Урахування національних стереотипів у рамках кроскультурної підготовки майбутніх вчителів іноземної мови

Постановка проблеми. Сьогодні суспільство розвивається по шляху розширення взаємозв’язку й взаємодії різних країн, народів та культур. Ця тенденція поширилася у всіх сферах людської діяльності, зокрема, це спостерігається і в освітніх програмах. Тепер основним завданням вчителя іноземної мови стало не лише навчити учнів граматики та лексикології певної мови, а також продемонструвати особливості національного мовленнєвого етикету, прийомів та стратегій мовленнєвої поведінки народу, мова якого вивчається. Так виникає поняття міжкультурної комунікації, що веде до взаєморозуміння та ефективної співпраці під час діалогу між представниками різних лінгвокультурних спільнот.

Культура як показник самоідентифікації мовної особистості змушена постійно звертатися до своїх надбань у минулому або спиратися на досвід сусідніх культур. Таким чином, відкрите існування культур у поліетнічному суспільстві веде до формування світової картини світу, на основі якої й здійснюється навчання іноземної мови. Тому сучасні освітні програми передбачають вивчення тактик міжнаціонального спілкування, що поліпшить та полегшить процес вивчення мови. Звичайно, що це потребує висококваліфікованих спеціалістів, якими і мають бути вчителі іноземної мови.

Мета даної статті – розглянути кроскультурну підготовку вчителів як засіб формування мовно-культурної особистості; дослідити особливості сфер міжкультурної комунікації, причини непорозуміння з урахуванням факторів стійкості національних стереотипів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. За останнє десятиріччя було розроблено низку освітніх моделей щодо організації кроскультурного навчання вчителів, базою для яких стали матеріали з фольклористики, етнології та лінгвістики. Найбільш універсальними стали моделі західних вчених, а саме: Г. Кол`є, М. Пейджа, В. Гудинкунста, Р. Хаммера, Дж. Мартина, М. Беннета, М. Хуле та ін.

У рамках міжкультурної комунікації існує потреба у міжособистісній комунікації, що визначається як процес одночасної взаємодії мовців та прихованої сугестії [1: 85]. Під час міжособистісної комунікації один мовець кодує виголошувану ним інформацію, а інший – декодує отриману від свого співрозмовника інформацію. У такий спосіб відбувається не передача значення матеріалу, а його створення безпосередньо двома комунікантами.

У культурі є поняття про стереотип, що трактується як укорінені та сталі звички, уявлення про світ, притаманні певній групі людей. Проте у процесі спілкування з людиною кожен має зрозуміти, а особливо майбутні вчителі іноземних мов, що комунікативний акт здійснюється тільки з особистістю, але не зі стереотипом. Це веде до того, що комунікативна компетентність вчителя має бути обумовлена сферою міжкультурної комунікації [1: 118].

Важливим принципом у кроскультурній підготовці майбутніх вчителів іноземної мови, як стверджує російський культуролог В.В. Сафонова, є принцип культурно-пов’язаного вивчення іноземної та рідної мов, що ґрунтується на емфатичному підході [3: 242]. Найголовнішим правилом запропонованої методики є спостереження за нерозривним зв’язком мови і культури. Такі розбіжності свідчать про те, що мовні картини цих етносів є досить різними, оскільки є різними їх погляди, політичні устрої та культурні пріоритети.

Так, у теорії кроскультурної комунікації виділяють наступні причини непорозумінь між мовцями, що призводить до втрати лінгвокультурної ідентичності: 1) будова мови (ідіоми та мовленнєві константи); 2) індивідуальні відмінності мовців (рівень освіти, професія, вік, тощо); 3) прагматичні фактори [2: 57].

Не менш важливим у рамках кроскультурного навчання є процес вивчення саме позитивних стереотипів, опускаючи негативні характеристики. Тому вчитель має створювати для учнів мовний простір, в якому вони б хотіли перебувати і навчатися, оскільки загострення уваги на негативних аспектах національної культури викликає відразу та небажання знайомитися з нею взагалі. Оскільки більшість людей сприймають свою культуру та мову як опорну точку власного інтелектуального розвитку, то доречною є думка Е. Холла про те, що кінцева мета вивчення іноземної мови полягає не у розумінні іноземної культури, а у розширенні меж своєї власної [3: 166].

Беручи до уваги викладене, можна дійти таких висновків. Кроскультурна підготовка майбутнього вчителя іноземної мови є важливою запорукою створення єдиного мовного світу, в якому зникнуть конфлікти та розширяться межі співпраці між різними країнами. Таких результатів можна досягнути у випадку, коли у процесі викладання іноземних мов вчитель налаштовує учнів на те, що окрім власної мови і культури поруч також існують самобутні мови і культури, що мають вивчатися; вчитель навчає дітей зберігати свою культурну ідентичність; він направляє мислення учнів на формування культурного уявлення про етнос у цілому та намагається навчити дітей відчувати те, що відчуває співрозмовник.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛIТЕРАТУРИ

1. Грушевицкая Т.Г., Попков В.Д., Садохин А.П. Основы межкультурной коммуникации / Под ред. А.П. Садохина. – М.: Юнити-Дана, 2003. – 352 с.

2. Гудков Д.Б. Теория и практика межкультурной коммуникации / Д.Б. Гудков. – М.: Гнозис, 2003. – 288 с.

3. Елизарова Г.В. Культура и обучение иностранным языкам / Г.В. Елизарова. – СПб.: КАРО, 2005. – 352 с.