2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
Семантичне розгортання дискурсу здійснюється через комплекс мовних засобів різних взаємодіючих між собою рівнів, що мають спільні інваріантні функції – функціонально-семантичні категорії дискурсу, основними з яких є персональність і темпоральність.
Функціонально-семантична категорія персональносгі позначає відносини між учасниками комунікації. Прийнято вважати, що перша і друга особа марковані та протиставляються неособі (третій особі). Таким чином, головне у відносинах між особами, слушно підкреслює Е. Бенвеніст, – це “асиметрія між третьою і двома першими особами” [31]. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що функціонально-семантична категорія персональносгі є двосемною. Якщо ж узяти до уваги ще й антропонімічність та можливість персоніфікації предметів і предметних займенників третьої особи, то семантичну структуру функціонально-семантичної категорії персональносгі можна розглядати як трисемну.
Часова характеристика дискурсу є його фундаментальною характеристикою (про це вже йшлося раніше), оскільки опис будь-якого процесу нереальний поза вивченням його у часі. Е. Бенвеніст, визнаючи граматичну категорію часу однією з найважливіших категорій висловлювання, зупиняється на комунікативних функціях часових форм. Вони визначаються цим лінгвістом через їхню здатність диференціювати два плани: розмову – розповідь [256]. Такі ж плани були виділені й іншими дослідниками: так, у Е. Шубіна знаходимо “спрямований і неспрямований регістр” [242], у Д. Поспелова – “план комунікації – план інформації” [178]. Проте таке вивчення категорії часу в дискурсі є, на нашу думку, недоцільним, оскільки плутаються два поняття: граматична категорія часу з функціонально-семантичною категорією темпоральності.
Граматична категорія часу, в основу якої згадані лінгвісти кладуть складну систему часових форм дієслова, становить лише частину функціонально-семантичної категорії темпоральності, виражену засобами дієслівної морфології. Функціонально-семантичну категорію темпоральності потрібно розуміти значно ширше – як сукупність мовних засобів, що виражають сутність фізичного та філософського аспектів категорії часу. Ця категорія включає в себе цілий спектр часів. Йдеться, зокрема, про морфологічний, синтаксичний, лексичний, контекстуальний і авторський час. У дискурсі при розкритті сутності реального фізичного часу всі ці аспекти функціонально-семантичної категорії темпоральності взаємодіють, таким чином утворюючи складну темпоральну систему.
Розглядаючи функціонально-семантичну категорію темпоральності, необхідно, на наш погляд, торкнутися і категорії аспектуальності, позаяк максимально близькими до темпоральносгі є лексичні та граматичні засоби, що виражають цілу гаму аспектуальних значень. Результати аналізу взаємодії категорій темпоральності та аспектуальності у конкретних текстах ЗМК свідчать про недоцільність вивчення цих категорій ізольовано одна від одної, оскільки, наприклад, мотивація використання одних часових форм замість інших часто може бути обґрунтована тільки у дослідженні взаємодії категорій темпоральності та аспектуальності. Таким чином, вивчаючи функціонально-семантичні категорії дискурсу, доцільно об’єднувати згадані категорії в одну – аспектуально-темпоральну категорію.
Окрім того, детально аналізуючи епізоди дискурсу, що описує стан і перехід від одного стану до іншого, ми дійшли висновку, що справа тут не в граматичних класах прикметника та дієслова, а у взаємодії аспектуально-темпоральної функціонально-семантичної категорії та функціонально-семантичної категорії модальності.
У функціонально-семантичній категорії модальності розрізняють два типи основних значень: об’єктивну і суб’єктивну модальність. Перша з них відображає характер об’єктивних зв’язків (тобто зв’язки можливі, необхідні, дійсні), друга – оцінку мовцем ступеня пізнаності цих зв’язків [296]. Показниками об’єктивної модальності є спосіб дієслова, а також модальні дієслова та конструкції, прикметники, прислівники, частки тощо.
Поряд із названими базовими функціонально-семантичними категоріями дискурсу (персональністю, аспектуальною темпоральністю та модальністю) існує ще кілька функціонально-семантичних категорій: просодичність, інтенціональність і зв’язність.
Твердження про наявність таких функціонально-семантичних категорій дискурсу, як контрастність, визначеність / невизначеність, актуальне членування [163] тощо, непереконливе. У такому разі за аналогією можна було також виділити досить багато інших категорій – експлікацію, повну і неповну детермінацію, риторичність та ін.
На нашу думку, не варто виділяти названі поняття як окремі категорії – їх слід уважати компонентами значно ширших за обсягом (базових) функціонально-семантичних категорій дискурсу. Так, скажімо, контрастність є, по суті, компонентом зв’язності тексту, визначеність / невизначеність і актуальне членування – елементами просодичності, чи виділення [64; 161].
Просодичність, будучи базовою функціонально-семантичною категорією дискурсу, відображає структуру категорій мислення і визначається безпосередньою комунікативною метою автора тексту [133: 38]. Ця категорія реалізується в лексичних мовних показниках (лексичні повтори, модальні слова, видільні частки і т. д.), граматичних (актуальне членування, питання, риторичне питання та ін.), просодично-синтаксичних (інтонація, наголос, логічний наголос, емфатичні конструкції, ввідні конструкції тощо).
Названі показники утворюють конститутивний аспект дискурсу, оскільки у формуванні останнього беруть участь усі одиниці мови, всі можливі засоби, починаючи із синтаксичної організації дискурсу і завершуючи інтонацією [222: 58]. Для виявлення домінуючої ролі тих чи інших показників потрібно глибоко вивчати усе видове розмаїття дискурсів, застосовуючи точні методи лінгвістики, а також методи і досягнення експериментальної фонетики. Дослідження інтонаційно-структурних ознак дискурсу за допомогою експериментальної фонетики могло б дати дуже цікаву інформацію про інтонаційні рисунки над-фразових єдностей, синтаксичних цілих, надфразових єдностей всередині синтаксичних цілих, речень усередині надфразових єдностей, а також дискурсу загалом. Воно також дозволило б визначити роль парцеляції, приєднання та відокремлення, оформлених у вигляді окремих речень при виявленні інформативних центрів дискурсу [133: 41-42] – основних одиниць функціонально-семантичної категорії просодичності.
Ще однією важливою функціонально-семантичною категорією, як уже було зазначено, є інтенціональність, що позначає бажане явище, для реалізації котрого необхідна попередня активна, свідома діяльність [215]. Ця категорія включає в себе, з одного боку, бажану, необхідну, плановану подію, а з іншого – значення можливого природного результату. Вона є облігаторною категорією дискурсу, позаяк за допомогою тексту його автор має намір повідомити щось комусь. Категорія інтенціональності реалізується в дискурсі лексичними (прийменники, прийменникові конструкції, сполучники, сполучникові конструкції) та граматичними (умовний спосіб дієслова) засобами.
Зв’язність дискурсу – невід’ємна його ознака – є результатом взаємодії кількох чинників: логіки викладу, організації мовних засобів, комунікативної спрямованості, композиційної структури, самого змісту дискурсу. Функціонально-семантичну категорію зв’язності дискурсу можна розглядати з двох поглядів – залежно від змістового співвідношення частин дискурсу та від способів вираження цієї категорії. Аналізуючи категорію зв’язності з погляду змістових співвідношень складових дискурсу, потрібно, погоджуємось із К. Кожевниковою, виділити змістове зачеплення, яке передбачає логічні або часові взаємовідношення, і змістове перекриття, котре проявляється “або в повній чи частковій ідентичності якогось одного семантичного компонента попередньої частини (повідомлення), або в ідентичності певної сукупності кількох семантичних компонентів попереднього тексту, взятих разом” [119: 161].
Окрім усіх проаналізованих базових, необхідних функціонально-семантичних категорій у дискурсі можна також виділити і менш важливі, не базові (категорії ввічливості, належності, інтенсивності, причинно-наслідковості тощо). Ці категорії не є обов’язковими для кожного дискурсу і не становлять його логічної основи. Звичайно, вони знаходять своє відображення у базових категоріях: належність – у категорії персональносгі, ввічливість – у категорії модальності і т. д. Однак з погляду засобів їхнього вираження деякі з них (скажімо, ті ж категорії належності та ввічливості) мають суто індивідуальні специфічні мовні засоби вираження.
Таким чином, категорії персональності, модальності, аспектуальної темпоральності, інтенціональності та зв’язності є обов’язковими текстотвірними категоріями дискурсу. Всі інші функціонально-семантичні категорії факультативні, вони відображають лише деякі несуттєві характеристики дискурсу.
2.2.7. Тезаурус мовної особистості як інструмент встановлення семантичних зв’язків у дискурсі
У процесі творення дискурсу, як і будь-якої іншої мовленнево-мисленнєвої діяльності, мовна особистість оперує як ментальними конструктами свідомості, так і лінгвальними засобами та відповідними операційними правилами. Взаємодія слова та індивіда у площині вербального знання матеріалізується у тому, що кожне слово – продуковане автором тексту чи сприйняте реципієнтом цього тексту – актуалізує в пам’яті певну групу слів, семантично із ним пов’язаних. Такі наявні у пам’яті кожного носія мови групи слів утворюють складну систему – суб’єктивний тезаурус, тобто організоване знання суб’єкта про слова та інші вербальні символи, про їхнє значення, про зв’язки між ними, про правила, формули та алгоритми, що їх використовують для маніпулювання цими символами, поняттями та зв’язками [50: 184]. З погляду комунікативної теорії породження та сприйняття тексту тезаурус мовної особистості можна трактувати як інструмент встановлення семантичних зв’язків у дискурсі.
Під час своєї мовленнєвої діяльності комунікант постійно актуалізує ті чи інші фрагменти свого “тезаурусу”, що містить слова, розташовані у певному семантичному полі. Сукупність цих слів, котрі репрезентують фрагмент “тезаурусу мовної особистості”, О. Каменська пропонує назвати файлом [105: 103]. Як тільки у певний момент мовленнєвої діяльності у свідомості комуніканта починає домінувати якесь слово, відразу ж у короткочасній пам’яті актуалізується відповідний фрагмент “тезаурусу мовної особистості” – файл, що складається зі слова-номінанта і актуалізованих слів-асоціатів. Цей файл можна інтерпретувати як своєрідну вербальну “асоціативну систему”, асоціати якої об’єднані довкола тематичного центру – номінанта.
Кожен такий файл формується на основі елементарного (і похідного від нього) знання про світ, що вираженого певним простим відношенням. Ці відношення, визначають файли “тезаурусу мовної особистості”, є одним із проявів зв’язку концептуальної системи мовної особистості й тих лінгвістичних засобів, якими вона оперує: “мисленнєвий зміст ... пов’язаний із мовним змістом, реалізується у ньому, знаходить у ньому один із способів свого вияву, здійснює вплив на функціонування мовних одиниць” [39: 62].
Зрозуміло, що кількість сформованих для одного номінанта файлів, їхній обсяг, глибина та ступінь їхньої деталізації, склад слів-асоціатів, які ввійшли до того чи іншого, файла, – усе це суттєво залежить від індивідуальних характеристик кожної мовної особистості. І все ж, безумовно, існує та спільна для всіх членів соціуму чи якоїсь соціальної групи система об’єктів і відношень між ними, зафіксована у так званому колективному знанні, яка виступає необхідною передумовою сприйняття і зрозуміння кожного тексту. Тож, підтримуємо думку В. Лекторського, “розрізнення відтінків значення, яке характеризує досвід різних суб’єктів, можливе лише на тлі суттєво спільних значеннєвих структур, що лежать в основі реальної предметно-практичної та мовної комунікації” [135: 234].
Кожен файл може містити як стійкі (тобто ті, що є в усіх чи майже в усіх еквівалентних файлах, котрі задані тими самими відношенням і номінантом, але експліковані різними мовними особистостями), так і нестійкі (індивідуального характеру) асоціати. Стійкі асоціати у своїй сукупності утворюють ядро файла, як наслідок єдиного підґрунтя для формування файлів в усіх носіїв мови, яким є знання реальності та мови [105]. Звичайно, під впливом різних політичних, історичних, соціальних та інших чинників слова-номінанти можуть викликати нові семантично відмінні (аж до протилежного) асоціати й, отже, утворювати у сукупності з ними нові файли.
Так, скажімо, якщо порівняти зміст файлів концепту “колгосп”, котрі переважають у політичному дискурсі сучасної української масової комунікації, з тими, що існували іще до розвалу СРСР, то побачимо, що ці файли містять абсолютно різні асоціати. У файлі, який формується під впливом сучасного трактування цього концепту, основними асоціатами будуть: система господарювання, що не виправдала себе, радянська форма покріпачення українських селян, бідність, безгосподарність, важка праця тощо. А ще зовсім недавно, описуючи файл цього концепту, ми назвали б зовсім інші (евалюативно навіть протилежні) асоціати – типу щаслива праця на ланах Вітчизни.
Таким чином, можна стверджувати, що внаслідок кардинальних політичних та ідеологічних змін, які сталися в українському суспільстві за останні кільканадцять років, відбулося стрімке оновлення (а у багатьох випадках – йдеться про національно свідомих громадян, колишніх дисидентів тощо – “легалізація”) тезаурусу мовної особистості та тезаурусу, яким оперують ЗМК. Розширення концептуального простору по історичній ординаті (зокрема, внаслідок ліквідації загальноприйнятої протягом десятиліть точки відліку “жовтнева соціалістична революція”), скасування інформаційних табу, настанова соціуму на переосмислення свого історичного шляху (а отже, і переосмислення метамови) створюють відповідні умови для нового самоусвідомлення етнолінгвістичної спільноти, що, окрім іншого, сприяє закріпленню тезаурусних змін у сучасній українській мові. Чи не найголовнішу роль у цьому відіграють ЗМК – в міру своєї властивості регулярно актуалізувати у сучасному дискурсі ті чи інші фонові знання, оцінки, настанови.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел