Шляхи епізації драми у Бюхнера

П’єси Георга Бюхнера являють собою новий ступінь розвитку в історії німецької драматургії. Прагнучи осмислити актуальні проблеми своєї доби, автор звернувся до історії, втілюючи у драмі "Смерть Дантона" кардинальні проблеми буржуазної революції на прикладі французької історії, проектуючи їх на майбутні соціально-політичні перетворення у Німеччині [3: 121].

Бюхнерівський «Дантон» являє собою драму-ідей, хоча в основу сюжету твору покладено хронікальний принцип, який широко застосовується в епічних творах великої форми. Його характеризують передусім подрібнення фабули на окремі епізоди, її розгортання за допомогою зміни послідовних і відносно самостійних картин, монтаж цих картин і епізодів замість їх взаємопереходу на основі саморозвитку.

Цікавим є те, що драматург, упорядковуючи художній матеріал, поділив його на 4 акти, а при подальшому поділі уникає слова "сцена", очевидно розуміючи надмірну стислість багатьох із них (їх всього 32, а 8 – масові). Він лише зазначає у ремарках, де відбувається дія і вільно поводить себе з простором і часом, а також вводить у драму вставну сцену, в якій висуває проблему етичності сучасного йому мистецтва. Таким чином для Г. Бюхнера, який турбувався про композиційну стрункість "Дантона" і розвивав його дію ретельним веденням мотивів, звернення до монтажу було художньою необхідністю, продиктованою обраним для осмислення історичним матеріалом [2: 243].

Намагаючись виразити те, що важко піддається сценічному втіленню, автор звертається також до оповідного діалогу, втілюючи дію у формі "театру в театрі". Зображуючи полеміку персонажів-антагоністів, драматург має змогу втілити боротьбу ідей, зіткнення протилежних філософсько-етичних і соціально-політичних позицій, виявити проблему, що має універсальне значення. Саме таке зіткнення світоглядних позицій і складає сутність конфлікту епічної драми: він дозволяє створювати "сценічну дію, яка спричиняє конфлікт у залі глядачів". Прикладом є сцена суду над Дантоном, яка будується на діалозі прокурора й обвинуваченого героя та виражає авторську позицію. У ремарках зазначено: "Схвальні оплески серед слухачів" [1: 56], "Повторні оплески схвалення" [1: 57], "Тривалі оплески" [1: 57]. Подібна організація сценічної оповіді надає їй "демонстраційного характеру оповіді в ролях" [2: 250]. Більше того, глядач уподібнюється до публіки із зали суду, він прагне розібратися у справі, що розглядається, і це, в свою чергу, сприяє епізації театру.

Наступним засобом епізації драми у Бюхнера є змішування трагічного з елементами комічного при відтворенні історичних протиріч, що походить від традицій В.Шекспіра. Основним принципом створення комічного в "Дантоні" є невідповідність дії її словесному вираженню: п’яний суфлер Сімон б’є свою жінку, а його мова – суміш лайливих слів із віршованими імпровізаціями прокльонів за мотивами класичних трагедій. Однак привід такого вчинку персонажа – трагічний: дружина Сімона змушена заохочувати до проституції їх доньку, бо сім’я бідує.

Що стосується дійових осіб, її кількість у творі обмежена, що дозволяє вільно відтворювати динаміку подій. Їх репліки є досить об’ємними, що зовсім не властиво драмі, яка зазвичай зосереджується на окремих подіях та має відтворювати лише гострі суперечності життя.

Головними антагоністами в драмі виступають Дантон і Робесп'єр. Їх зіткнення визначає розвиток драматичної дії. Ми легко можемо простежити головну рису кожного героя, що характерно для драми [4: 131]. Але драматичні герої простіші за епічних, чого не можна сказати, наприклад, про Дантона. Його образ овіяний трагізмом. Той, з чиїм ім’ям пов’язані найзначніші події революції, справжній вождь, відчуває себе опустошеним та жадаючим спокою. Отже, даний герой є яскраво вираженим представником епічного твору.

Слід також звернути увагу, що в творі спостерігається значно менше масових сцен, трьохрівневий вимір – теза – антитеза – констатація зберігається протягом усієї драми. Більшість сцен надзвичайно стислі, являють собою епізоди, об’єднані системою мотивів або за допомогою монтажа [5: 68].

Таким чином, можна зробити висновок, що в новаторській реалістичній драмі Г. Бюхнера знайшов втілення новий конфлікт – на перший план висувається не доля історичного героя, сильної особистості, а зіткнення політичних тенденцій доби.

Такий конфлікт зумовив особливості художньої форми, зокрема жанрової структури драм Бюхнера: композиційну побудову у формі хроніки, вільне поводження з місцем і часом, відступ від "арістотелівського" принципу єдності дії, монтаж відносно самостійних сцен і епізодів, заміну показу оповіддю, реалізовану у формі розгорнутих, деталізованих ремарок, подрібнення фабули на окремі епізоди та введення в драматургічний твір інших жанрових параметрів – змішування трагічного й комічного елементів.