logo
Серажим К

3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики

Докорінні політичні зміни в Україні кінця XX століття супроводжувались радикальними змінами і в суспільно-полі­тичній свідомості, що вплинуло на систему мови в цілому, і на мовні засоби, що вживаються у політичному дискурсі зок­рема.

Газета – одна з традиційних сфер побутування політич­ної мови, що в радянські часи відігравала визначальну роль у політичному просвітництві народу. Сучасна газетна мова суттєво відрізняється від мови радянської преси (насампе­ред, у лексико-семантичному аспекті) – нові умови функці­онування ЗМК сприяють формуванню нового стилістичного канону.

Під стилістичним каноном ми розуміємо єдність струк­турних та змістових принципів організації мовних одиниць. Його основу складають норми відбору й сполучення мовних елементів у тексті відповідно до завдань комунікації. Термі­ни “стилістична норма” і “стилістичний канон” уживаються як синонімічні. Квазісинонімічним по відношенню до них є термін “стилістичний узус”, що позначає сукупність реальних газетних слововживань конкретної мікроепохи: в його основі лежить деяка абстрактна модель – сукупність стилістичних норм газетних слововживань – “стилістична норма” або “сти­лістичний канон”.

Під час характеристики сучасної стилістичної норми газети слід виділити структурний (способи відбору й комбінації мовних одиниць) і змістовий аспекти. Ці стилістичні параметри норми іс­тотно розрізняються в плані стабільності / мінливості. Більш зага­льні, абстрактні принципи організації мовних одиниць складають специфіку газетної мови як такої. Специфіка мікроепохи полягає в характері виявлення загальних параметрів норми.

На зміни в мові преси першим, ще на початку епохи пере­будови, звернув увагу М. Панов, який виявив такі основні озна­ки тогочасної мови преси: діалогічність; посилення особистісного начала; стилістичний динамізм; явища “перейменування” (у широкому сенсі); сполучення різко контрастних стилістичних елементів не тільки в межах тексту, але й у межах словосполу­чення (словосполучення будуються як семантичні та стилістич­ні контрасти, що “зрушує, змінює значення слова. Воно стає ме­тафоричним, метонімічним, звужує або розширює своє значення” [170: 128] ). Особливо важливим, на нашу думку, є ви­сновок, до якого приходить автор, порівнюючи попередній пе­ріод із сучасним: “У 30-60-ті роки панувало таке ставлення до літературної мови: норма – це заборона. Норма категорично визначає придатне від неприпустимого. Тепер ставлення зміни­лося: норма – це вибір. Вона радить узяти з мови найбільш при­датне в даному контексті” [170: 132]. Тенденції, виявлені М. Пановим, знайшли своє відображення у подальших дослі­дженнях інших лінгвістів.

На ритуалізацію політичної мови в радянські часи цілком слушно вказують А. Баранов і Є. Казакевич. На їхній погляд, ритуалізація мови є неодмінною умовою функціонування полі­тичної культури, основаної на тому, що супер-его “народ” за­ймає в політичному дискурсі, тобто в ситуації політичної кому­нікації, одночасно два місця – і суб’єкта (“від імені якого усе робиться”), й адресата (“в ім’я якого усе робиться”). У політич­ній культурі такого типу “досягнення згоди відсувається на зад­ній план, а то й зникає взагалі – домовлятися ні з ким” [19: 14]. Іншими словами, в доперебудовні часи політична мова не вико­нувала функції засобу комунікації, отже, повноцінного політич­ного дискурсу як такого не існувало. А. Баранов і Є. Казакевич формулюють цей факт так: “у політичному дискурсі “народ” як супер-его був поданий у вигляді окремих неавтономних псевдо­політичних суб’єктів, що не перебували в реальному діалозі, але імітували його, мимоволі ритуалізуючи політичну комунікацію [19: 15-16]. Справжній політичний дискурс став можливим лише у посттоталітарну добу.

Негнучкість і формальність як визначальні ознаки радян­ського політичного дискурсу визначає Є. Какоріна; за її спостереженнями, радянський політичний дискурс (особли­во в період від середини 60-х до середини 80-х років) ста­новив собою неприродно стабільну систему. Коло тем було заздалегідь задане, оцінки були соціально санкціоновані, існувала вироблена система фразеологічних засобів, використовувалися відібрані в ході становлення традиції спосо­би – кліше [103: 18].

Аналіз мови преси останніх років свідчить про зміни за­гальних параметрів стилістичної норми.

По-перше, чинник теми повідомлення поступово втра­чає релевантність, тобто зі змістової структури тексту усу­вається основний стилетвірний центр. У радянські часи саме тема задавала спосіб породження текстів відповідно до газетної норми, тобто вона визначала функціонально-кому­нікативний тип тексту (основну інтенцію та мовні засоби її втілення).

По-друге, основу стилістичної норми мови радянської преси творила схема розподілу мовних засобів (парадигма “трьох стилів”: високе – нейтральне – знижене). “Верхнім” полюсом була “передова стаття”, всілякі офіційні інформа­ції, а “нижчим” – фейлетон. Нова система успадкувала від зруйнованої старої лише її “нижчий” полюс. Ознаки фейле­тону сьогодні поширені на всі функціонально-комунікативні типи текстів. Фейлетон як самостійний жанр майже цілком зникає з газети; “фейлетонні” правила побудови тексту засто­совуються для всіх типів текстів.

По-третє, різні чинники (перехід на новий код, комуні­кативний намір автора) спричинили відродження такої орга­нічної риси газетного тексту, як стилістична багатомірність (втрачена в радянський час). Це стилістичне явище відпові­дає “плюралізму” (розмаїттю індивідуальних лексиконів, по­даних у газетній мові без попередньої модифікації, правки (йдеться, звичайно, не про літературну редакцію, а про уніфі­кацію, “унормування”).

І. Лисакова у своїх соціолінгвістичних дослідженнях ра­дянської преси зазначає, що монополія однієї партії на пресу призвела до переважання офіційно-ділового стилю в усіх ви­даннях. Вже до кінця першого десятиліття радянської влади, у міру зміцнення командно-адміністративної системи, у всіх газетах з’явилися директивно-імперативні інтонації, нівелю­вався стиль різних видань. У пресі затвердилася казенна мова, що було не стільки наслідком невмілості журналістів, скільки результатом тоталітаризації політичної системи. Жорстка ідеологічна цензура призвела до переваження стандарту над екс­пресією у всіх типах видань, породила “канцелярит” – особ­ливий радянський бюрократичний стиль спілкування [144: 17; 145: 83-86]. Основними його ознаками, як свідчать наші спо­стереження, були: рясність штампів, мовних кліше й “черго­вих” метафор (від імені й за дорученням, цінні вказівки, нові обрії, світле майбутнє); схематизм та “воєнізовані” образи (битва за врожай, завоювання соціалізму); плакатність з від­тінками вимоги та обов’язку (необхідно поглибити, підвищи­ти роль); брак особистих оцінок та коментарів, “розмитість” (існує думка, партія вважає, порадились і вирішили).

Після 1987 року поступово почали зникати пропагандист­ські формули радянської епохи – на тлі руйнації політичної си­стеми відбувалася дестандартизація мови преси. Прагнення мови задовольнити нові суспільні вимоги, пристосуватися до нових умов найяскравіше виявилось у появі семантичних неологізмів (перебудова, гласність, омонівець, роздержавлення), поверненні в обіг “застарілих” лексичних одиниць (комерційний банк, гім­назія), а також в активному запозиченні іншомовної лексики (маркетинг, бартер, спонсор).

Для мови наших днів характерним є розвиток тенден­цій, що з’явилися у період перебудови. Комунікація стає ад­ресною, діалогічною. На зміну “розмитому” “ми” приходить конкретне “я”. Повертаються лексеми, що у радянський пері­од вийшли із щоденного вжитку у зв’язку зі зникненням реа­лій, які вони позначали в українському минулому (віче; пра­виця (праве крило парламенту)). Актуалізації “застарілої” лексики великою мірою сприяє відродження духовних тради­цій, культурних цінностей і суспільних реалій, котрі були втра­чені чи заборонені у добу тоталітаризму. З іншого боку, зна­чна частина політичної лексики, що донедавна становила поняттєву основу політичного дискурсу, перейшла у розряд потенційних історизмів, які позначають явища радянського минулого (політбюро, соціалістичний табір).

Важливою рисою сучасної газетної мови є тенденція до масового поглинання, асиміляції чужорідних елементів (іностильових і / чи іншомовних): “...прем’єр запропонував депутатам своє ноу-хау” (Щербакова М. Віктор Ющенко. Восьмий прем’єр епохи змін // БіП. – 2000. – 16-22 червня); “...ані рік тому, коли критику уряду в ейфорії ігнорували всі” (Маркосян О. Скромна чарівність громадськості // В&П. – 2001. – 24 квітня); “...серед безперечних аутсайдерів процесу довиборів до парламенту... “Гро­мада”... по жодному з округів власного кандидата не виставля­тиме...” (Волошин В. 10 мандатів як “ласий шмат” для більшос­ті // ВП. – 2000. – 18-24 квітня); “...неприбуткових структур, які виконують, по суті, лобістські функції” (Податкове законо­давство не стимулює діяльність недержавних організацій // День. – 2001. – 10 квітня).

Лексичне наповнення текстів того чи іншого періодично­го видання сьогодні часто стає диференційною ознакою його політичного спрямування. Так, скажімо, принципове викорис­тання у даному ЗМК лексики, якою, зазвичай, послуговується українська діаспора (так звана “законсервована” мова 20-30-х років XX століття), вживання літери “ґ” не за сучасним укра­їнським правописом, а за правописом Г. Голоскевича, безумов­но, вказує на національно-патріотичну орієнтацію часопису. Щоправда, така політика мовної дерусифікації як форма вияву політичних поглядів іноді зводиться до автоматичної заміни поширених в сучасній українській мові слів (особливим “недо­ліком” багатьох з них уважається існування морфологічно іден­тичних відповідників у російській мові) словами-синонімами, які є сьогодні менш поширеними, “призабутими”, “питомо україн­ськими” (прогреспоступ, розвиток – розвій, тому що, оскіль­кипозаяк; незважаючи напопри, брати за приклад, робити за аналогієювзоруватися). З одного боку, це сприяє розвитку синонімічного багатства сучасного газетного узусу (якщо у тек­стах цими словами справді послуговуються як синонімами), з іншого боку, якщо видання надає абсолютну перевагу лише од­ній – менш поширеній сьогодні – лексемі з синонімічного ряду слів, газетна мова знову-таки збіднюється, уніфікується. Окрім того, журналісти не завжди враховують той факт, що ці синоні­ми майже ніколи не є абсолютними і мають своє стилістичне навантаження, що вносить у текст не завжди бажаний стилісти­чний ефект – зовсім недоречними в офіційному, емоційно-ней­тральному тексті є слова, що звичайно використовуються у ху­дожньому чи ораторському мовленні.

З огляду на це, у результаті спостережень за сучасним газе­тним узусом можна виділити два основних типи періодичних ви­дань:

1) газети, що тяжіють до використання старого стереотипно­го фонду (таких часописів небагато – “Коммунист”, “Товариш”);

2) газети, для яких характерне включення нової лексики в старі серії фразеологізмів та формування нового стереотипного фонду мовних одиниць (більшість сучасних видань).

Використання старих серій, кліше має сьогодні різко об­межений характер. Нова стилістична норма, що зародилася в кінці 80-х – на початку 90-х років й утвердилася в наступні роки, передбачає ліквідацію із узусу більшої частини старого мовного багажу, оскільки накопичений на цей момент, екс­плуатований протягом десятиріч й “скомпрометований ча­сом” мовний фонд газети пов’язується у свідомості носіїв мови із віджилою системою ідеологічних та культурних цінностей.

Особливої стилістичної значущості набувають стилістич­ні “стикування”, мовні одиниці, які об’єднують старі й нові тен­денції слововживання. Так, механічне об’єднання слів із старо­го й нового узусу є логічно правильним, семантично узгодженим, але може бути визнане стилістично дефектним слововживанням, якщо воно стилістично невмотивоване. Включення “нових” слів у старі серії фразеологізмів, кліше як особливий мовний при­йом використовується у більшості сучасних видань (“Яблоко” дозріло; дріжджі для рекламного пирога; зброя масового зваблен­ня; боротьба зі стереотипами).

Згідно з В. Костомаровим, універсалізація значень (ре­зультат використання слова в будь-якому контексті) та се­рійне впорядкування засобів вираження (системність газе­тної фразеології) задають типові способи реалізації головного конструктивного принципу мови газети в конк­ретну мікроепоху. “Серійне впорядкування актуалізованих засобів вираження... приводить до того, що в сполученні опорними стають усі компоненти. Структура ж сполучен­ня, особливо образно-змістова, стає функцією взаємодії серій, до яких належать компоненти, а не результатом кон­кретного їх зіткнення. Так, можливим стає сполучення “хвороби здоров’я”.., тому що ці слова мисляться як представники певних сформованих й впорядкованих рядів універсалізованих вживань” [124: 109].

У результаті взаємодії серій утворюються логічно невмо­тивовані, але функціонально дієві сполучення типу: логіка абсу­рду, елітні вбивці, бронепоїзд безправ’я, контрольний постріл кувалдою, які стають “звичайними” в мові газет нашого часу.

Стилістична норма, як відомо, стереотипізується в конк­ретних мовних фактах. Стереотипи та аномалії (запрограмова­ні семантико-стилістичні відхилення від загальномовних правил слововживання) можна розглядати як два полюси стилістичної норми (специфічних правил вживання мови). У цьому сенсі ана­ліз типових для сучасної функціонально-мовної системи анома­лій (ненормативних фактів) й типових стереотипів (норматив­них фактів) є способом виявлення властивостей, ознак норми.

Нова стилістична система породжує новий тип аномалій. У сучасному газетному узусі це насамперед семантико-стиліс­тичні “зриви”, контрасти, які виявляються не формальним, конс­труктивним засобом (структура відступає на другий план, вияв­ляє функціональність), а внутрішньо виправданим, семантично наповненим елементом системи.

Причинами виникнення аномалій у сучасному узусі є: син­тагматичні сполучення семантично й стилістично різноплано­вих слів (нафтова дієта, залізні обійми); порушення граматич­них правил сполучення слів – одночасна реалізація прямого й переносного значень (гарячий телефон, очищення брудом); дуб­лювання значень (друга альтернатива, корумпована мафія, нос­тальгія за минулим, єдиний пріоритет, не забудьте запам’ятати, амнезія пам’яті).

Постійне джерело аномалій – зміна значень й стилістич­них параметрів слів (і семантичні, і стилістичні характеристики слова дуже рухливі). З іншого боку, саме семантико-стилістична взаємодія слів усередині мінімальної синтаксичної структури стає імпульсом для зміни значень або для переміщення слова за стилістичною шкалою.

Усі типи аномальних сполучень функціонують як стерео­типи, клішовані сполучення слів. Знову відбувається збіг полю­сів “аномалія” – “стандарт”, що може бути застосовано до по­няття стилістичної норми газети. В концепті норми імпліцитно закладено принцип існування “не норми”, але експліцитно пе­редбачається нерівність цих понять. Отже, ситуація “узаконю­вання” відхилень повинна бути визнана нестабільною.

Попередній газетний узус (особливо періоду середини 60-х – середини 80-х років), навпаки, представляв неприродно стабіль­ний, “мертвий” стан газетної мови: заздалегідь задане коло тем, наперед відомих, “вбудовані” у предметне значення слова оцін­ки, газетні образи – кліше / штампи: “...На полях країни розпо­чалися битви за врожай...”. Це примушувало журналіста прово­дити в нескінченних пошуках розмаїття й експресії неприродні мовні експерименти. Як результат, створювались номінації, які суперечили “здоровому глузду”, мовній інтуїції й загальномов­ним традиціям слововживання. Це були пошуки варіативності в рамках “мертвої системи”, котра була неспроможна генерувати й виражати нові значення.

Попри визначення багатьма дослідниками функціональної виправданості, “корисності” стереотипів у газетній мові, питан­ня ролі стереотипів (особливо в його відношенні до питання про норму) залишається дискусійним. Т. Винокур визнає позитивну роль стереотипів у газеті, хоча й звертає увагу на відчутні негати­вні наслідки такого слововживання. “Сполучення двох умов – абстрактно-граматичної настанови лінгвістичного усвідомлення та його автоматичності – призводить до того, що звичайні й ос­новні типи газетної інформації (телеграма, інтерв’ю, хроніка) будуються за готовим уже шаблоном, зумовлені виробленими вже в процесі газетного виробництва мовними штампами, при­стосованими вже словесними формулами, мовними кліше. Шта­мпованість й шаблонність газетної мови ... виправдовується со­ціально-культурними умовами, в яких це мовлення твориться, і грає в ній, безперечно, позитивну роль... Але ніхто не буде запе­речувати, що механізованість й штампованість газетного мовлен­ня становить небезпеку” [54].

У сучасному газетному узусі оголеним, експлікованим є факт соціально-психологічної та концептуальної зумовленос­ті мовленнєвого стереотипу. У попередній період творча енер­гія автора газетного тексту була спрямована виключно на сло­весне варіювання заздалегідь заданої, одиничної моделі. Це варіювання було чітко обмежене насамперед прагматичними чинниками й жорсткими стилістичними правилами. Мовна ком­петенція журналіста визначалася здібністю маніпулювати вже відібраним набором словесних формул, спустошених семантично. При характеристиці газетного узусу 60-х років В. Костома­ров виходить з ідеалізованої схеми: газетна мова – вся мова, “тільки “специфічно підкріплена”, деформована або видозміне­на особливим типом функціонально-стильової конструкції”. Т. Винокур змальовує реальну ситуацію: “словниковий запас га­зетного мовлення невеликий ... словник газети завжди має хара­ктер фразеології, тобто суми зафіксованих умовних формул зі заздалегідь відомим, механізованим значенням”. У сучасній си­туації відбулося не лише оновлення концептуального світу носі­їв мови, членів соціуму: формування, накопичення нових сте­реотипів / стандартів, але й оновлення стилістичних правил їхньої актуалізації у мові.

Проаналізуємо один із таких найбільш загальних концеп­туальних стереотипів на основі конкретних мовленнєвих фактів із узусу 1) 60-х років; 2) кінця 80-х – початку 90-х років; 1999-2001 років. Концепт “Дім” можна розглядати як концепт-сте­реотип, оскільки він характеризується усталеністю в діахроніч­ному плані й великою кількістю варіативних мовленнєвих реа­лізацій у синхронному плані.

1) Приклад типової мовленнєвої реалізації цього концепту в узусу 60-х: “...наша держава, як дім новийє ще будівельне сміття по куточках, але ж ще стружкою пахне! В стіну ткнешдзвенить! А у них там уже блощиці завелися..” (Ленін­ська молодь. – 1961. – 10 лютого).

Стилістична система газети накладала на мовне оформлен­ня образу-концепту такі обмеження: “піднесений” характер об­разу, лише позитивна оцінка, локалізація негативних оцінок у сфері “чужого” (а у них там), контрастна побудова образу, межа якого проходить суворо між сферами “своє” – “чуже”, стерео­типність мовленнєвого втілення (будівельне сміття по куточ­ках) та ін. Загалом образ може розглядатися як варіація на тему: “Ми наш, ми новий світ збудуємо”.

Варто вказати також, що для позначення політичних пере­творень у 1985 р. був обраний термін “перебудова” (а не “рево­люція”, наприклад), який є похідним від концепту “дім”.

2) Мовленнєві реалізації концепту “дім” із узусу кінця 80-х – початку 90-х років (уявлення “два різних доми” змінилося “уяв­ленням” про “багато різних квартир в одному домі”): загально­європейський дім; національні квартири; федеральний гуртожи­ток; скандал у комуналці.

Варіативний мовленнєвий ряд із цього узусу стає відкри­тим, обмеження зі сторони стилістичної системи – мінімальні. Парадигма “дім, гуртожиток, квартира, комунальна кухня...” – ряд елементів одного семантичного поля, що ґрунтується не на формальній тотожності компонентів, а на спільності семантич­ної ознаки.

3) Мовленнєві реалізації концепту “Дім” із узусу 1999–2001 років: офіс для нас – рідний дім; домашні апартаменти; новосіл­ля під кредит; будівельна фірма; з новим домом!; ваш портрет в інтер’єрі вашого дому; євроремонт рідного дому.

Перетворення стилістичної системи проходить під знаком функціоналізації мовлення. Система нормативного містить фу­нкціональні стереотипи (нові концепти, нові мовленнєві кліше) й звільняється (перешкоджає виникненню) від дисфункціональних стереотипів. Такими для нової системи є старі концепти, стара фразеологія, нові штампи у “прямому” вживанні.

Нову стилістичну норму тільки частково можна вважати новим наповненням старого стилістичного канону. Незмінни­ми залишаються лише загальні характеристики стилістичної системи. Часткові його виявлення в газетному узусі та їхня фун­кціонально-стилістична роль стають іншими. Обмежується ви­користання стереотипів, котрі раніше були центральною ланкою, основою системи. У межах нової норми існують чинники, які перешкоджають десемантизації, дисфункціональному вживан­ню стереотипів (немає тематичної обмеженості й фіксованості оцінок). Газета має змогу постійно оновлюватися, за фазою на­копичення стереотипних засобів переважно йде фаза їхнього оновлення, швидкість змін різко зросла, система мови преси набула динамічності.

Центральне місце в новій системі займають контрасти, котрі тепер виконують глибшу семантичну функцію (їхня формальна, структурна роль, яку задала попередня традиція, відступає на другий план). Семантизація контрастних слововживань пов’язана значною мірою з прагматичними чинниками (зіткнення концептуальних стандартів, динаміка соціальних явищ).

Отже, підґрунтям для формування нової стилістичної норми газети є стара стилістична норма, що спирається на опозицію “своє” – “чуже”. Новим елементом у формуванні нової стилістич­ної норми стала опозиція “нове” – “старе”, що передбачає повно­цінне функціонування ділянки “своє” у межах національної полі­тики. Незважаючи на те, що нова норма формується на тлі старої, відбувається руйнація старої стилістичної системи, що зумовлено її непридатністю для сучасного газетного узусу. Центром у новій стилістичній нормі стає особистість журналіста, який творить но­вий тип журналістського тексту, без старих стереотипів та кліше.