logo
МАТЕРІАЛИ ІV Всеукраїнської науково-практичн

Характеристика засобів вираження заперечення в староанглійській мові

Актуальність дослідження категорії заперечення на сучасному етапі розвитку мов підтверджується значною кількістю наукових праць на матеріалі різних мов: української (Кардаш Л.В., Кущ О.П.), російської (Васильєва С.А., Гончаров О.М.), англійської (Захарчук О.І, Кулинич М.О., Мамедов Б.Р.), німецької (Паславська А.Й.), французької (Мокра О.М.) тощо.

Заперечення – це складне явище, що вивчається у філософії, логіці та лінгвістиці. Універсальність заперечення обумовлена прагненням людини до диференціації явищ дійсності та відбиттям цього процесу в мові, і тому ця проблема віддавна привертає увагу науковців. Перші спроби тлумачення цієї категорії відображено у філософії Стародавньої Греції та Індії, де існування особливої заперечної реальності визнавалось поряд з такими категоріями як субстанція, якість, дія, всезагальність, особливість, відношення притаманності тощо. Уважали, що небуття таке ж реальне, як буття, й може бути безпосереднім об’єктом пізнання [4: 7].

Завданням нашої доповіді є аналіз засобів вираження заперечення в староанглійській мові.

Англійська мова в процесі свого розвитку пройшла декілька етапів у формуванні категорії заперечення: від полінегативної мови (наявність в одному судженні кількох заперечних засобів) до мононегативної (усе судження заперечується одним негативним елементом). Полінегативна будова речення характерна для всіх давніх германських мов, наприклад:

гот. þās ilce næfre ne swīcen ne dei ne niht tō brecanne þā erming licome (Вони ніколи не припиняють ні вдень, ні вночі розбивати нещасні тіла) [7].

д.а. he wæs gelȳfde ylde, ond næfre nænig leoÞ geleornade… [6:9].

Багато дослідників історії англійської мови обґрунтовують тезу, що полінегативність староанглійського речення створювалась шляхом додавання заперечної частки ne до дієслова і заперечного займенника, заперечного прислівника або заперечного сполучника. Наприклад:

Fōr ne wæren næfre nān martyrs swā pīned alse hī wæron [7].

На думку відомого українського германіста В.Левицького заперечення в германських мовах виражалося тією ж заперечною часткою ne-\ni-, за допомогою якої творилися заперечні речення в інших індо-європейських мовах. Він вважає, що заперечення в більшості германських мов було одноразовим, але в деяких випадках могло бути й багаторазовим: да. hē næfre nænig lēop geleornade (два заперечення); гот. Sailu ei mann ni qipais (одне заперечення) [3: 397].

Цієї думки дотримуються й інші вітчизняні та зарубіжні науковці. Так українська дослідниця Л. Кедова, російська германістка Т. Расторгуєва британський учений Р. Інгман вважають, що в староанглійський період поряд з полінегативною побудовою речення зустрічаються й речення з одним запереченням (заперечною часткою ne, заперечним займенником або заперечним прислівником). На їхню думку, з давніх часів в англійській мові була тенденція до підсилення заперечної дієслівної частки ne іншою заперечною часткою nа (nо) похідною від відповідного заперечного прислівника, внаслідок чого створювалась видимість подвійного заперечення: and hit nä ne fëoll ... [ 2; 5; 7].

Л. Кедова, ґрунтуючись на дослідженні творів староанглійської літератури (Беовульф, Пісня Беди, прозові твори Альфреда, Ельфріка, Вульфстана та інші) доводить, що мононегативні речення були характерні для поетичних творів, в той час як у прозових пам’ятках можна знайти велику кількість полінегативних речень [2].

Більшість вітчизняних і зарубіжних учених вважають, що найбільш поширеним у староанглійській мові було речення із заперечною часткою ne перед дієсловом та заперечним словом nāht (nōht) < ne + ā-wiht (ніяка річ), яке підсилювало значення заперечення: Ne con ic nōht singan … for Þon ic nāht singan ne cuðe [6: 9].

В староанглійській мові частка ne часто приєднувалась до наступного слова, утворюючи зрощування (складні слова), наприклад: ne + is > nis; ne + haddle > nadde; ne + wille > nille тощо.

Næs (ne+wæs) þæs wyrmes þær onsÿn æniʒ [5: 186].

Ne noldel no raunsoun [1:143].

Існувала також тенденція до утворення заперечних словосполучень, які складались із заперечного займенника nān або næniʒ з іменниками man, þinʒ і були еквівалентами до певних заперечних займенників:nan man,nan þinʒ, næniʒ man, næniʒ þinʒ. Наприклад: Nis nan þing of þam menn on hine gangende þt hine be-smiten mage [6: 175].

Отже, досліджуючи засоби вираження заперечення в стороанглійській мові, ми дійшли висновку, що в цей період існувало два типи заперечних речень: полінегативні, які більшою мірою характерні для прозових творів і моно негативні, характерні для поетичного мовлення. Найбільш поширеним у давньоанглійській мові було речення із заперечною часткою ne перед дієсловом та заперечним словом nāht ( nōht) < ne + ā-wiht (ніяка річ), яке підсилювало значення заперечення. Існувала також тенденція до підсилення заперечної дієслівної частки ne іншою заперечною часткою nа (nо) похідною від відповідного заперечного прислівника, внаслідок чого створювалась видимість подвійного заперечення.