logo
Серажим К

1.6. Висновки до першого розділу

1. Виникнення дискурсології стало наслідком поступального розвитку цілої низки нових наукових напрямів психології, філософії, соціології, логіки тощо, кожному з яких властиве лише часткове трактування дискурсу та однобічне бачення механізму його розгортання. Вихід когнітивізму за межі “психологічного поля” окремої особи у сферу комунікативної взаємодії потребує появи і відповідної науки, здатної на наукових засадах визначити суть та природу дискурсу, вивести його суспільно-корисні функції, дати всебічно обґрунтовану характеристику механізму формування та розвитку.

2. На відміну від лінгвістики тексту, яка зосереджу­ється на суто мовних аспектах побутування тексту, аналіз дискур­су передбачає перенесення акцентів із формально-лінгвістичних характеристик дискурсу на позалінгвальні чинники його породжен­ня в різних комунікативних середовищах, за тих чи інших обставин комунікації як соціальної дії. З огляду на це, аналіз дискурсу виступає основним методологічним підґрунтям для дослідження явищ масової комунікації і, зокрема, для вивчення масовоінформаційного дискурсу у всіх його різновидах.

3. Для аналізу дискурсу найбільш плідним і науково доцільним є комплексний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що полягає у виявленні та вивченні як вербальних ком­понентів, так і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дис­циплін, передбачаючи залучення методологічного інструментарію культурно-породжувального, конверсаційного, критичного, соціально-когнітивного, лінгвіс­тичного, соціолінгвістичного та інших видів аналізу, що дає змогу глибоко і всебічно дослідити суть того чи іншого виду дискурсу, його архітектоніку та особливості мовної репрезентації.

4. Розгортання дискурсу відбувається завдяки розв’язанню суперечності між формами спілкування монологічною, яка переборює ситуативну зв’язність і синкретичність висловлювання діалогу, та діалогічною, яка переборює односпрямованість і, відповідно, односторонність повідомлення про ситуацію.

У мовній діяльності комуніканти підтримують подвійний зв’язок ситуативний і контекстуальний. Дискурс, що народжується у сфері цього зв’язку, може бути як ситуативно-зумовленим, так і вільним від ситуації, самодостат­нім у змістовому плані. За умови ситуативної незалежності го­ловний змістоутворюючий момент (суперечність) міститься усе­редині самого дискурсу, в разі ж ситуативної зумовленості головна суперечність, що викликає мовленнєву регуляцію, є зо­внішнім чинником, оскільки виходить за межі власне дискурсу.

5. Подолання суперечності відбувається лише в умовах ре­альної комунікації  – саме тоді й можна вести мову про спра­вді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спо­творюється ні випадковим впливом зовнішніх чинників, ні пе­решкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Одним із основних чинни­ків формування будь-якої моделі комунікативного дискурсу (кодової, інференційної чи інтеракційної) є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпо­середнього чи опосередкованого діалогу творять висловлю­вання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови.

Дискурс породжується низкою лін­гвістичних та екстралінгвістичних чинників (ситуативна конк­ретність, пресупозиція, національно-культурна традиція). Основ­ними параметрами його змісту виступають: формально-логічний, ціннісний, семантичний, соціально-психологічний, текстово-логічний, організаційний, технічний. Розмаїття комунікативних ситуацій, в яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує, відповідно, і видове розмаїття дискурсів.

6. На відміну від дискурсу, текст це мов­леннєвий твір, який виконує функцію вербального “вписування” в навколишню дійсність відображеної у свідомості мовної особистості картини світу, з метою її зміни. Мотив для породження текс­ту створює ситуація (викликаючи певну інтенцію), а відправним моментом породжен­ня тексту (як, власне, і кінцевою метою його сприйняття) виступає відповідний кон­цепт.

7. Концепт зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну бу­дову. Відображаючи інтенції автора (і бу­дучи опосередкованим через ці інтенції), він також задає комунікативну цілеспрямованість тексту: комунікативний або естетичний вплив. При сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираже­ній формі) до концепту. На цьому шляху він для розуміння текстового концепту співвідносить сприй­няту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого не­можливе розуміння логіки, семантики та комунікативної цілесп­рямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту.

Логічна будова і комунікативна цілеспрямованість дикту­ють вибір того набору мовних засобів, який реально вико­ристовується при творенні тексту.

8. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у вла­стивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками. Дискурс – це своєрід­не “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індиві­да у конкретній ситуації в конкретний момент (на противагу тексту, дискурс має ознаку процесуальності і не може існувати поза реальним фізичним часом).

9. Головна відмінність між поняттями “дискурс” і “мовлен­ня” лежить у площині “соціальне – індивідуальне”. Для дискурсу властиві типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів (так звані інституційні форми спілкування: педагогічний, терапевтичний, діло­вий, політичний різновиди дискурсу тощо). Найважли­вішою ж ознакою мовлення виступає його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманні певний підбір лексичних засобів, темп, трива­лість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чі­ткість, акценти тощо.

10. Аналіз зовнішньо- та внутрішньотекстових харак­теристик мовлення з позицій сучасного комунікативного мовознавства дав змогу виділити такі категорії дискурсу: 1) конститутивні (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність); 2) жанрово-стилістичні (стильова належність, жа­нровий канон, ступінь ампліфікації / компресії); 3) змістові або прагматико-семантичні (адресність, образ автора, інформативність, мо­дальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація); 4) формально-структурні (композиція, членування, когезія).

Таким чином, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища виявляється водночас необхідною передумовою його ефективного функціонування. Основною особливістю дискурсу в цьому плані вважаємо його здатність до розвитку під дією внутрішніх факторів.