Основні синтаксичні особливості німецької літературної казки

Всім відомо, що історія казки йде далеко в минуле. Але, як не дивно, багато письменників протягом століть і навіть у наш час звертаються знову і знову до цього жанру. Чим же приваблює казка багатьох творчих людей? Насамперед, потрібно розібратися з самим визначенням "казка ".

Казка – розповідний, народно-поетичний твір про вигаданих осіб та події, переважно за участю чарівних, фантастичних сил [7: 720].

Казка як жанр літератури існує в будь-якій країні і, як правило, має глибокі історичні корені і усталені традиції. Фольклорну казку прийнято вважати чимось на зразок продовження античної міфології. Очевидно, що казкові сюжети інтернаціональні, тобто це свідчить про те, що казки всіх народів походять від одного джерела.

Крім народної, яка спочатку існувала тільки в усній формі, існувала й існує казка авторська. Найчастіше при визначенні жанру літературної казки її майже повністю ототожнюють з фольклорною казкою: "При жанровій диференціації, яка властива однаковою мірою фольклору та літературі, є деякі жанри, спільні різновиди поетичного мистецтва. Різницю зафіксовано термінологічно лише додаванням слова "літературна " [1: 67].

Але на відміну від народної казки, ця казка – письмовий текст; у літературної казки є автор – конкретний письменник, а фольклорна казка має колективного автора – народ. Проте літературна казка ґрунтується на фольклорних джерелах і при цьому запозичує у них ті чи інші ознаки.

Взагалі, казки звернені до емоційної сфери читача для того, щоб він зміг уявити представлені події, переживати за свого героя і т.д. З цією метою автори використовують різні стилістичні фігури, зокрема, на рівні синтаксису.

Німецькі літературні казки мають подібні риси синтаксичної будови, хоча кожна окрема казка характеризується своїм індивідуальним стилем.

Нами було досліджено 22 казкові повісті таких німецьких письменників, як: Новаліс, Л.Тік, Е.А.Гофман, К.Брентано, М.Енде, В.Гауф, К.Ф.Геббель, Г.Келлер, Т.Шторм.

Аналіз основних синтаксичних особливостей літературних казок показав, що в них переважають засоби, засновані на незвичайному функціонуванні елементів мови в тексті. Були виявлені різні синтаксичні конструкції, серед яких переважають моносиндетон, парентеза та еліпсис. У відсотковому відношенні частота вживання моносиндетону становить 22%, парентези – 16%, еліпсису – 13%. Цих явищ у проаналізованих текстах найбільше. Часте використання саме таких конструкцій можна пояснити тим, що письменники, вигадуючи свої казки, безумовно, орієнтуються на читача, прагнуть створити довірчу атмосферу розповіді, досягти особливого ритмічного оформлення висловлювання. А вищезгадані засоби якнайкраще виконують ці функції.

Як показало дослідження, на 4-тому місці за частотою вживання знаходяться полісиндетон та симплока (9%), далі асиндетон (8%), анафора (7%), апозіопезис (6%), на останньому місці серед виявлених експресивних синтаксичних конструкцій знаходяться синтаксичний паралелізм та епіфора (5%).

Було також помічено, що автори часто маніпулюють довжиною речення. Довжина речення образно передає емоційний настрій героя, його збуджений стан. Поєднання безлічі простих речень в одне створюють враження стрімкого безперервного мовного потоку, що йде з вуст персонажа. Було виявлено, що, маніпулюючи довжиною речення, автори використовують від 40 до 106 слів.

Ще однією цікавою особливістю виявилося звертання. Воно має емоційне забарвлення, бо не тільки називає адресата мовлення, але й є індикатором міжособистісних відносин і відображає рольові функції співрозмовників, висловлюючи їхню рівність чи нерівність, співвідношення їх віку, статі, ступінь їх знайомства. Але кількість звертань зумовлена потребами автора у наданні додаткової інформації і може коливатися. У наших підрахунках було використано 2500 слів від початку кожного твору і було виявлено, що кількість звертань у казках коливалася від 2 до 14.

З усього сказаного можна зробити висновок, що усі перераховані тут експресивні синтаксичні конструкції є типовими засобами, які використовуються різними авторами задля досягнення певної мети, наприклад, емфази, логічного посилення, опису, підвищення чи зниження динамічності мовлення, імітації живої мови, надання тексту певного ритму.