1.6. Висновки до першого розділу
1. Виникнення дискурсології стало наслідком поступального розвитку цілої низки нових наукових напрямів психології, філософії, соціології, логіки тощо, кожному з яких властиве лише часткове трактування дискурсу та однобічне бачення механізму його розгортання. Вихід когнітивізму за межі “психологічного поля” окремої особи у сферу комунікативної взаємодії потребує появи і відповідної науки, здатної на наукових засадах визначити суть та природу дискурсу, вивести його суспільно-корисні функції, дати всебічно обґрунтовану характеристику механізму формування та розвитку.
2. На відміну від лінгвістики тексту, яка зосереджується на суто мовних аспектах побутування тексту, аналіз дискурсу передбачає перенесення акцентів із формально-лінгвістичних характеристик дискурсу на позалінгвальні чинники його породження в різних комунікативних середовищах, за тих чи інших обставин комунікації як соціальної дії. З огляду на це, аналіз дискурсу виступає основним методологічним підґрунтям для дослідження явищ масової комунікації і, зокрема, для вивчення масовоінформаційного дискурсу у всіх його різновидах.
3. Для аналізу дискурсу найбільш плідним і науково доцільним є комплексний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що полягає у виявленні та вивченні як вербальних компонентів, так і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дисциплін, передбачаючи залучення методологічного інструментарію культурно-породжувального, конверсаційного, критичного, соціально-когнітивного, лінгвістичного, соціолінгвістичного та інших видів аналізу, що дає змогу глибоко і всебічно дослідити суть того чи іншого виду дискурсу, його архітектоніку та особливості мовної репрезентації.
4. Розгортання дискурсу відбувається завдяки розв’язанню суперечності між формами спілкування – монологічною, яка переборює ситуативну зв’язність і синкретичність висловлювання діалогу, та діалогічною, яка переборює односпрямованість і, відповідно, односторонність повідомлення про ситуацію.
У мовній діяльності комуніканти підтримують подвійний зв’язок – ситуативний і контекстуальний. Дискурс, що народжується у сфері цього зв’язку, може бути як ситуативно-зумовленим, так і вільним від ситуації, самодостатнім у змістовому плані. За умови ситуативної незалежності головний змістоутворюючий момент (суперечність) міститься усередині самого дискурсу, в разі ж ситуативної зумовленості головна суперечність, що викликає мовленнєву регуляцію, є зовнішнім чинником, оскільки виходить за межі власне дискурсу.
5. Подолання суперечності відбувається лише в умовах реальної комунікації – саме тоді й можна вести мову про справді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спотворюється ні випадковим впливом зовнішніх чинників, ні перешкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Одним із основних чинників формування будь-якої моделі комунікативного дискурсу (кодової, інференційної чи інтеракційної) є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпосереднього чи опосередкованого діалогу творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови.
Дискурс породжується низкою лінгвістичних та екстралінгвістичних чинників (ситуативна конкретність, пресупозиція, національно-культурна традиція). Основними параметрами його змісту виступають: формально-логічний, ціннісний, семантичний, соціально-психологічний, текстово-логічний, організаційний, технічний. Розмаїття комунікативних ситуацій, в яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує, відповідно, і видове розмаїття дискурсів.
6. На відміну від дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який виконує функцію вербального “вписування” в навколишню дійсність відображеної у свідомості мовної особистості картини світу, з метою її зміни. Мотив для породження тексту створює ситуація (викликаючи певну інтенцію), а відправним моментом породження тексту (як, власне, і кінцевою метою його сприйняття) виступає відповідний концепт.
7. Концепт зумовлює змістову будову тексту, а через нього – логічну будову. Відображаючи інтенції автора (і будучи опосередкованим через ці інтенції), він також задає комунікативну цілеспрямованість тексту: комунікативний або естетичний вплив. При сприйнятті тексту реципієнт йде у зворотному напрямі: від тексту (в його вербально вираженій формі) до концепту. На цьому шляху він для розуміння текстового концепту співвідносить сприйняту текстову інформацію не тільки з контекстом (без чого неможливе розуміння логіки, семантики та комунікативної цілеспрямованості тексту), але і з пресупозицією, в яку “закладені” певні когнітивні структури автора тексту.
Логічна будова і комунікативна цілеспрямованість диктують вибір того набору мовних засобів, який реально використовується при творенні тексту.
8. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками. Дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент (на противагу тексту, дискурс має ознаку процесуальності і не може існувати поза реальним фізичним часом).
9. Головна відмінність між поняттями “дискурс” і “мовлення” лежить у площині “соціальне – індивідуальне”. Для дискурсу властиві типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів (так звані інституційні форми спілкування: педагогічний, терапевтичний, діловий, політичний різновиди дискурсу тощо). Найважливішою ж ознакою мовлення виступає його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманні певний підбір лексичних засобів, темп, тривалість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чіткість, акценти тощо.
10. Аналіз зовнішньо- та внутрішньотекстових характеристик мовлення з позицій сучасного комунікативного мовознавства дав змогу виділити такі категорії дискурсу: 1) конститутивні (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність); 2) жанрово-стилістичні (стильова належність, жанровий канон, ступінь ампліфікації / компресії); 3) змістові або прагматико-семантичні (адресність, образ автора, інформативність, модальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація); 4) формально-структурні (композиція, членування, когезія).
Таким чином, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища виявляється водночас необхідною передумовою його ефективного функціонування. Основною особливістю дискурсу в цьому плані вважаємо його здатність до розвитку під дією внутрішніх факторів.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел