Антропоцентризм художнього тексту у мовному просторі авторського вибору

Наукові досягнення гуманітарних наук у кінці XX – на початку XXI століття, постійно зростаючий ступінь їх „абсолютної людиноспрямованості” дозволяють розглядати текст у якості багатомірної і поліфункціональної дискурсивної системи, яка забезпечує індивідуальний розвиток мовної особистості, а також її соціальну, культурну та інтелектуальну взаємодію з іншими. Принцип зворотного зв’язку, або діалогізм, що супроводжує процеси породження, розуміння та інтерпретації будь-якого виду тексту, пронизує й охоплює всі сторони літературної комунікації та всі рівні художнього тексту [1: 110].

Акт художньої комунікації є двостороннім процесом пізнання та освоєння людиною світу та себе як частини цього світу. Цей процес здійснюється, з одного боку, творчим суб’єктом – автором літературного тексту, а з іншого, тим, для кого цей текст створюється, – читачем. Посередником і об’єктом когнітивної діяльності письменника і читача у літературному тексті є персонаж – суб’єктивний центр художнього світу, який зображується мовними засобами.

Під час руху від тексту до підтексту, від значення до смислу естетико-художня інформація семантично виводиться з усього тексту як структурно-смислового та комунікативного цілого, що стимулює діяльність читача. Отже, особливу значущість набуває концептуальний аналіз, мета якого полягає у виявленні парадигми авторських смислів і опису механізмів їх породження, а також тих компонентів, які складають мовну реалізацію найбільш вагомих для кожного твору концептів [2: 89].

Мета статті полягає у виявленні у новелі Томаса Манна "Смерть у Венеції" значущих для реалізації авторського задуму концептів і аналізі своєрідності реалізуючих їх лінгвістичних концептуальних парадигм із урахуванням ключових слів як семантичних центрів тексту. Вибір у якості об’єкту дослідження тексту новели Томаса Манна зумовлений багатством та різноманітністю його стиля. Його ім’я асоціюється із тематичною різноманітністю, філософічністю узагальнення, яскравими образами персонажів і фігурою самого автора.

Для даного дослідження актуальним є концептуально-семантичний аналіз, який виявляє відбиття у художньому тексті ключових концептів культури як базових одиниць картини світу через ключові слова (слова-орієнтири). Інтерпретація смислу художнього тексту здійснюється шляхом семантичного аналізу домінантних текстових концептів [3: 163].

У фокусі творчих інтересів Т. Манна – буття індивідуальної свідомості особистості. У "Смерті у Венеції" це головний суб’єкт і об’єкт вивчення, причому для письменника характерним є інтерес до закономірностей буття свідомості, що тече, а не до стійкого морально-психологічного ядра особистості: "Eine seltsame Ausweitung seines Innern ward ihm ganz überraschend bewusst, eine Art schweifender Unruhe, ein jugendlich durstiges Verlangen in die Ferne, ein Gefühl, so lebhaft, so neu…" [5: 9]. T. Манн відтворює задушну атмосферу, яку ми зустрічаємо у сплячій свідомості Густава фон Ашенбаха. Автор називає сон Густава фон Ашенбаха "körperhaft-geistiges Erlebnis". Перемога бога Діоніса майже не камуфлюється вже з перших моментів сновидіння: "Der Schauplatz der Geschehnisse war vielmehr seine Seele selbst, und sie brachen von außen herein, seinen Widerstand – einen tiefen und geistigen Widerstand – gewalttätig niederwerfend..." [5: 78].

Рушійні сили будь-якого сприйняття сну – відчуття. Сон існує в них, це єдині провідні нитки сплячого, які допомагають йому сформувати своє розуміння того, що відбувається [5: 9]. У сні ми не можемо дати обґрунтовану моральну оцінку видимим поліям, ми можемо лише відчути різні, часто протилежні емоції, які вириваються з підсвідомості: "Angst war der Anfang, Angst und Lust und eine entsetzte Neugier nach dem, was kommen wollte" [5: 78].

Ця авторська думка проявляється вже на перших сторінках тексту, у першому смисловому блоці діє прийом "початкових акордів", які продовжують звучати і у подальшому оповіданні [4: 69]. На перший план виходить туманність і невизначеність всього базисного світосприйняття. Основні здібності душевних прагнень людської натури, рушійні сили позасвідомої природи, такі як Angst, Lust, Neugier заповнюють манновський "сонний" дискурс. Відсутність зримої точності у сприйнятті видимих реалій, зокрема, звуків, виражається в "змішаності шуму": "Ein Gemisch von Lärm: Rasseln, Schmettern und dumpfes Donnern, schrilles Jauchzen dazu" [5: 78]. Це слова, які вводять основні мотиви, є головними віхами розуміння авторського задуму. Таким чином створюється відчуття правдивості та своєрідної "реальності" сну, який ми бачимо через опосередковане світосприйняття Манна-Ашенбаха.

Отже, у художньому тексті на перший план виходять одиниці, значущість яких по відношенню до інших елементів лінгвістичної концептуальної парадигми є більш високою. Цю роль можуть виконувати одиниці, які несуть у собі символічне значення, які розташовані у сильних текстових позиціях.