Класицистичний закон "трьох єдностей" в його "абсурдистській" трансформації (на матеріалі п'єс с.Беккета)

Вперше про необхідність єдності дії в драмі писав давньогрецький філософ Аристотель у своїй "Поетиці" в 4 ст. до н.е. [1: 648].

Теоретики європейського класицизму приписували, як відомо, Аристотелеві вчення про "три єдності", місця, часу і дії. У дійсності, Аристотель вимагає тільки єдності дії. Про єдність місця він взагалі не говорить; про єдність часу – лише як про найбільш притаманне в його епоху для жанру трагедії, але не формулює це у вигляді правила.

Драматургія і театр епохи Відродження, які сповідують свободу, в тому числі – і композиційну, в основному не визнавали обмежувальних рамок "трьох єдностей". Це особливо характерно для театру Відродження Іспанії та Англії (найяскравіший приклад – творчість У. Шекспіра) [5].

Повернення до принципів "єдності місця, часу і дії" відбулося на початку 17 ст. в рамках європейського художнього стилю класицизму. Тут правила "трьох єдностей" набули характеру драматургічного закону [2].

Основу закону "трьох єдностей" становить єдність місця, єдність часу і єдність дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії, яку не можна було ускладнювати паралельними діями [2].

Сучасні мистецькі тенденції ХХ століття поривають зі стилем минулого, звертаючись до первісного мистецтва і відсутності традиції як такої. Нове мистецтво відмовляється зображати реальність, якою її бачить більшість людей.

Театр (або драма) абсурду – напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль [3].

Для того, щоб зламати театральну умовність, щоб "вигнати зі сцени розум", драматурги свідомо порушували театральні канони. Було зруйновано три єдності – дії, місця та часу. Перш за все, вони відмовились у своїх творах від історичної конкретності, наявності місця дії, часової послідовності подій, доповнили їх порушенням логіки в діалогах, безглуздям, ексцентрикою.

Персонажі живуть в обмеженому та ізольованому від усього світу просторі. Але водночас вони знаходяться поза простором, ніде або всюди. Поняття часу також деформоване. За допомогою повторів створюється відчуття циклічності подій. Нарешті, важко визначити дію, оскільки персонажі бездіяльні, на сцені відбувається повторюваність беззмістовних жестів та рухів, яка переходить в автоматизм. Бездіяльність персонажів доповнюється уривчастістю зображення ситуацій. Єдність також порушується циклічністю та замкненістю дії [6].

Для "драми абсурду" були характерні тенденції до руйнування сюжету: події зводилися до мінімуму, завдяки чому дія немовби заклякала, на сцені панувала статика [4].

Одним з найяскравіших представників "театру абсурду" вважається С. Беккет. Провідними складовими абсурду Беккета виступають локалізований простір та абсолютний час (безкінечність). Час для героїв у майбутньому перетворюється на вічність, тому він, по суті, зникає [4].

Дія значної частини п'єс відбуваються у невеликих приміщеннях, кімнатах, цілком ізольованих від зовнішнього світу. Діяльність героїв поділяється на безкінечне повторювання нав’язаних дій або ж на відсутність будь-яких дій – бездіяльність, що єднає майбутній вимір із теперішнім [4]. Наприклад, у п'єсі "В очікуванні Годо" нічого не відбувається, є лиш одна ситуація – чекання. Певна річ, Годо, якого марно чекають, не з'являється – це своєрідний символ останніх надій двох бродяг. Час зупинився, розвиток закінчився, все застигло. "Ніщо не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде геть", – похмуро констатує один з персонажів. У п'єсі не існує ні місця, ні часу, а лише довга низка днів.

С. Беккет безжально розправляється з часовим континуумом: піддається руйнуванню часова послідовність подій. Так, два акта п'єси "В очікуванні Годо" поділяє ніч, а "можливо – 50 років". Цього не знають самі персонажі п'єси.

Локалізований простір, час, дія є протилежними безодні, вічності, бездіяльності завдяки конкретному, гармонійному та життєстверджуючому співіснуванню героїв із оточуючим космосом.

Ірраціональність і атмосфера абсурду, які відображені в п'єсах, ототожнюються з дійсністю, з буттям людини в суспільстві. Життя людини хаотичне, позбавлене сенсу та ірраціональне. Тому абсурд є не запереченням реалістичної традиції, а її своєрідним продовженням і доповненням [6].