§ 2.2.1. Акцентування категорії "текст''''

Під термінами "оригінал" та "переклад" розуміють словесне втілен­ня думки, а під перекладацькою діяльністю - перенесення сенсу такого оформлення з однієї мови до іншої. Але у галузі перекладознавства, яка зветься "загальний переклад", існує, на жаль, інше, занадто широке тлумачення вказаних термінів як будь-якої (не обов'язково мовної) ре­алізації будь-якого змісту. Так, у 1966 році всесвітньо відомий філолог Р. Якобсон, заявивши, що однією лінгвістикою переклад не охопиш, за­пропонував розмежовувати дві, на його погляд, природні сутності по­няття "переклад": "лінгвістичну" (а тут-два різновиди: "інтралінгвіс-тичний", тобто переклад зі стародавнього варіанта мови на її сучасне втілення, і "інтерлінгвістичний", тобто переклад з однієї національної мови іншою) та "інтерсеміотичну" (тобто переклад як перетворення однієї форми думки в іншу; наприклад, роман, новелу, драму і т. ін. у балет тощо). Такий панорамний підхід Р. Якобсона до ледве визріваю­чої тоді всесвітньої теорії перекладознавства був тим більш цікавим, що за два роки до нього два не менш науково вагомих радянських вче­них І. І. Ревзін та В. Ю. Розенцвейг надрукували монографію під бага-тозначущою назвою "Основи загального та машинного перекладу",

62

63

в якій весь "загальний" переклад звели цілком аргументовано лише до словесного. Ще цікавішою стає думка Р. Якобсона, знаючи той факт, що через два роки після нього провідний радянський перекладозна-вець А. В. Фьодоров теж видав книжку "Основи загальної теорії пе­рекладу", де знову, як і його щойно названі попередники, справедливо розтлумачив увесь "загальний" переклад як лінгвістичний, хоча за 10 років до цього, у 1958 році, у попередньому другому виданні вказаної монографії справедливо відзначав, що "лінгвістичним шляхом немож­на витлумачити всі факти у галузі перекладу", маючи тоді на увазі не майбутню думку Р. Якобсона про семіотичне розширення перекла-дознавства, а лише залучення до нього літературознавчих чинників. У 1973 році А. Д. Швейцар вже включав до перекладознавства, крім мо­вознавства й літературознавства, психологію та етнографію, хоч і про­довжував вважати, що загальні проблеми перекладу повинна вивчати лише лінгвістика.

Та поступово пропозиція Р. Якобсона набирала мощі і сьогодні вва­жається вже усталеною. Так, український перекладознавець В. Д. Рад-чук, некритично використовуючи лексему "переклад'" з усіма її похід­ними, стверджує, що "сам Шевченко (...) переклав (підкреслено мною -Н. А. М.) серію своїх малюнків "Сліпий " однойменною поемою, яку піз­ніше назвав "Невольник" і яку М. Кропивницький витлумачив (тобто "переклав" - Н. А. М.) мовою драми". А декількома рядками раніше: "За комедією Б. Шоу "Пігмаліон " поставлений не лише мюзикл "Моя прекрасна леді", де професор Хігінс так само вчить квіткарку Елі-зу Дулітл вишуканій вимові (...), але й фільм-балет "Галатея", де з фонетиста він стає хореографом, який, танцюючи, навчає її граці­озній пластиці. Вуличній говірці кокні, що нею послуговувалася Еліза, прийшов на зміну незграбний танок. Завдяки таким функціональним відповідникам (?! Зверни, читачу, увагу на те, що кокні і танок стали у В. Д. Радчука перекладацькими відповідниками слову - Н. А. М.) твір зберіг (?! - Н. А. М.) у мові балету художню структуру й ідею ".

При всій евристичній вагомості і навіть семіотичній значущості про­позицій Р. Якобсона та В. Д. Радчука не можна не помітити їх науково-перекладацької хибності. Важко повірити в те, що обидва поважні вче­ні не знають геніальної праці німецького просвітителя Г. Е. Лессінга "Лаокоон, або Про межі живопису й поезії^-" (1766), після якої аксіо-

мою став постулат щодо суттєвих розбіжностей між видами мистецтва через їх формальні особливості. Отже, один і той же сюжет у різних оформленнях (науковому, белетристичному, скульптурному, музично­му тощо) не може бути варіативним "перекладом", бо є (у кращому випадку) лише творчим наслідуванням. Інакше доведеться погодитись і з такою безглуздою точкою зору, що драма Б. Шоу "Пігмаліон" є "сце­нічним" перекладом новелістичного фрагмента з роману римського прозаїка Овідія "Метаморфози". Більш того: треба буде проголосити головну нісенітницю так званого "загального" перекладознавства, що всі сюжети щодо вічних світових персонажів від Прометея через Каїна та Агасфера до Дон Жуана і т. ін. є у будь-якому оформленні переклада­ми. Проти такого непомірного розширення меж перекладу виступають два головних його - як і будь-якої іншої науки - чинника: об'єкт та метод дослідження.

Отже, підсумовуючи вище сказане, треба дійти головного методоло­гічного і методичного висновку: у нашому підручнику ми будемо ро­зуміти під перекладом лише словесну дію, тобто переробку тексту.

І тому виникає потреба у з'ясуванні наступної проблеми, що таке текст (лат. textus - "тканина", "павутиння").