А. Коментар до тексту

Коли Т. Г. Шевченко пише: "Поховайте та вставайте, //Кайдани порвіте //І вражою злою кров 'ю //Волю окропіте", то лише недосвід­чений перекладач може побачити тут лише один зовсім неприхований заклик до революційної боротьби за соціальну перебудову світу; за­клик, який в іншому творі Кобзаря ("Я не нездужаю нівроку)"через 13 років пролунає вже просто й войовничо: "Треба миром, громадою обух сталить...". І дійсно, в цитованих рядках із "Заповіту" все на перший погляд зрозуміло: для молодого Шевченка є знедолені в кайданах, є їх ворог і є єдиний та святий шлях до щасливого майбуття - пролити кров ворога. Простий перекладач не бачить тут більше нічого і напише,

як це зробив, наприклад, академік О. І. Білецький, що такого гнівно­го і безкомпромісного протесту проти експлуатації людини людиною не знав жоден з великих сучасників і попередників великого україн­ського поета. А письменник О. Гончар побачив у цих рядках лише те, що Т. Г. Шевченко є "провидець відродження і предтеча революційної бурі". Такий суто соціальний підхід до художнього твору призводить до занедбання його художнього багатства. Але не матиме рації й занадто досвідчений перекладач, який у кожному тексті вбачає лише естетичні красоти і навіть там, де їх зовсім немає. Так, К. І. Чуковський відчув велику емоційну силу внутрішньої рими "айте" в цих шевченківських рядках, а О. Жомнір, дослідник англійських перекладів "Заповіту", пішов ще далі і відчув силу емоцій вже майже в кожному звукові ряд­ків: "Мотив заклику, дії — 'а', 'ай' — перекочується в дальший рядок і по-своєму мобілізує слово 'кайдани'. Потім з ним контрастують різні звуки слова 'порвіте'. Те саме спостерігаємо і в подальших двох ряд­ках, озвучених на 'о'з контрастним 'окропіте"''. А Хоменко Б. В., ав­тор передмови до збірки перекладів "Заповіту" мовами світу знайшов тут вже могутню музику, перед якою стає незначною навіть справжня музика світових корифеїв: "Заповіт співзвучний насамперед з могут­німи акордами сонат і симфоній Бетховена".

Запитується: чи мають прихильники такого суто іманентного, ес­тетичного підходу до художнього твору рацію і аргументи для своїх тверджень. Звичайно, ні, бо занедбують соціальні фактори твору. Лише синтез принципів соціального й естетичного аналізу допомагає об'єк­тивно проаналізувати художнє багатство "Заповіту" в цілому і проци­тованих рядків з нього. Хіба ж не видно, що їх ліричний герой зна­ходиться в антагоністичних відносинах зі своїми обставинами, які він не тільки бажає, але й може, якщо не сам, то руками своїх нащадків змінити на краще через насилля. Він вірить, що людина не залежить від обставин, а навпаки, створює їх за своїми особистими міркуван­нями. Неважко здогадатися, що це головний принцип поетики європо-центристського романтизму початку XIX ст.: так ведуть себе персонажі німця Г. Клейста, англійця Дж. Н. Г. Байрона, француза В. Гюго, росі­янина О. С Пушкіна, американця Ф. Купера т. ін. І з цього боку ніякої величі, а тим більше бетховенської симфонії в "Заповіті" Т. Г. Шевчен-

506

507

к а немає. Але крім названого методологічного аспекту, рядки "Запо­віту" мають ще й змістовний та формальний аспекти. Йдеться про те, що такі шевченківські слова, як "вставайте", "кайдани", "порвіте", "вражою", "злою", "кров'ю", "волю", "окропіте", кричать про алю­зії, ремінісценції, приховане цитування тощо. Кричати б вони стали навіть тоді, коли б шевченкознавці довели, що поет ні на кого не спи­рався, ні за кого не ховався, нічого іншого не мав на увазі, а лише те, що він сказав. Кричатимуть тому, що кожний автор будує свої твори не з нового лексичного матеріалу, а з того, що вже був у поетичній ро­боті і тому несе в собі контекст попередників. До таких ремінісценцій та алюзій як першоджерело шевченківської думки належить біблійний афоризм про перетворення перших на останніх, а останніх на перших: так сформульована Христом в "Євангелії від Матвія" ідея соціаль­ної перебудови світу релігійним шляхом. Але хронологічно ближче до змісту аналізованих рядків шевченківського "Заповіту" стоїть гасло Великої Французької буржуазної революції 1789 р. - "Аристократів на стовпи\" І ще ближче - слова О. С. Пушкіна з оди "Вольність" (1817 ): "Самовластительный злодей! // Тебя, твой трон я ненавижу, // Твою погибель, смерть детей // С жестокой радостию вижу." Або ж ще ближче - в цілому світі відомий афоризм німецького романтичного генія з першої третини XIX ст. Г. Бюхнера: "Мир -хатам, війна - пала­цам!" (1834), запозичений ним з гасел Французької революції. Та хро­нологічно найближче стоять до рядків "Заповіту" Т. Г. Шевченка слова М. Ю. Лєрмонтова з 1840 р.: "О как мне хочется смутить веселость их // И дерзко бросить им в глаза железный стих, // Облитый горечью и злостью?' В наведених прикладах, як і в рядках шевченківської поезії, йдеться про антагонізм персонажу й обставин і про те, що цей анта­гонізм буде знятий лише шляхом насилля. Отже, і з цього боку ніякої величі та симфонічності "Заповіт" не дає.

У його сучасного перекладача не може не виникнути й інших фоно­вих міркувань: наприклад, згадка про широко відомий заклик росія­нина М. Г. Чернишевського "К топору зовите Русь\", який дослівно перегукується з шевченківською "сокирою", якою він закликає будити "хирену волю", або ж про відомі рядки радянського поета Дем'яна Бед­ного: "Что с попом, что с кулаком — вся беседа: в брюхо толстое шты-

ком мироеда", які теж проросли на тій ж ниві, що і роздуми Т. Г. Шев­ченка, про Лесю Українку, яка в "Давній казці" (1896) вже окроплює "вражою злою кров 'ю" волю селянина: "Мужики цікаві стали, // Чи ті кості білі всюди, // Чи блакитна кров поллється, // Як пробити пану груди?", про І. Франка, котрий у віршах "Земле моя" та "Каменярі" готовий вбити кожного, хто не поділяє його ідей Добра та Справедли­вості ("Душі стрясать громовую дай власть" - це у першій поезії і "Ніщо не спинювало нас" - це у другій), про В. Сосюру, що в середині 1920-х, дивлячись на НЕП, підсумовує і Біблію, і Французьку револю­цію, і Т. Г. Шевченка, і І. Франка, і Дем'яна Бедного, і багатьох інших поетів, названих і не названих, підсумовує в чіткі й войовничо бадьорі думки: "Я не знаю, хто кого морочить, //Але я б нагана знову взяв, //І стріляв би в кожні жирні очі, //В кожну шляпу і в манто б стріляв". Так, на перший погляд лінійна тенденція розвитку літератури вигина­ється і замикається в коло, в центрі якого стоїть Т. Г. Шевченко зі своїм "Заповітом". В цьому колі М. Ю. Лєрмонтов у вічі кидає поки що "за­лізний вірш", а В. Сосюра - вже залізні кулі і не з руки, а з нагана; в цьому колі Французька революція вбиває лише тіло, вішаючи людину на стовп, І. Франко вже бореться за душу, а Дем'ян Бєдний з насолодою знущається і над тілом, і над душею, бо багнет у черево - це ж занад­то болісно! А Великий Кобзар окроплює всі ці катування й тортури ідеєю волі? Тоді ж у чому його велич?! Невже в цьому найжорстокому фанатизмі? (Нагадаємо, що Т. Г. Шевченко менш як за море крові не погоджується здобути волю: "Як понесе з України // У синєє море // Кров ворожу...) Але в цьому випадку він буде не Великим Кобзарем, а побратимом італійського фаната Савонароли (XV ст.) або Торквемади, Великого іспанського інквізитора (XV ст.). Ні, не може бути у цьому ве­лич поета та поезії! Фанатизм - це велич публіцистики, злободенності, а не художньої словесності, яка працює на вічність, бо художнє слово несе в собі і з собою цілісність світу, тоді як фанатичне, публіцистич­не - лише частку нашого буття. Не може ціле (велич поета) підміняти себе часткою (тобто "вражою злою кров 'ю ").

Не в заклику до цієї крові полягає велич Т. Г. Шевченка, бо він дійсно Великий Кобзар. Велич поета взагалі, як колись справедливо висловився О. С. Пушкін, є величчю його серця: "И долго буду тем

508

509

л юбезен я народу, II Что чувства добрые я лирой пробуждал." Зви­чайно, перекладач може закинути щодо такої оцінки "Заповіту", що, по-перше, Т. Г. Шевченко не спирався ні на які Біблії, Французьку ре­волюцію, Пушкіна тощо, а по-друге, не спиралися на "Заповіт" ані Леся Українка, ані І. Франко, ані В. Сосюра та інші. Що стосується першої заяви про джерела шевченківського "Заповіту", то відповідь на неї було дано раніше, коли йшлося про загально-контекстуальний про­шарок змісту будь-якого слова, незалежно від свідомості автора. Бажав того Т. Г. Шевченко чи ні, але його заклик до насилля перегукнувся з аналогічними закликами його предтеч. Якщо зараз хто-небудь, не зна­ючи нічого з поезії Шевченка (уявімо собі цей неймовірний випадок), напише рядок "Широкий Дніпр і стогне, і реве", то це не буде озна­чати, що він не запозичив його у Кобзаря. Запозичив вже через те, хай і неусвідомлено, що створив його після нього. Так і з революційним гаслом у шевченківському "Заповіті". Що ж стосується другої заяви, що І. Франко, Леся Українка, В. Сосюра могли і не бути спадкоємцями якраз шевченківського "Заповіту", бо, наприклад, не читали його, то тут можна відповісти двозначно. З одного боку, вони могли його чита­ти, бо вперше його надруковали у Німеччині ще в 1859 p., а вдруге (ско­рочено, лише дві початкові строфи) - в Петербурзі в 1861 р. та втретє у повному обсязі - в 1907. З другого боку, для перекладознавчого аналізу немає ніякого значення, спиралися післяшевченківські поети на його "Заповіт" чи ні, бо Т. Г. Шевченко був їх джерелом об'єктивно як про­довжувач тієї традиції в світовій літературі, яка існувала до нього, по­руч з ним і після нього.

І в цій традиції лише філологічно недосвідчений перекладач не по­мітить логічного протиріччя між характером та обставинами у названих творах. Поет, навіть середнього масштабу, не кажучи вже про велетня словесної творчості, яким, без сумніву, є Кобзар, не міг хоча б на рівні підсвідомості не заявити про це протиріччя. Бо ж у афоризмі Біблії змі­нюються лише персонажі, але не обставини, і, отже, через деякий час, так прямує з логіки біблійного твердження, все знову повториться, бо знову перші, які колись були останніми, стануть ними, щоб чекати на свою нову чергу. Так що ніякої соціальної перебудови світу шляхом на­силля бути не може; те ж саме помітно і в гаслі Французької революції:

якщо 'аристократів - на стовпи", то як же бути з іншим гаслом тієї ж революції: "Свобода! Рівність! Братерство!" - знову змінюються лише характери, а обставини залишаються.

Це протиріччя підмічає вже геній Пушкіна-романтика у цитованій оді "Вольність": ліричний герой, хоч і з жорстокою радістю бачить смерть дітей правителя, все ж сам участі в їх трагічній долі не бере, бо на таку долю їх засудив Господь: "Читают на твоем челе II Печать проклятия народы." Це - ремінісценція із Старого Заповіту про Каї­на, якого прокляв Господь, вмістивши знака на його чолі. А пізніше, в своєму "Заповіті" (1836), Пушкін висловиться про сутність поезії взагалі і про наповненість своєї зокрема: "И долго буду тем любезен я народу, І/ Что чувства добрые я лирой пробуждал." Цими слова­ми Пушкін (об'єктивно, за самою суттю своєї думки) відрікся від оди "Вольність", бо бачити смерть дітей з жорстокою радістю може тільки людина без добрих почутів; отже, або одне, або друге. Але щоб так, відрікаючись, сказати, треба було Пушкіну перейти від романтичних відносин між персонажем та обставинами, коли характер руйнував і створював їх за своїм бажанням, до відносин критико-реалістичних між ними, коли обставини впливають на характер. Бо ж у пушкінському "Заповіті" ліричний герой створює собі пам'ятник, підпорядковуючись вже закономірностям обставин: добрі почуття, милосердя тощо. І в цьо­му - велич Пушкіна: в фанатичному антагонізмі романтизму, в гармо­нійному бутті критичного реалізму, в творчому розвитку від першого до другого. Аналогічним шляхом йде і Т. Г. Шевченко. Може, і не без впли­ву О. С Пушкіна безпосередньо, але головне не в цьому, а в тому, що кожний великий поет обов'язково йде цим шляхом: від публіцистично­го фанатизму юнацтва до мудрої гармонії зрілої пори. Загадати можна хоча б про В. В. Маяковського з його майже початковим "Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!" і з його кінце­вим "Но я себя смирял, становясь на горло собственной песне".

Тому вже в "Заповіті" Т. Г. Шевченко обережно, майже непомітно висловлює сумління щодо своєї програми соціального насилля. Спо­чатку цей мотив тихо лунає в епітеті "новій", коли поет характеризує суспільство майбутнього щастя як "в сем'ївольній, новій": тобто сім'я буде великою та вільною, вважає поет, бо ж пригноблених значно біль-

510

511

ш е, ніж гнобителів, але чи буде вона "новою", запитує він, бо побудо­вана на тому ж самому насиллі, що і суспільство старе, зруйноване. Чи не тому і стоїть цей епітет не на початку, а наприкінці рядка як ознака сумління поета чи навіть як його (поета) неінтоноване риторичне за­питання? Потім цей мотив набирає сили в двох останніх рядках вірша: "Не забудьте пом 'янути незлим тихим словом". Чому поет використо­вує слова "не забудьте" та "незлим", які за логікою "Заповіту", за його патетикою протирічять змісту, бо він (зміст) підказує тільки безсум-лінні оцінки дії поета; так чому ж поет сумує: мене, мовляв, чи будете поминати великими словами?

Та тому і використовує поет ці слова сумління, бо невпевнений, що його програма соціального насилля сподобається нащадкам і що вони будуть поминати його взагалі, а якщо і поминати, то лише злим та гро­мовим словом. І тільки перед своєю смертю, за півроку до неї, зрілий Шевченко у вірші "І Архімед, і Галілей", у цьому своєму справжньому заповіті, втілює цей мотив (соціальної перебудови світу) у ясні змістов­ні та формальні натхнення, але це вже буде не романтичний антагоніс­тичний тип відносин між характером та обставинами, а критико-реа-лістичний, взаємоплідний:

Буде бите

Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатії царята... І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

Про ці рядки можна написати велику філологічну поему, але краще обмежитись лише вказівкою на те, що в них умістився весь перший "Заповіт" Шевченка і за змістом, і за формою у вигляді ремінісценцій та алюзій (форма) і суперечок з ними (зміст). Є тут і протиріччя між гнобителями та пригнобленими ^царями" - "люде"), і віра в пораз­ку перших ("буде бите... ", "умруть ... царята") та перемогу других ("люде виростуть"); є тут і майбутнє вільне та нове суспільство ("на

оновленій землі"), і багато чого іншого з першого "Заповіту". Але як бережливо відібрав поет для всього цього слова, серед яких немає жод­ного з безпосередньо публіцистичним, прямим значенням, бо всі вони образні, полісемні: "буде бите" (це ж не "кайдани порвіте"^, "умруть ... царята" (це ж не "вражою злою кров'ю волю окропіте"!), "і буде син, і буде мати" (це ж значно більше, ніж "в сем "і вольній, новій "!). Поет не знає, яким шляхом буде побудовано нове суспільство, але він впевнений, що не насиллям. Більше того: він впевнений, що шлях не-насилля є неминучим шляхом історії, як колись у "Заповіті" він вірив, що насилля є єдиним знаряддям соціальної справедливості. В цьому і полягає велич Кобзаря: у визнанні плюралізму історії з перевагою Ми­лосердя в ній.

Б. Переклад тексту:

Н. Zinner. Vermдchtnis (1951) Wenn ich sterbe, sollt zum Grab ihr Den Kurgan mir bereiten In der lieben Ukraine, auf der Steppe, der breiten, Wo man weite Felder sieht,

Den Dnjepr und seine Hдnge, .

Wo man hцren kann sein Tosen,

Seine wilden Sдnge. \-.- ;-

Wenn aus unsrer Ukraine •:

Zum Meer dann, zum blauen, '•:■-'■.■■'■

Treibt der Feinde Blut, verlaЯ ich . Die Berge und Auen, Alles laЯ ich dann und fliege

Empor selbst zum Herrgott, ■ ■ •:

Und ich bete... Doch bis dahin

Kenn ich keinen Herrgott! ;'••■<■

So begrabt mich und erhebt euch! Die Ketten zerfetzet! Mit dem Blut der bцsen Feinde :..

512

513

.'■■'. Die Freiheit benetzet! :

Meiner sollt in der Familie, In der groЯen, ihr gedenken, Und sollt in der freien, neuen Still ein gutes Wort mir schenken.