§ 8.8.3. Класифікація художніх текстів

і Звичайно, що тут можуть бути виправданими усталені літературо­знавчі підходи: родовий (епічні, драматичні ліричні типи тексту), жан­ровий (епопея, роман, оповідання, новела, байка; трагедія, комедія, драма; ода, гімн, сонет, балада, поема) та піджанровий (роман філо­софський, соціальний, історичний, сімейний тощо). У кожного з таких типів белетристичного тексту будуть свої перекладацькі особливості (наприклад, рівень фонових знань у піджанровому, ступінь насиченос­ті реаліями у жанровому або звукописом у родовому і т. ін.), але вся ця текстова специфіка не виходить за межі, так би мовити, традиційних перекладацьких нормативів, бо вона є об'єктивною і принципово пе­рекладачеві посильною. Є, однак, у сучасній белетристиці одна зако­номірність, яка потребує зовсім іншої класифікації художніх текстів. І це - важливіше для перекладознавства, ніж щойно наведена традицій­на літературознавча систематизація типів тексту/Частково про це вже йшлось у підрозділах про оригінал як текст, тепер - детальніше.

Навіть пересічний філолог сьогодення не може не констатувати, що особливий тип словесного мистецтва, який панував з часів легендарно­го Гомера (або, поза хронологічними, але не логічними межами євро­пейського письменства, з шумерівських поем про Гільгамеша, які впли­нули на Старий Заповіт і через нього на європейську культуру; отже, з III тисячоліття до нашої ери) давно вже витиснутий іншим, котрому ціле століття пророкують тотальне панування зараз і в майбутньому. Те античне і сучасне красне словесне мистецтво, що слідом за Арістоте-лем називають "мімезісним", об'єктивно наслідувало всесвітній та за­гальновідомій панорамі буття, прагнуло до комунікації з адресатом на засадах загальноконвенціональних понять, провокувало діалог з ним, будувало модель світу, в якій творець і сприймаючий були рівноправ­ними членами, пов'язувало слова між собою за законами логіки, ви-

464

465

к ористовуючи їх як сировину для накопичення образності, з якої потім народжувався художній образ (тобто цілісна естетична модель буття), і тим самим створювало текст як глузд (сенс, зміст). Найсучасніший тип белетристичного тексту є егоцентристським авторським самовира­женням (у вузькому розумінні, тобто: тільки про себе і для себе), наслі­дує індивідуальній миті, вимагає від адресата споглядання на засадах обмежених та оказіональних асоціацій, веде два незалежних моноло­ги (творця та сприймаючого), але провокує лише читацький монолог щодо використаного в тексті неконвенційного сполучення лексем, про­понує (та й то не завжди) тільки напрям можливих розгадувань автор­ського задуму, пов'язує лексеми за законами граматики (за формою) та непередбачених асоціацій (за семантикою), використовує безпосеред­ньо перш за все алогічні потенції лексеми, щоб з них вже сам адресат збудував собі будь-який образ-ребус, і тим самим породжує підтекст (або, що у даному випадку є синонімом, текст) як безглуздя (безтям­ність, нісенітницю).

Над принципом самовираження (суттю постмодернізму) глузували завжди, а провідний німецький письменник XX ст. Г. Белль (лауреат Нобелівської премії за 1972-ий рік), відрікаючись від постмодерніст-ського змісту як самовираження, вказував, що для об'єктивного сприй­няття художньої літератури треба цінити перш за все традиційну се­мантику слова, загально конвенціональну граматику, стилістику тощо: "Зараз занадто захоплюються аналізом змісту'(...), тоді як це — лише передумова(...). Оцінюйте слова, вивчайте синтаксис, досліджуйте ритміку — ось тоді і стане зрозумілим, що за словник, що за синтак­сис, що за ритм у гуманізму та соціуму нашої країни.'" '