1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
На противагу стилістиці, котра розглядає текст суто як результат мовлення, зафіксований у письмовій формі, для лінгвістики істотним є питання про текст як процес. І тут структурна модель опису тексту як самостійного герметичного утворення стає недостатньою. Виникає потреба врахування багатьох екстралінгвістичних чинників, зокрема, обставин спілкування і характеристик комунікантів.
У зв’язку з цим сучасна лінгвістична наука освоює результати досліджень, так чи інакше пов’язаних із цілим текстом (у прагма-, психо- та соціолінгвістиці, риториці, літературознавстві тощо); концептуально і термінологічно протиставляються текст, актуалізований у реальній ситуації спілкування, тобто дискурс, і текст поза такою ситуацією; на перший план виходять питання, пов’язані з творенням і розумінням тексту, з діалогічною природою спілкування; лінгвісти досліджують не ідеальні, правильно побудовані тексти, а текстові стратегії в їх різноманітних реалізаціях; текст розглядають як феномен загальнолюдської та національної культури тощо.
Узявши до уваги зовнішньо- та внутрішньотекстові характеристики мовлення і проаналізувавши їх із позицій сучасного комунікативного мовознавства (з урахуванням досягнень структурно-функціональної та культурологічної лінгвістики), категорії дискурсу можна поділити на:
1) конститутивні, що дають змогу відрізнити текст від “не тексту” (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність);
2) жанрово-стилістичні, які характеризують тексти за функціональними різновидами мовлення (стильова належність, жанровий канон, ступінь ампліфікації / компресії);
3) змістові (прагматико-семантичні), що розкривають значення дискурсу (адресність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація);
4) формально-структурні, котрі характеризують спосіб організації тексту (композиція, членування, когезія).
Конститутивні категорії дискурсу випливають із теорії комунікативних постулатів, тобто принципів успішного спілкування, й усвідомлюються тільки під час комунікативного збою. Якщо ж спілкування здійснюється відповідно до мотивів та інтенцій його учасників і правил спілкування в конкретному соціумі, то ці характеристики дискурсу залишаються непоміченими.
Під відносною оформленістю, що є однією з конститутивних категорій дискурсу, ми розуміємо наявність сигналу з боку мовця й готовність сприйняти цей сигнал з боку реципієнта. Прикладом відсутності такого сигналу є купюри і три крапки в тексті. Чи, скажімо, перехід автора тексту на іншу мову, арго. Хоча, зрозуміло, про відносну оформленість чи неоформленість тексту можна говорити, лише проаналізувавши дискурсні можливості (тобто здатність “відтворити” дискурс) індивідуального чи масового реципієнта. З огляду на об’єктивність існування відмінностей у лексиконі, тезаурусі та прагматиконі (у термінах Ю. Караулова [108]) реципієнтів, ті самі тексти можуть бути як відносно оформленими, так і неоформленими.
Наведемо приклад такого тексту, коротко охарактеризувавши його адресата. Отже, публікація “Або король, або сексоти – третього не дано” (Поступ. – 1998. – 2 вересня). Вид комунікації – масова. ЗМК, в якому опублікований журналістський матеріал, адресується масовому українському читачеві, котрого цікавить політика. З погляду такої читацької аудиторії цей текст відносно оформлений, оскільки його тезаурус є достатнім для адекватного сприйняття викладеної інформації. Відносно неоформленим цей текст буде для читача, який добре володіє українською мовою, але не обізнаний з історією України, колишньої республіки СРСР (“каменем спотикання” для нього може стати лексема “сексоти”, яка виявляється однією з ключових у змістовій структурі тексту).
Тематична, стилістична та структурна єдність дискурсу є його конститутивною ознакою, котру усвідомлюємо тільки у разі дезінтеграції тексту. Хоча, зауважимо, існують особливі жанри, стосовно яких говорити про тематичну і структурну єдність тексту можна лише з певними застереженнями (йдеться про тексти, що відображають потік свідомості, модерністську лірику тощо).
Із цими двома ознаками тісно пов’язана відносна змістова завершеність тексту. Ми можемо стверджувати, що перед нами не текст, якщо цей мовний твір не піддається інтерпретації, оскільки він не оформлений, не сприймається як цілісне утворення і не виділяється з більшого надтекстового масиву.
Важливим у питанні жанрово-стилістичної категоризації дискурсу є, безумовно, саме поняття функціонального стилю. Лінгвістика розглядає функціональні стилі як похідні:
а) від функцій мови (спілкування, повідомлення і вплив, за В. Виноградовим [53], і відповідно – повсякденно-побутовий, повсякденно-діловий, офіційно-документальний, науковий, художньо-белетристичний та публіцистичний стилі);
б) від сфери вживання мови з урахуванням екстралінгвістичних форм суспільної діяльності;
в) від форми вияву мови (усної чи писемної);
г) від виду мовлення (монологічного або діалогічного);
д) від способу спілкування (масового або індивідуального), а також тону, або регістру мовлення (високий, нейтральний, знижений) [153: 238];
е) від трьох базових диференційних ознак: емоційність / неемоційність, спонтанність / неспонтанність, нормативність / ненормативність [81: 109, 132].
Відома також радикальна позиція Ю. Скребнєва [206: 15], який уважав: стиль є характеристикою підмови, виділеною дослідником відповідно до цілей дослідження, і тому кількість стилів є нескінченною – від стилю Ч. Діккенса до кулінарних рецептів. На наш погляд, значно продуктивнішим для розуміння сутності функціонального стилю може бути жанровий канон, тобто стереотип породження і сприйняття мовлення в специфічних обставинах, що повторюються.
Жанрово-стилістичні категорії дискурсу дають змогу адресатові віднести той чи інший текст до певної сфери спілкування на основі складених уявлень про норми та правила спілкування, про умови доцільності, про типи комунікативної поведінки. Це орієнтирні категорії, бо вони не розкривають зміст, їхня сутність зумовлюється, насамперед, типом комунікативної ситуації. З позицій відносин між учасниками комунікації найбільш вагомою, як видається, є дистанція, протиставлення особистісно орієнтованого спілкування (коли нам добре знайомий співрозмовник і ми прагнемо не тільки поінформувати його, а й розкрити йому свою душу, зрозуміти його внутрішній світ; адресат у такому спілкуванні цікавить нас у всій повноті своїх характеристик) та статусно орієнтованого спілкування (коли комуніканти реалізують себе тільки в обмеженому наборі рольових характеристик, виступаючи представниками певних груп людей, наприклад, журналіст, який бере інтерв’ю – людина, котра дає інтерв’ю). Зрозуміло, що тут ідеться не стільки про “чисті” статусні чи особистісні види спілкування (фактично, їх не існує), скільки про ту чи іншу комунікативну домінанту.
До жанрово-стилістичних категорій дискурсу належить і категорія розгорненості та згорненості тексту (ампліфікація / компресія). Учасники спілкування, як відомо, володіють узагальненими сценаріями мовних жанрів. Отже, вони можуть розгортати діалог у межах того чи іншого жанру відповідно до обставин спілкування. Коротша комунікативна дистанція вимагає менше допоміжних компонентів. Надмірна розгорненість конкретної мовної дії на тлі прототипного мовного жанру свідчить про можливі додаткові ланцюги цього мовленнєвого акту (прохання + лестощі + іронія + прямі та непрямі натяки + гра і т. д.). Надмірна згорненість мовної дії вказує або на надзвичайні обставини (скажімо, прохання про допомогу), або на трансформацію даного мовленнєвого акту в інший (наприклад, коли прохання переходить у наказ). Аналогічно організовані й вторинні мовні жанри. Так, скажімо, відгук офіційного опонента на дисертацію, викладений на двадцяти сторінках, буде сприйнято як екстравагантний спосіб викласти свою концепцію, показати власну ерудицію, а отже, є трансформацією іншого жанру.
Предметом жвавої дискусії в лінгвістичній літературі [58; 66; 149; 225 та ін.] є змістові (прагматико-семантичні) категорії дискурсу. У розумінні та моделюванні цих категорій виробилися два основних підходи, відмінність між якими полягає в тому, що відправним пунктом уважається текст як такий, чи текст у ситуації спілкування. Ці два підходи відповідають, з одного боку, герменевтичній традиції інтерпретації тексту як самодостатнього явища і екзегезе як тлумаченню тексту з урахуванням зовнішніх чинників його появи, як вивченню “життя тексту”, і, з іншого боку, зіставленню зрозумілості й розуміння тексту. Вивчення дискурсу передбачає вибір другої лінії моделювання текстових категорій.
У другому випадку з урахуванням діалогічності спілкування найважливішою текстовою категорією визнається адресність, чинник адресата. Ця позиція чітко сформульована М. Макаровим [150], який протиставляє в тексті основну пропозицію (тему тексту) й основну ілокуцію (ідею, значення тексту).
Цю категорію уточнює інтерпретативність тексту, котра виявляється у підпорядкованих їй категоріях точності, зрозумілості, глибини та експлікативності / імплікативності тексту. Особливістю названих категорій дискурсу є суттєва зміна їхніх характеристик залежно від типу тексту. Так, скажімо, точність наукового тексту визначається розгортанням і уточненням характеристик поняття, точність ділового тексту – чіткістю дотримання жанрового канону [118], а точність художнього тексту – динамікою образних асоціацій [224]. Комунікативна ясність – це збіг інтенції автора та інтерпретації адресата щодо певного тексту. У побутовому мовленні таку зрозумілість забезпечують спільність тезаурусів учасників комунікації, ситуативна наочність та можливість негайної перевірки адекватності розуміння, в діловому – клішовані (трафаретні) засоби спілкування, а також наявність прецедентних юридичних і спеціальних (виробничих, комерційних, дипломатичних та ін.) текстів [68]. Зрозумілість художнього тексту за своєю суттю є фасцинативною: якщо текст має емоційний вплив на читача або слухача, якщо повторне ознайомлення з ним приносить більше задоволення, аніж попереднє, то інтенція автора реалізовувалася успішно. (Звичайно, цілком імовірні ситуації, коли читачі знаходять своє особливе значення в тих ідеях і текстових формах дискурсу, які для автора не відігравали жодної ролі). Зрозумілість наукового тексту визначається чіткістю поняттєво-термінологічного апарату, логічністю викладу, ілюстративним матеріалом, а також простою та суто літературною мовою.
Глибина тексту – це можлива неоднозначність інтерпретації значення. Глибину дискурсу визначає необхідна кількість пояснювальних трансформацій для однозначної інтерпретації тексту і найкраще ілюструє метод “від протилежного”: існують обставини спілкування, в яких не треба замислюватися над змістом, проте іноді виникають ситуації, що примушують уважно проаналізувати значення прочитаного або почутого. Прототипами глибокого тексту є універсальне автосемантичне висловлювання, сентенція, афоризм, прислів’я.
Імплікативність дискурсу, тобто наявність непрямо вираженого значення, виявляється в повсякденному мовленні як натяк, у художньому тексті – як підтекст, у діловому спілкуванні – як саморепрезентація.
У політичному дискурсі особливий інтерес викликають випадки дезавуювання, тобто визнання окремих заяв і повідомлень такими, що не відповідають дійсності або відображають особисту думку чиновника, котрий перебуває на державній чи партійній службі. Тому він має право говорити тільки те, що санкціоноване керівництвом.
Досить детально вивчені формально-структурні категорії тексту [184; 66; 246]. Ці категорії дають змогу встановити змістові характеристики тексту в їх тісному зв’язку з прагматико-семантичними та жанрово-стилістичними категоріями. Так, зокрема, формальна зв’язність тексту (когезія) співвідноситься зі змістовою зв’язністю (когерентністю), що є своєрідним уточненням категорій інформативності та цілісності тексту.
Отже, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому значенні є тим змістом ідеї комунікації, який комунікант має намір передати реципієнту. Основною особливістю дискурсу в цьому плані є здатність розвиватися під дією внутрішніх чинників.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел