Особливості синтаксичної організації давньоанглійського простого речення

Синтаксис давньоанглійської мови, як і більшості давніх мов, вивчений менше, ніж її морфологія. Синтаксична організація простого речення була об’єктом дослідження багатьох вчених-лінгвістів (І. Р. Буніятова, В. В. Виноградов, В. В. Михайленко, О. М. Мороховський, А. М. Мухін, М. В. Нікітін, З.Д. Попова, Г. Г. Почепцов, О. І. Смирницький та ін.). В царині синтаксису і наразі залишається ціла низка питань, які потребують подальшого дослідження, особливо з точки зору історичного розвитку [1].

Об’єктом нашого дослідження є просте речення в давньоанглійській мові. Предмет дослідження складають синтаксичні характеристики давньоанглійського простого речення.

Метою статті є аналіз основних синтаксичних властивостей простого речення в давньоанглійській мові.

Синтаксичні, синтаксично-семантичні та когнітивні характеристики простого речення є комплексом взаємопов'язаних аспектів, які демонструють опосередковану взаємозалежність. Підґрунтям для аналізу синтаксичної структури простого речення є базові словопорядки OV і VO, які реалізуються у шести моделях: SOV, OSV, OVS та SVO, VSO, VOS, що відрізняються від базових наявністю підмета [3].

1. Hie him fri namon [2].

Вони з ними мир уклали (SOV).

Моделі SVO, VSO, SOV є досить частотними в давньоанглійській мові, а три інші – OVS, OSV та VOS є одиничними або рідко вживаними [3].

Конструктивні складові синтаксичної структури простого речення є поєднанням фраз NP (іменна фраза) та VP (дієслівна фраза), яким у давньоанглійському реченні, як правило, передує топік – адвербіалія, причому реалізація VP у давньоанглійському простому реченні є обов'язковою [3].

Давньоанглійська мова, як переважно усна мова з малорозвиненими письмовими традиціями, мала такі характерні особливості будови речення:

а) Переважним типом речення було просте (поширене) речення; рідше– складнопідрядне. Засоби зв’зку та вираження підрядності були ще слабо розвинені. Типовим складним реченням було таке, що стояло на грані між сурядністю та підрядністю:

(2) Hē sægde þæt: hē wære gearu [2].

(he said that he was ready)

Порядок слів у реченні (2) – SVO. Варто зазначити, що приклад (2) не є складнопідрядним, зв’язок другого речення з першим характеризується в основному умовним способом дієслова wære (немов був). Займенник þæt тут скоріше розділовий, ніж з’єднувальний засіб.

b) Порядок конституентів давньоанглійського речення був відносно вільним. Загальною тенденцією було спочатку вказувати те, що було вже відоме, зрозуміле (вихідне положення), а потім те, що було новим, невідомим. Часто найважливіша частина змісту речення подається спочатку [2]:

(3) hē crīsten wīf hæfde [2].

(he had a Christian wife).

В даному прикладі ми спостерігаємо порядок слів SOV. Hē (займенник у функції підмета) передує додатку crīsten wīf, а дієслово hæfde стоїть в кінці речення, що спричиняє неправильний порядок слів.

c) Заперечення в давньоанглійській мові могло бути багаторазовим. В сучасній англійській мові таке явище не спостерігається. Звичайно заперечення знаходилося перед присудком або додатком:

(4) Hiē ne cūþon nān-βing yfeles, nāρer ne on sprǽce ne on weorce [2].

(вони не знали нічого негарного ні на словах, ні на ділі)

В прикладі (4) представлений порядок слів типу SOV. Заперечення, яке виражається частками ні (ne, nāþer), які заперечують однорідні додатки, та займенник нічого (nān-βing), який заперечує дієслово знали (cūþon) .

Отже, давньоанглійські прості речення реалізуються в мові базовими моделями порядку слів OV/VO. Основними характеристиками синтаксичної будови давньоанглійської мови є зародження ознак сурядності та підрядності, існування багаторазового заперечення та відносно вільний порядок слів.