Давньоанглійська парадигма вираження заперечення

Мовна одиниця виступає одночасно у двох типах взаємовідношень: парадигматичних (як член граматичної парадигми) і синтагматичних (як член структури речення) і , відповідно, корелює з ліво- або правосторонніми членами чи з обома одразу залежно від сполучуваності [4: 33]. Поняття парадигми є одним із двох аспектів системного вивчення мови та визначається протиставленням типів відношень між елементами і/або одиницями мови: парадигматичними та синтагматичними [2: 366]. Парадигма, за словами О. І. Смирницького, виступає складовою лексеми, причому зазвичай такою складовою, яка зустрічається у складі більшої чи меншої низки її лексем [5: 24].

Метою дослідження є побудова давньоанглійської парадигми заперечення та виокремлення домінант її вираження.

Актуальність даної розвідки полягає у потребі вивчення засобів вираження заперечення у давньоанглійській мові для формування історичної типології заперечення.

Матеріалом дослідження слугували пам’ятки давньоанглійської мови – “Beowulf”, “The Paris Psalter: Psalm 83”, “Genesis A, B”.

Парадигма заперечення може формуватися на різних рівнях: морфологічному, лексико-граматичному та синтаксичному. До морфемних засобів вираження заперечення відноситься афіксація, представлена префіксацією та суфіксацією. Афіксація – це спосіб словотвору, за допомогою якого нові слова утворюються шляхом приєднання словотворчих афіксів, тобто, префіксів і суфіксів, до основ різних частин мови [1: 17]. Афіксація вирізняє префіксацію та суфіксацію. Префіксація – це спосіб словотвору, при якому утворення нового слова відбувається за допомогою приєднання префікса [3: 28]. Суфіксація – це спосіб словотвору, при якому нове слово утворюється шляхом приєднання суфікса до основи. Серед суфіксів, які надають заперечного відтінку слову, фразі чи реченню, ми виділяємо наступний: -læs [3: 46].

Парадигма вираження заперечення на лексико-граматичному та синтаксичному рівнях репрезентована заперечними частками, прислівниками, займенниками, прикметниками, а також мононегативними та полінегативними реченнями.

Парадигма заперечення у давньоанглійській мові включала:

1. афікси із заперечним значенням: wan-, un-, mis-, for-, wip-, gain-, -læs. Наприклад: wansælig, miscwepan, fordeman, wipsegen [6; 7; 8].

2. заперечну частку ne:

Singala seað, ne mihte snotor hæleð [6: 190].

3. заперечні прислівники nā, næfre, næs, nāht, nāh-wer, nāhwonan, nān-wiht, nāwa, nealles, nese:

Nealles ic ðam leanum forloren hæfde [6: 2146].

4. заперечний займенник nænig:

Nænig heora þohte þæt he þanon scolde [6: 692].

5. заперечний прикметник nān:

Þam æt niehstan wæs nan to gedale [7: 1401].

6. мононегативні речення:

Nele god æfre gode bedælan [8: 39].

7. полінегативні речення:

Ne þær nænig witena wenan þorfte [6: 157].

Ne hie huru heofena helm herian ne cuþon [6: 182].

Отже, давньоанглійська парадигма заперечення формувалася за допомогою різних засобів вираження (префіксів та суфікса із заперечним значенням, заперечної частки, прислівників, займенника, прикметника, мононегативних та полінегативних речень). Давньоанглійська мова володіє багатим арсеналом лексико-граматичних засобів об’єктивації функціонально-семантичної категорії заперечення. Проте одним із найпродуктивніших типів граматичної реалізації заперечення є його вираження за допомогою частки ne.