розу­міти під ним монологічну діалогічність будь-якого тексту, бо хіба ви­словлювання "А сьогодні все ж таки гарна погода!" не очікує відпо­віді погодження або заперечення (хай навіть від удаваного адресата, навіть від самого автора!), тобто хіба воно не імплікує діалог, хоч і є монологічним?!