Процес вербалiзацiї як основний аспект еволюцiї безособових форм дiєслова в англiйськiй мовi

Сам термiн "безособовi форми дiєслова" говорить про те, що до складу дiєслова входять такi рiзновиди дiєслiвних утворень, якi виходять за рамки звичайних дiєслiвних категорiй. Визначенням "безособовi" цi форми недвозначно протиставляються особовим формам дiєслова. Безособовi форми дiєслова називають також "iменними", "непредикативними", "нефiнiтними". Термiн "iменнi" суперечить поняттю дiєслова, пiдкреслюючи гiбриднiсть цих форм дiєслова, що не вiдповiдає дiєслiвнiй сутностi цих форм в англiйськiй мовi. Термiн "непредикативний" пiдкреслює неприсудковий характер цих форм, проте здатнiсть дiєприкметника або iнфiнiтива виступати в складних формах дiєслова, здатнiсть герундiя i iнфiнiтива бути частиною дiєслiвного присудка, i всiх трьох форм активно брати участь у вираженнi вторинної предикацiї робить цей термiн неадекватним. Термiн "нефiнiтний" калькує англiйський термiн "non-finite", не додаючи нiчого до українського "безособовий". Цей термiн, не покриваючи всю складнiсть позначуваного ним явища, сигналiзує про одну його iстотну властивiсть – вiдсутнiсть категорiї особи. В англiйськiй термiнологiї також iснує кiлька термiнiв для позначення безособових форм дiєслова: non-finite forms of the verb, verbals, verbids.

Безособовi форми в сучаснiй англiйськiй мовi представленi трьома рiзновидами дiєслiвних форм – iнфiнiтивом, герундiєм та дiєприкметником. Iнфiнiтив i герундiй iсторично i синтаксично пов'язанi з iменником, а дiєприкметник – з прикметником.

Одна зi спiрних проблем, пов'язаних з еволюцiєю безособових форм дiєслова, – це специфiка їх процесу вербалiзацiї. Останнiм часом досить гостро дослiдникiв зацiкавило питання еволюцiї безособових форм дiєслова в англiйськiй мовi у дiахронному аспектi. У цьому й полягає актуальнiсть нашого дослiдження.

Метою нашої статтi є простежити основнi аспекти вербалiзацiї безособових форм дiєслова в англiйськiй мовi.

Семантично безособовi форми тяжiють до дiєслова, вся iсторiя англiйських безособових форм полягає в неупередженому процесi їх уподiбнення дiєслову. Це виявляється, перш за все, в їх дiєслiвнiй дистрибуцiї, внутрiшнiй структурi безособово-дiєслiвної групи або звороту, що вiдповiдає рiзним формам присудка, в їх здатностi утворювати центр вторинної предикацiї в поєднаннi з суб'єктом [4].

Все вище сказане говорить про те, що всi безособовi форми пройшли через тривалу стадiю вербалiзацiї – набуття дiєслiвних властивостей, закрiплення семантики дiї, i що генетично все безособовi форми дiєслова сягають iменi: iнфiнiтив – iз давньоанглiйським iм'ям дiєслiвної основи, герундiй – з похiдним дiєслiвним iменником, дiєприкметник – iз дiєслiвним прикметником. Водночас поряд iз процесом отримання дiєслiвних характеристик вiдбувалася поступова втрата iменних.

Розглянемо детальнiше цей процес на прикладi iнфiнiтива, прослiдкувавши основнi етапи його розвитку наряду зi змiною властивостей та функцiй на кожному з етапiв.

Генетично iнфiнiтив в давньоанглiйськiй мовi являє собою вiддiєслiвне iм'я, яке має, подiбно до iнших iмен, парадигму вiдмiнювання. Однак, в давньоанглiйськiй мовi iнфiнiтив вже втратив вiдмiнковi закiнчення. Збереглася лише форма колишнього давального вiдмiнка з закiнченням -anne (-enne) [1: 22; 2: 159].

Характеризуючи iнфiнiтив як вiддiєслiвний iменник, Е.Прокош вказує на те, що вiн має бiльш тiснi зв'язки з власне дiєслiвною системою, i кожне вiддiєслiвне утворення має загальне значення дiєслiвностi [5: 217]. У середньоанглiйський перiод починається процес вербалiзацiї iнфiнiтива, який пов'язаний з появою у iнфiнiтива видочасових i становних форм. Вербалiзацiя iнфiнiтива проявляється в iнтенсивнiшому розвитку суб'єктних вiдносин мiж iнфiнiтивом та iменними членами речення i пов'язується з втратою багатьох iменних рис, головним чином iменних граматичних категорiй [6: 116].

У середньоанглiйський перiод вiдбувся збiг двох форм iнфiнiтива – простого i складного (напр., writan – to writanne). Англосаксонський прийменниковий iнфiнiтив, що представляв форму давального вiдмiнка з прийменником to, мав значення мети. В середньоанглiйський перiод англосаксонський iнфiнiтив втрачає закiнчення давньоанглiйського давального вiдмiнка i збiгається за формою з простим iнфiнiтивом [7: 81]. I лише наприкiнцi пiзньосередньоанглiйського перiоду, коли iнфiнiтив, втративши флексiю, збiгся з деякими особовими формами дiєслова i став потребувати особливого морфологiчного показника, частка to закрiплюється як морфологiчний показник iнфiнiтива, i вже не осмислювалася як прийменник, втративши первинний напрям мети [3].

Процес вербалiзацiї iнфiнiтива триває i в пiсля 17 ст., про що свiдчать такi факти, як наприклад, виникнення видових опозицiй в системi пасивного стану або розширення сфери предикативного використання iнфiнiтива за рахунок залучення до неї нових синтаксичних моделей або появи iнфiнiтива в певних синтаксичних контекстах значень непрямих способiв.

Виникнення i розвиток у iнфiнiтива здатностi виступати так званим вторинним предикатом у певних типах синтаксичних конструкцiй можна вважати тим вирiшальним кроком, який привiв до периферiї дiєслiвної системи та її центр поставив майже в один ряд з дiєсловом (особовою формою дiєслова). Насправдi порiвняння специфiчних особливостей iнфiнiтива i дiєслова як на рiвнi морфологiї, так i не рiвнi синтаксису дозволяє констатувати їх вельми тiсний зв'язок.

З дiєслiвних морфологiчних категорiй iнфiнiтиву притаманнi три категорiї: виду, стану та часової спiввiднесеностi. Вiдсутнi у нього категорiї особи, числа, способу i часу.

Таким чином, ми бачимо, що вербалiзацiя iнфiнiтива вiдбувалася у двох напрямках: з одного боку, у напрямку втрати iменних рис, з iншого – набуття додаткових дiєслiвних. Перша призвела до того, що iнфiнiтив втратив категорiю вiдмiнка та iменну дистрибуцiю (здатнiсть управлятися прийменником); в результатi здiйснення другої у нього з'явилися дiєслiвнi категорiї стану, виду, а також розвивалася здатнiсть виражати предикацiю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛIТЕРАТУРИ

1. Адмони В.Г., Ярцева В.Н. Именные формы глагола. Категория наречия. Монофлексия // Историко-типологическая морфология германских языков. М.: Наука, 1978.

2. Есперсен О. Философия грамматики. М.: Изд-во иностр. лит., 1958.

3. Иванова И.П., Чахоян Л.П. История английского языка. М.: Высш. шк., 1976.

4. Кубрякова Е. С. Когнитивный взгляд на природу частей речи // Словарь. Грамматика. Текст / РАН, Институт русского языка им. В.В.Виноградова. М., 1996.

5. Прокош Э. Сравнительная грамматика германских языков. М.: Изд-во иностр. лит., 1954.

6. Расторгуева Т.А., Жданова И.Ф. Курс лекций по истории английского языка. Вып. 3, 4. Развитие языка в среднеанглийский и новоанглийский периоды.М.: Высш. шк., 1972

7. Смирницкий А.И. Морфология английского языка. М.: Изд-во лит. на иностр. яз., 1959.