24. Переклад в Росії. Коротка історія.

Теорія перекладу в СРСР.

Біля витоків радянської перекладацької школи стояв Максим Горький, з ініциативи якого в 1919 році було створено Державне видавництво “Всемирная литература”, метою якого було публікувати переклади кращих творів зарубіжної літератури та літератури народів СРСР. З самого початку здійснення цієї грандіозної програми робились спроби узагальнити досвід практичної діяльності перекладачів, виробити теоретичні принципи, яким судилося лягти в основу радянського перекладознавства. Однією з перших таких спроб була стаття основоположника радянської теорії перекладу К.І. Чуковського “Переводи прозаические. Принципы «художественного перевода”, видана того ж таки 1919 р. в Петрограді, що ставила собі скромну мету – дати новачкам - перекладачам щось на зразок абетки їх ремесла. Пізніше матеріали цієї статті увійшли до опублікованої 1936 р. книги К.І. Чуковського “Искусство перевода”. В цьому літературно –критичному ессе було проаналізовано корені перекладацьких помилок було поставлене питання про соціальну природу перекладача, про передачу синтаксичних та стилістичних особливостей оригіналу, про передачу ідіом, про текстуальну точність та про принципи редагування перекладів. Книга “Высокое искусство”, що витримала 2 видання (2 – 1964 р.). Багато які з положень, що їх вперше було висунуто Чуковським ще в 1936 р., зберігають свою цінність і в наші часи. так, наприклад, заслуговують на увагу тонкі спостереження стосовно визначаючої ролі особистості перекладача, особливо в художньому перекладі, де він в якийсь мірі “перекладає себе”, про приматог художнього цілого (“ритму та стилю оригіналу”) при перекладі художнього тексту, про роль в художньому перекладі такого фактору, як літературна традиція (с.109-127, “Искусство перевода”).

Однією з перших спроб розробки ключових понять теорії перекладу була стаття А.А. Смирнова, опублікована в 1934 р. в “Літературній енциклопедії”. В Цій статті вперше було сформульовано поняття адекватності, яке включає не лише прямі відповідники оригіналу, але й так звані “субститути”, тобто заміни, основані на спільності функції, на відповідності загальному характеру твору, який перекладається. Це визначення перегукується з положеннями статті А.В. Федорова “Проблема стихотворного перевода”, опублікованої в 1927 р., в якій переконливо спростовується поширена тоді уявлення про “ідеальну точність”, під якою мали на увазі вичерпне відтворення всіх формальних елементів оригіналу.

До 50-х років теорія перекладу в нашій країні розвивалася головним чином в літературознавчому руслі. Книга А.В. Федорова “О художественном переводе”, що вийшла 1941 р., було здійснено спробу обґрунтувати ідею перекладності на прикладі вдалого подолання перекладацьких труднощів. З 50-х років починається новий період розвитку, період, що ознаменувався становленням та розвитком лінгвістичного перекладознавства. Піонерам цього напрямку в СРСР був Я.І. Рецкер, який опублікував в 1950 р. статтю “О закономерных соответствиях при переводе на родной язык”, яка містила перший нарис розробленої ним потім теорії закономірних відповідностей. В цій статті вперше висловлювалась думка про тісний зв’язок між перекладознавством та порівняльним мовознавством. Переклад, писав автор статті, немислимий без міцної лінгвістичної основи. Такою основою має стати порівняльне вивчення мовних явищ та встановлення певних відповідностей між мовою оригіналу та мовою перекладу. Ці відповідності в царині лексики, фразеології, синтаксису та стилю мають складати лінгвістичну основу теорії перекладу. Автор розрізняв наступні види закономірних відповідностей: 1) еквіваленти; 2) аналоги (названі в пізніших роботах “варіантами відповідностей”; 3) адекватні заміни. Так було описано деякі прийоми досягнення адекватності перекладу:

1) конкретизація недиференційованих та абстрактних понять (англ. to miss a meal – “залишилися без обіду”);

2) прийом логічного розвитку поняття (англ. so different in basic matters – “зовсім несхожі характером і складом”);

3) антонімічний переклад (англ. take it easy – “не хвилюйтесь”);

4) компенсація (використання інших стилістичних засобів, чи тих же засобів, проте на іншому відрізку тексту.

Заслугою Я.І. Рецкера є те, що він вперше аргументовано обґрунтував ідею лінгвістичної теорії перекладу, намітив контури подальших досліджень лексико-фразеологічних, синтаксичних та стилістичних закономірностей процесу перекладу, запропонував понятійний аппарат для описання перекладацьких операцій, який в значній мірі використовується в своїх подальших працях, підсумком яких стала його книга “Теория перевода и переводческая практика. “Очерки лингвистической теории перевода”, що вийшла в 1974 р.

Разом з тим відчувалась необхідність в уточненні самої лінгвістичної основи теорії перекладу. А.В. Федоров, який вперше в радянському мовознавстві опублікував в 1953 році лінгвістичний нарис теорії перекладу “Введение в теорию перевода”, ця книга і по цей день користується самою широкою відомістю. Вперше лінгвістична теорія перекладу заявила про себе як самостійний напрямок в науці про мову. Заслугою автора було те, що він поставив проблему перекладу як мовознавчу проблему, спільну для всіх жанрів та різновидів перекладу.

З часом жар полемічних пристрастей став поступово холонути. Стало зрозуміло, що лінгвістична теорія перекладу зовсім не претендує на те, щоб підмінити теорію літературознавчу, що у кожної з цих теорій своя власна мета і свої задачі, і більш того, що вони обидві при правильній розстановці акцентів можуть вдало доповнювати одна одну в межах загальної теорії перекладу. В останньому виданні своєї книги (1983) Федоров формулює задачі теоретичного вивчення перекладу, робить екскурс в історію перекладу та перекладацької думки, детально зупиняється на основних віхах розвитку теорії перекладу та розробці поняття перекладності в СРСР та за кордоном. В цьому зв’язку Федоров підкреслює здійснюваність принципу перекладності маючи при цьому на увазі, що “те, що неможливо по відношенню окремого елементу, можливо відносно складного цілого”.

Могутнім стимулом розвитку лінгвістичної теорії перекладу стали здійснені в 50-і – 60-і роки перші досліди машинного перекладу. Для комп’ютеризації процесу перекладу вимагались його строге та незаперечне описання.

Разом з тим ставало ясно, що дослідники машинного перекладу та представники “традиційного” перекладознавства говорять на різних мовах. Першою серйозною спробою перекинути місток між двома напрямками стала праця І.І. Ревзіна та В.Ю. Розенцвейга, що побачила віт в 1964 році, “Основы общего и машинного перевода”. Автори поставили перед собою задачу ознайомити спеціалістів з МП з проблематикою традиційних напрямків перекладознавства, виклавши її в термінах структурного мовознавства. Проте фактично їм довелося вийти за межі простого переформулювання традиційної теорії, ввести низку нових понять та переглянути цю теорію по суті. Заслугою книги є те, що на відміну від перших перекладознавських праць, в яких проблеми перекладу зводились до проблем міжмовних відповідностей, тут вперше головний акцент зміщувався на переклад як на процес

Суттєвий вклад в розвиток теорії перекладу внесло також розкладення процесу перекладу на 2 етапи – аналіз та синтез та виділення основних типів реалізації процесу перекладу з урахуванням комунікативно-функціональних параметрів мовленнєвої ситуації (переклад інтерлініарний, спрощаючий на інше). Ще більш інтенсивним розвитком лінгвістичної теорії перекладу ознаменувались 70-і та 80-і роки. Помітною подією в формуванні та ставленні цієї дисципліни став вихід в світ книги Л.С. Бархударова, основаної на курсі лекцій, прочитаних в Московському державному педагогічному інституті іноземних мов ім. Моріса Тереза (Язык и перевод. М.,1975).

На матеріалі перекладів художньої літератури Бархударов розглядає процес перекладу з загально-лінгвістичної точки зору. При цьому він виходив з семантичного визначення перекладу, згідно якому під останнім розуміють процес перетворення мовленнєвого твору на одній мові в мовленнєвий твір на іншій мові при збереженні незмінним плану змісту. Завдання перекладача полягає в тому, щоб звести ці втрати до мінімуму. Інакше кажучи, “незмінність плану змісту” – це не стільки ознака самого перекладу, скільки – ідеальний еталон, до якого прагне перекладач. З-поміж широкого кола питань, які обговорюються в книзі Бархударова, варто особливо відокремити питання про семантичні відповідності при перекладі – про передачу референційних, прагматичних та граматичних значень, про роль контексту та ситуації, а також детально розглядає питання про перекладацькі трасформації. В тойже період вийшли друком дві книги В.Н. Комісарова – “Слово о переводе” (1973) та “Лингвистика перевода” (1980). В цих працях автор обґрунтовує доцільність відокремлення особливого напрямку в мовознавстві – лінгвістичного перекладознавства, або лінгвістики перекладу. При цьому описується предмет, методи та задачі цього напрямку, оцінюється статус загальної теорії перекладу, розглядаються проблеми семантики, прагматики та стилістики перекладу, ставиться питання про принципи вивчення перекладу та, зокрема, його моделювання, а також про норми перекладу. Обидві праці тісно пов’язані одна з одною і відображають різні етапи розробки єдиної концепції. В основі цієї концепції знаходиться положення про те, що в перекладі розрізняються наступні типи еквівалентності: 1) еквівалентність на рівні мети комунікації (Do you take me for a fool? = Що я маленька, чи що?), 2) еквівалентність на рівні ідентіфікації ситуації, тобто описання однієї й той самой ситуації різими способами (He answered the phone. = Він зняв слухавку), 3) еквівалентність на рівні способу описання ситуації (Scrubbing makes me bad-tempered. = Від миття підлоги у мене настрій псується), 4) еквівалентність, яка базується на збереженні трансформаційних зв’язків між синтаксичними структурами (He was never tired of old songs. = Старі пісні йому ніколи не надоїдали), 5) еквівалентність, яка базується на максимальній спільності перекладу та оригіналу (I saw him at the theatre. = Я бачив його в театрі). Інший підхід було запропоновано О.Д.Швейцером в праці “Перевод и лингвистика”, яка вийшла того ж 1973 року. В її основу лежить теза про те, що переклад – це не лише зіткнення двох мовних систем, але й зіткнення двох різних культур, а часом і різних цивілізацій.

Теорія перекладу 80-х років.

Загальнотеоретичним проблемах перекладу - сутності перекладу, його семантичним та прагматичним аспектам, еквівалентності, адекватності та перекладності – присвячені праці А.Д.Швейцера, орієнтовані на переклад як на комунікативний процес, як на процес пошуку рішень, що визначається в значній мірі функціональними домінантами тексту.

Описуючи процес перекладу як один із найважливіших видів міжмовної комунікації, автор виходить з того, що переклад являє собою багатомірний та багатоаспектний процес, що детермінується великою кількістю мовних та позамовних чинників. Розроблює власну схему, в якій процес перекладу подано у вигляді серії виборів, що визначають, по-перше, стратегію перекладу, а по-друге, її конкретне мовне втілювання. Центральне місце в цій схемі відведене тексту (текст – джерело в первинній комунікативній ситуації, тобто в “ситуації “вихідний відправник” – “оригінал” та кінцевий текст у вторинній, тобто в ситуації “перекладач – текст перекладу”. Текст є об’єктом прикладення діючих сил, що ідуть від всіх детермінантів перекладу. Останні утворюють ланцюжок фільтрів (система мови, норма мови, норма перекладу, літературна традиція, національний колорит, дистанція часу, первинна комунікативна ситуація. Одні й ті самі фільтри приймають участь в інтерпретації джерельного тексту та формування цільового тексту. Будучи об’єктом впливу первинної та вторинної ситуації, текст в той же час є одним із чинників, що формують ці ситуації. Процес прийняття перекладачем рішення може бути подано як послідовне проходження через вказану низку фільтрів. При цьому чільну роль відіграють пресупозиції та імплікації, що базуються на контексті чи фонових знаннях.

Погляд на переклад як на багатогранний та неоднозначний процес поставив перед Швейцером вимогу дати йому двояке визначення: по-перше, як одно направлений двох фразовий процес міжмовної та міжкультурної комунікації, при якому створюється вторинний текст, що репрезентує первинний в іншому мовному та культурному середовищі, а по-друге, як процес, що зорієнтований на відтворення комунікативного ефекту оригіналу з поправкою на відмінності між двома культурами та двома комунікативними ситуаціями.

В останній роботі також подається детальна розробка проблеми перекладацьких трасформацій та їх мотивація.

Проблеми перекладу газетного тексту, що трактуються в праці Швейцера, свідчать про те, що стилістика тексту має саме безпосередньо відношення до стратегії перекладу. Так, наприклад, на стратегію перекладу впливають такі особливості газетного тексту, як притаманні йому своєрідний сплав інформативної та експресивної функцій, насиченість неологізмами та кліше, які часто створюються по продуктивним популярним моделям (Hollywoodgate, Irangate). Серед мотивів трансформацій суттєву роль грають відмінность в питомій вазі книжково-письмових та розмовних елементів в подібних текстах, в частотності зовні подібних мовних засобів, компресії тексту.

25. П’ять компонентів значення ФО.

Фразеологические единицы – образные устойчивые выражения, которые играют важную роль в человеческом общении, поскольку обладают значительной экспрессивностью (выразительностью), так как кроме передачи информации, фразеологические единицы обращаются к эмоциям человека, к его эстетическому восприятию, они вызывают некие ассоциации.

Фразеологические единицы – семантически связанные сочетания слов, которые в отличие от сходных с ними словосочетаниями не образуются, а даются в готовом виде.

Для переводчика очень важно уметь выделять смысловые компоненты фразеологических единиц.