2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
Під аргументацією звичайно розуміють сукупність форм та засобів апелювання комунікантів до різних категорій цінностей (емоційних, пізнавальних, етичних тощо) з метою переконання шляхом формування нового знання на основі вже відомих положень.
Формування нового знання може йти різними шляхами (див., наприклад, [287]). Аргументація як спосіб формування нового знання характеризується, насамперед, ознаками свідомості та довільності. Вона покликана забезпечити свідоме й послідовне перетворення певних структур знання суб’єкта аргументації для здійснення в процесі комунікації цілеспрямованої та планомірної зміни відповідної ментальної структури адресата аргументації [42]. Таке перетворення сприяє не тільки цілеспрямованому переданню нового знання від одного учасника комунікації до іншого, але й необхідним змінам у моделі світу адресата, які потрібні, щоб нове знання могло бути до неї включене.
У результаті взаємодії суб’єкта й адресата аргументації виникає послідовність мовленнєвих висловлювань, що утворюють мовну основу аргументування. Іншими словами, безпосереднім засобом включення нового знання в модель світу адресата є сукупність мовленнєвих висловлювань, що має властивості, необхідні для відповідної зміни ментальних структур адресата аргументації.
Найяскравіші вияви аргументації спостерігаємо у сфері політики, де за умов плюралізму думок багато осіб причетні до розв’язання ключових проблем і де аргументація відрізняється безпосередньою спрямованістю свого впливу на процес ухвалення рішень.
Класичний опис процедури ухвалення рішення, котрий можна знайти в підручниках психології, є одним із варіантів процесу цілеутворення, тобто усвідомленого передбачення майбутніх результатів дії. Засобом, що здійснює таке усвідомлене передбачення, і є процес аргументування.
Щоб визначити, якими саме властивостями повинна володіти сукупність мовленнєвих висловлювань, щоб стати аргументацією, тобто засобом, котрий, з одного боку, приводить до усвідомленого передбачення майбутнього, а з іншого – здійснює введення цього нового знання до моделі світу адресата, необхідно хоч би оглядово зупинитися на категорії засобу та її співвідношенні з категорією діяльності. Коли добре відому формулу “мета – засіб – результат” накласти на сукупність мовленнєвих висловлювань, що репрезентують стадії процесу ухвалення рішення в аргументативному тексті, то зможемо побачити, які саме висловлювання стануть метою аргументування, засобом і результатом.
Відомо, що метою аргументування є прийняття адресатом пропонованого рішення. Рішення висувається, зазвичай, у рамках тези аргументації. Якщо взяти до уваги, що мета діяльності – це передбачення у свідомості людини результату, на досягнення якого спрямовані дії, його уявна (ментальна) модель, то саме теза і становить цю уявну модель, модель нового знання, котре підлягає введенню до (ментальної) моделі світу адресата.
Засіб виступає як опосередкований елемент у русі від мети до результату. Щоб виявити змістовий аспект цього елемента, слід уточнити, що перехід від мети до результату, від уявної моделі – тези у разі аргументації – до дійсності, котра у разі аргументації представлена у відображеній формі і виступає переважно у вигляді речень, здійснюється через дію (або послідовність дій). Причому дія тут з’являється як конкретний акт комунікації і тим самим входить до структури комунікації, включаючи в себе суб’єкт, сам процес аргументації й адресата.
Оскільки у разі аргументації такий акт складається з послідовності дій, то мета, якій підпорядкована кожна конкретна дія, є тільки частковою метою, проміжною щодо загальної мети аргументації. Засобом досягнення мети аргументації стає низка когнітивних дій, котрі опосередковані мовленнєвими діями у вигляді ланцюжка висловлювань.
Позаяк категорія засобу є системним утворенням, то аргументація, будучи засобом уведення нового знання, має відповідати принципам цілісної – в даному разі інструментальної – системи. Це означає, що в ній можуть бути виявлені, з одного боку, сукупність стійких зв’язків і відношень, що визначається як структура, і, з іншого боку, набір елементів, за допомогою яких можна побудувати “індивідуальну” систему аргументації.
Як слушно зауважує Т. ван Дейк, щоб досягнути поставленої мети, послідовності дій, у тому числі й мовленнєві, мусять бути правильно скоординовані: попередні дії повинні створювати адекватні початкові умови для подальших [76: 312]. “Як для актів аргументації, так і взагалі для всіх ілокутивних актів правильно, що завершальному твердженню мають передувати необхідні для його розуміння посилки, обґрунтування і мотивування” [76: 313].
Хоч аргументація виступає у вигляді цілісної сукупності мовленнєвих актів, цю сукупність “усе-таки швидше потрібно уявляти собі як один – складний або комплексний – мовленнєвий акт, усередині якого одні компоненти створюють умови для успішного виконання інших, причому при передаванні інформації, необхідної для створення цих умов, переважно використовуються твердження” [76: 314].
Виявлення загальної структури такого засобу введення нового знання, котрим є аргументація, а також набору елементів, за допомогою яких будується такий інструмент, допоможе нарівні з іншими чинниками вказати шляхи побудови ефективної аргументації для розв’язання конкретних завдань.
Ключовим при аналізі структури аргументації є поняття ментальної моделі. Ментальні моделі представлені сутностями, “що репрезентують об’єкти, стан справ, послідовність подій, спосіб світобудови. Вони дозволяють нам робити умовиводи й прогнози з метою розуміння явищ, ухвалення рішень про необхідні дії й контролю за їх виконанням і, що найголовніше, – переживати події, в яких ми не беремо участі” [311: 397]. За типологією Джонсона-Лерда, ментальні моделі поділяються на “фізичні”, що репрезентують фізичний світ, і “концептуальні”, що репрезентують абстрактні сутності.
Ментальна модель як функціональне утворення складається з ієрархічно організованих блоків, окремі з яких перебувають у фокусі уваги суб’єкта, а інші – ні. Будучи динамічно зорієнтованою залежно від цілей суб’єкта, вона може зазнавати суттєвих перетворень та реорганізацій.
Розглядаючи детально процес “перекладу” певного твердження на ментальну модель, Джонсон-Лерд виділяє такі процедури [311: 240-241]:
1. Процедура, що починає побудову нової ментальної моделі кожного разу, коли твердження не містить посилання, експліцитного чи імпліцитного, на яку-небудь сутність у наявній моделі дискурсу.
2. Процедура, котра за наявності у твердженні посилання хоча б на одну сутність, представлену в наявній моделі, відповідним чином додає до цієї моделі інші сутності, якості чи відношення.
3. Процедура, яка об’єднує дві чи більше досі роз’єднаних моделей, якщо в твердженні встановлюється зв’язок між сутностями, що в них входять.
4. Процедура, котра у разі репрезентації в наявній моделі усіх сутностей, згаданих у твердженні, перевіряє, чи виконуються в цій моделі стверджувані якості чи відношення, – процедура верифікації.
5. Процедура, яка відповідним чином додає до моделі відповідну якість або відношення.
6. Якщо процедура 4 встановлює істинність твердження відносно наявної моделі, то процедура 6 перевіряє, чи не можна модифікувати модель так, щоб вона відповідала попереднім твердженням, але усвідомлюване твердження робила б хибним. Якщо така модифікація неможлива, усвідомлюване твердження є обґрунтованим висновком з попередніх тверджень.
7. Якщо процедура 4 встановлює хибність твердження відносно наявної моделі, то дана процедура перевіряє, чи не можна модифікувати модель таким чином, щоб вона відповідала попереднім твердженням, але усвідомлюване твердження залишалося б істинним. Якщо така модифікація неможлива, усвідомлюване твердження суперечить попереднім (рис. 2.12).
Модифікація моделі. Усвідомлюване твердження – хибне: суперечить попереднім 7
6
Модифікація моделі. Усвідомлюване твердження – істинне: обґрунтований висновок з попередніх
Додавання до моделі нової якості чи відношення 5
Перевірка, чи виконуються в моделі якості й відношення (твердження-верифікація) 4
Об’єднання кількох роз’єднаних моделей 3
Початок побудови нової ментальної моделі Додавання нових сутностей, якостей чи відношень 1 2
Рис. 2.12. Структура аргументації.
Засобом побудови певної ментальної моделі – введення знань у модель світу – й, водночас, відображення процесу такої побудови є аргументативний текст. “Основний зміст аргументу полягає в тому, що він покликаний змінити внутрішню модель ситуації в суб’єкта, до якого звернений аргумент” [204: 30]. Якщо аргумент розглядати як зміну моделі світу адресата, що впливає на процес ухвалення ним рішення [26], то формування ментальної моделі, котре є результатом аргументації, тобто комунікації аргументативного тексту в цілому, потенційно відображає процес ухвалення рішення адресатом.
Розглянемо, як відбувається введення знання в модель світу, на матеріалі журналістського тексту політичного спрямування (Портников В. П’ять хвилин до Чорногорії // День. – 2001. – № 75):
“Парламентські вибори у Чорногорії закінчилися перемогою прихильників незалежності цієї республіки. Коаліція “Перемога за Чорногорією” випередила блок “За Югославію” і разом із іншими прихильниками суверенітету матиме більшість у Скупщині останньої югославської республіки, яка ще залишається в союзі із Сербією. Тепер на черзі референдум про незалежність. І на ньому прихильники незалежності теж мають шанс здобути перемогу” – фактологічна інформація.
“Це передмова до подій. А от питання: якою буде незалежна Чорногорія?” – у даному тексті це питання є процедурою № 1: воно не включає жодного посилання на яку-небудь сутність, однак розпочинає побудову нової ментальної моделі.
“Адже не секрет, що і переможниця Демократична партія соціалістів президента Міло Джукановича, і переможена Соціалістична народна партія Предрага Булатовича – це одна й та ж партія, Союз комуністів Чорногорії” – процедура № 2, яка додає нові сутності до аргументації.
“Перейменований, розколотий, озброєний новими ідеями – нової державності або нової федерації... Справжньою прихильницею чорногорської незалежності завжди була тільки Ліберальна спілка, яка послідовно виступала проти війни у Югославії, за європейський вибір Чорногорії, проти її вступу до СРЮ... Молодий Джуканович був одним із палких і непримиренних критиків цих лібералів – найманців Заходу... Однак поволі перейшов на їхні позиції разом із своїм адмінресурсом... А скільки мандатів буде у Ліберального союзу в новому парламенті? Аж шість!” – процедура № 3, що встановлює зв’язок між сутностями.
“Нам це нічого не нагадує? За п’ять хвилин до проголошення незалежної Чорногорії розклад сил в ній дуже нагадує те, що ми вже проходили на пострадянському просторі. У результаті з’являлись номенклатурні держави. І Чорногорія буде такою ж – в ній номенклатурна влада буде успішно змагатися з номенклатурною опозицією, щоб після чергового диспуту в Скупщині роз’іжджатися по дачах на адріатичному узбережжі. Не життя – казка... Що найцікавіше: Сербія, яка потроху позбавляється своєї номенклатури, має всі шанси обігнати Чорногорію у розвитку. Звичайно, якщо не почне чергової боротьби за територію...
Хай нас запросять на чорногорський референдум! Ми багато про що розповіли б чорногорцям перед їхньою незалежністю: хоча б про те, що стара номенклатура не побудує нової держави – як не намагатиметься. Що побудована країна буде раєм саме для керманичів її незалежності, однак не для тих, для кого вони цю незалежність проголошували. І що це не означає, що треба голосувати проти свободи, ні – однак і голосувати “за” потрібно із розплющеними очима...” – останні два абзаци тексту є, фактично, процедурою № 5, бо додають до вже утвореної в свідомості адресата моделі відповідне відношення чорногорських реалій до українських.
Цей текст розглядає реальний факт і його прогнозовані наслідки. Твердження, яке даний текст повинен перевести до ментальної моделі читача (“Сили, що прагнуть незалежності Чорногорії, не можна назвати рушійними для подальшого розвитку країни”), не представлене експліцитно на початку тексту, оскільки відомо: умови спілкування вимагають, щоб тема тексту існувала в оперативній пам’яті учасників спілкування, тобто виступала як дана, активізована контекстом. Саме цим можна пояснити те, що аргументативний текст, зазвичай, починається з висловлювань, котрі актуалізують певний стан справ в об’єктивному світі: адже фактологічна інформація не вимагає доказів і тому може слугувати відправною точкою в аргументації.
Детальний розгляд цього тексту показує, що аргументаційна макроструктура – це практично повне відображення процесу побудови ментальної моделі, який може бути однією з форм когнітивного процесу ухвалення рішення.
Загалом, як відомо, комунікативна структура, ядром котрої можна вважати ілокутивний компонент, формується як відображення одночасно і комунікативних інтенцій, і ментальних дій, що здійснюються в процесі інтелектуальної діяльності та втілюються у тексті, котрий її описує, означаючи тим самим не об’єктивну дійсність (як це має місце у разі концептуальної – пропозиційної – структури тексту), а фрагменти (стани і процеси) суб’єктивного мислення.
Із процесуального погляду, згідно з яким призначення структури мови “полягає в тому, щоб виробляти впорядковані операції з відкритим репертуаром змінних (змістовно інтерпретованих “пересувних декорацій”) і закритим репертуаром (технічно інтерпретованих) правил для досягнення певної мети” [239: 91], порівняємо аргументативний текст з текстом інструкцій, які ми звичайно отримуємо у відповідь на питання про те, як добратися до потрібного нам місця призначення. В обох випадках вказується послідовність дій, котрі необхідно виконати, щоб мета була досягнута, з тією різницею, що у разі дорожніх інструкцій це – фізичні дії, а у разі аргументації – ментальні. Послідовність дій задається організацією висловлювання, тобто сама послідовність висловлювання фіксує для того, хто слухає, послідовність дій, які він повинен виконувати.
Поєднання вказівок на дії, котрі повинен зробити слухач, із вказівками щодо об’єктів цих дій породжує текст, що описує стратегію досягнення мети. Однак в одному випадку метою є певне фізичне місце розташування, а в іншому – певний ментальний стан, так само як і об’єкти, щодо яких виконуються фізичні дії, можуть бути тільки фізичними, а об’єкти, з якими провадяться ментальні дії, будуть тільки ментальними (хоч вони і можуть бути відображенням певного стану речей в об’єктивному світі).
Тут мусимо наголосити, що ментальні об’єкти, стосовно яких будуть вироблятися мисленнєві (в нас – аргументативні) дії, можуть співвідноситися або зі станами об’єктивного світу, або із “суб’єктивним” змістом станів мисленнєвого світу мовця, зі станами мислимого, уявлюваного мовцем світу. Тобто ментальні об’єкти відображають події, що належать до трьох сфер: об’єктивної фізичної дійсності, об’єктивної мисленнєвої дійсності та суб’єктивної мисленнєвої дійсності, оскільки, як відомо, світ складається з трьох онтологічних категорій – трьох світів (див. [175: 129-130]):
1) фізичного світу, або світу фізичних станів (у політичному дискурсі – це різноманітні політичні утворення, політичні опоненти, політичні події, акції тощо);
2) світу об’єктивного змісту мислення: понять та ідей в об’єктивному значенні (ці поняття та ідеї формують тезаурус політика);
3) мисленнєвого світу, або світу станів свідомості, мисленнєвих (ментальних) станів і, можливо, диспозицій до дії (сюди належать, зокрема, різні політичні течії, ідеології, гасла, політичні переконання тощо).
Отже, структура будь-якого аргументаційного політичного тексту складається із двох планів: із плану ментальних дій – мисленнєвих операцій – мовця (і – тим самим – читача) і з плану, що співвідносить політичний дискурс із об’єктами ментальної моделі світу, тобто уявленнями про дійсність, мовця. Це відповідає сучасному погляду на мову, згідно з котрим на рівні речення виділяються два мовних пласти, один з яких відповідає уявленням про дійсність, тоді як другий відображає операцію мислячого суб’єкта над уявленнями.
У термінології Ш. Баллі, основоположника цього погляду, перший має назву “диктум”, а другий – “модус”, причому мисленнєва операція мовця, як уважає Ш. Баллі, є “душею речення”: “Мислити – значить реагувати на уявлення, констатуючи його наявність, оцінюючи його або бажаючи... Думку не можна звести до простого уявлення, що виключає всяку активну участь з боку мислячого суб’єкта” [33: 43-44].
План мисленнєвих операцій організує комунікативно-когнітивну рамку тексту – в тому числі його ілокутивну структуру, а план, що співвідносить політичний дискурс з об’єктами ментальної моделі світу, тобто уявленнями про дійсність, котра рефлексується як об’єкти і зміст ментальних дій, створює тематико-когнітивний каркас тексту – його пропозиційну структуру. Тобто пропозиційна структура тексту будується на основі відображення об’єктивного фізичного світу, об’єктивного світу понять та ідей і суб’єктивного мисленнєвого світу. Аналогічний погляд на пропозиції знаходимо в роботах останнього часу: наприклад, Н. Арутюнова розрізняє пропозицію як “те, що становить середовище занурення людини у світ” і як “те, що є результат занурення світу у свідомість людини” [16: 103], “тінь, відкинуту подією на екран знання” [16: 139].
Аби дещо конкретизувати щойно сказане і на конкретному матеріалі поглибити й розвинути висунуті положення, з’ясуємо, як проходить процес аргументації у політичному дискурсі. Тут відбувається не тільки відображення комунікативних намірів, але і відображення світу мисленнєвих дій автора (професійного політика чи журналіста) дискурсу, в завдання якого входить синхронізувати й узгодити зі своїм перебігом думок думки читача, а також перевести зміст станів свого мисленнєвого світу (скажімо, власні політичні переконання) в мисленнєвий світ адресата, трансформуючи тим самим його ментальну модель об’єктивного дійсного світу (світу політики чи просто політичної оцінки того чи іншого аспекту життєдіяльності суспільства), максимально можливою мірою зближуючи її (модель світу адресата – його політичні уявлення) зі своєю і наближаючи її зміст до загального інформаційного фонду, що складає об’єктивний світ понять та ідей (на цьому рівні можливі різні політичні спекуляції – підміна понять, декларативність, видавання апріорних знань за верифіковані тощо).
Аналіз політичного дискурсу через призму його аргументоспроможності свідчить, що вона найбільш чітко проявляється в політичних дискусіях. Найповніше, на наш погляд, визначення поняття “дискусія” дав В. Холлі [304: 7]. Дискусія як предмет для інтеракційних мовленнєвих дій (виражається у таких формах усного політичного дискурсу, як полемічне інтерв’ю, “круглий стіл” тощо) – це вид спілкування, коли:
якомога раціональніше обговорюються певні теми з метою вироблення певної думки:
а) неформально, в щоденному спілкуванні;
б) формально, в більш чи менш усталеній формі, можливо, з керівником дискусії, частково (особливо в телепередачах) дотримуючись певних інституційних правил гри;
аргументаційно обговорюються ухвалення рішень чи постанов:
а) неформально, в щоденному спілкуванні,
б) формально, в законодавчих органах, прагнучи досягти згоди або голосування;
інформативно і тактично вирішуються питання про завершення або зняття конфліктів чи проблем:
а) на основі довіри,
б) негативно, під час суперечки;
4) вирівнюються інтереси щодо задоволення власних потреб і бажань.
Дискусія як предмет для монологічних мовленнєвих дій (виражена у таких формах усного та письмового політичного дискурсу, як промова, полемічна стаття тощо) становить процес мовленнєвої дії, під час котрого автор тексту аргументаційно обґрунтовує суперечливі тези.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел