3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
Основною відмінністю інтерв’ю від інших газетних жанрів є діалогічна форма спілкування між журналістом та людиною, чиї погляди, думки, оцінки цікаві для читачів даного ЗМК (об’єктивною передумовою появи інтерв’ю виступає суспільний інтерес до події чи проблеми, що в цей момент хвилює аудиторію).
Інтерв’ю – це журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої чи анонімної особи для отримання інформації, пояснення чи з’ясування позиції, котрі мають сенс тільки в тому разі, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей. Цей жанр приваблює журналістів своїми невичерпними можливостями розкриття духовного багатства людини – її думок, знань, сподівань, показу її політичних переконань, світогляду, ставлення до актуальних подій, проблем, явищ тощо.
Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що в його тексті зовні є визначальним погляд не автора, а співрозмовника журналіста. Це, все ж, не означає, що голос публіциста в інтерв’ю не чутний: по-перше, перебіг самої бесіди мистецьки скеровується журналістом, котрий утримує діалог у межах, необхідних для досягнення поставленої мети, а по-друге, демонстрація поглядів співрозмовника на обговорюване питання водночас виявляє (іноді – прямо, іноді – опосередковано) і позицію кореспондента. Мистецтво інтерв’ю полягає в тому, що аудиторія завжди одержує можливість співвіднести погляд публіциста з поглядом його співрозмовника.
Форми інтерв’ю різні: бесіди, діалоги, монологи, полілоги, анкети та ін., спільною рисою яких є підпорядкування двом найважливішим завданням: виявити погляди співрозмовника на проблему чи коло питань, що обговорюються, і розповісти про співрозмовника, створити його психологічний портрет. Найважливіша ознака цього жанру – суб’єктивізація розповіді, оскільки в основі тексту лежить висловлювання співрозмовника, його живе мовлення, що відображає, окрім іншого, й особливості мислення мовця. Таке висловлювання може бути зафіксоване як оперативний відгук на подію, яка щойно трапилася (експрес-інтерв’ю, мікроінтерв’ю). Але це може бути і розгорнутий монолог-відповідь на заздалегідь сформульоване і повідомлене співрозмовнику питання або бесіда-діалог, у якій обидві сторони виступають рівноправними учасниками, обговорюючи подію, що їх хвилює.
Текст інтерв’ю звичайно становить собою своєрідний коментар подій, що відбулися чи відбуваються. У ньому панує не стільки факт, скільки ставлення до нього. От характерний приклад – бесіда з народним депутатом України Дмитром Чоботом “Кучма вивів Україну на слизьку дорогу: показав приклад, що Конституцію можна міняти як рукавички” (Вечірній Київ. – 2000. – № 16). У центрі уваги матеріалу – ситуація довкола новоствореної “парламентської більшості”, проте поряд із питаннями, які безпосередньо стосуються “перевороту” у Верховній Раді, журналіст Олег Петренко цікавиться ставленням політика до головних питань сучасного українського життя – влади, шляхів розвитку країни, намагаючись таким чином опосередковано з’ясувати світоглядні, ціннісні, політичні настанови цього народного обранця:
“– Дмитре Васильовичу, що за політичні пристрасті вирували протягом минулого тижня у сесійній залі парламенту? Кому це вигідно?
– Причини того, що насправді відбувається у Верховній Раді, мабуть, знають лише кілька осіб. Але наслідки можуть бути дуже фатальними для України. По суті, йде цілеспрямована кампанія з дискредитації законодавчого органу держави в очах суспільства. Це робиться напередодні референдуму, щоб показати, мовляв, ось яка вона, Верховна Рада, кому вона така потрібна. Громадську думку редагують на свій розсуд. Дуже нецивілізована, груба форма псевдодемократії, яка хоче зжерти справжній фундамент демократії – парламентаризм. З такою державою ніхто не буде рахуватися. Нам нав’язують думку про непотрібність парламентаризму в цілому. Та це ще не основна біда. Гірше те, що президентське оточення стало на шлях розвалу Української держави. Я глибоко переконаний, що процес, започаткований референдумом, цим не закінчиться. Будуть наступні референдуми, вибори...”
Інтерв’ю становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування. Журналіст і політик, котрий дає інтерв’ю, спілкуються між собою безпосередньо, і в цьому плані їхнє спілкування можна охарактеризувати як особистісно зорієнтоване. Водночас висловлювання обох співбесідників імпліцитно звернені до масової аудиторії, й тому їхнє спілкування соціально орієнтоване. Ми вважаємо, що у цій єдності особистісного та соціального на перший план висувається соціальна орієнтація.
Як відомо, жоден із жанрів газетно-журнальної публіцистики не може бути охарактеризований у термінах однієї з комунікативних функцій. У тексті інтерв’ю домінує інформаційна функція. Інформаційні елементи, зазвичай, переплітаються з експресивно-оцінними. Дані функції реалізуються у функціонально-змістових типах мовлення (опис, розповідь, міркування).
Аналізуючи жанр інтерв’ю, потрібно, на нашу думку, чітко відмежувати його від жанру бесіди, оскільки попри наявність у них спільних рис, кожен з цих жанрів має свою специфіку. Розмежування жанрів доцільно провести на основі поняття прагматичного контексту, що визначається, як стверджує Т. ван Дейк, соціальною ситуацією, структурою фрейма та конвенційними настановами [77: 26-27].
Спільною рисою у соціальній ситуації для обох жанрів є первинний діалог. Відмінність же полягає в тому, що в інтерв’ю діалог йде між журналістом та інформованою особистістю, а в бесіді – між інформованими особистостями, при чому журналіст підкреслює свою “технічну” роль у аранжуванні комунікації.
Структура фрейма зумовлена функціями, властивостями, позиціями тих, хто спілкуються. Якщо в інтерв’ю учасники розмови володіють різним обсягом інформації, то для бесіди характерний однаковий обсяг. Унаслідок цього виділяють різні цілі спілкування: в інтерв’ю – запит інформації, у бесіді – обмін інформацією.
Конвенційні настанови, тобто правила поведінки в обох жанрах приблизно однакові. І в інтерв’ю, і в бесіді слід дотримуватися правил ведення розмови, таких, як вимога вислухати співрозмовника, заборона на грубі спроби “спіймати” співрозмовника тощо.
Специфіка жанру інтерв’ю полягає у взаємодії реплік при виробленні кінцевої тези. Оскільки, як щойно зазначалось, в інтерв’ю відбувається запит інформації при різниці її обсягів у співрозмовників, то аргументи в інтерв’ю часто мають характер пояснень. При поясненні відбувається підбір прикладу або аналогії, розкриття причини або мети ситуації, яка склалася. Залежно від того, що переважає – причина чи мета – розрізняють каузальні та телеологічні пояснення. За Г. фон Вригтом, каузальне пояснення, переважно, вказує на минуле. “Це відбулося тому, що раніше сталося те”, – типова мовна конструкція для таких пояснень.Отже, тут передбачається номінативний зв’язок між причиновим чинником і наслідком. Справедливість каузального пояснення залежить від справедливості передбаченого зв’язку. Телеологічне пояснення вказує на майбутнє: “Це сталося для того, щоб відбулося те”. На відміну від каузального пояснення, допущення номінативного зв’язку включене в телеологічне пояснення складнішим способом, побічно [60: 116-117].
Політичне інтерв’ю можна розуміти у широкому і вузькому значенні. Широка назва “політичне інтерв’ю” зумовлена його політичною тематикою. Журналіст може вести розмову про політику (політичну систему, діяльність політиків тощо) із будь-якою людиною, думку котрої він уважає цікавою, актуальною. У нашому дослідженні ми обмежимося політичним інтерв’ю у вузькому його тлумаченні – розмова журналіста з політиком. Звичайно, політиками можуть бути фахівці різних напрямків, але ми об’єднуємо їх під поняттям “політики” з огляду на вид діяльності цих фахівців у даний час.
Принципово інтерв’ю можна поділити на три фази: попередня інформація, ядро (основний зміст) і резюмування. Фаза попередньої інформації служить координації уявлень про спеціаліста, що дає інтерв’ю, ситуацію спілкування й основну тему обговорення. У фазі ядра увагу спрямовано на об’єкти (теми інтерв’ю) і цілі комунікації. Функція фази резюмування полягає у виробленні кінцевої тези і підведення підсумків сказаного.
Існує кілька варіантів початку-закінчення, що зумовлені, з одного боку, певними комунікативними формами (наприклад, телефонна розмова, розмова по радіо або телебаченню), а з іншого – впливом чинників соціальної ситуації. Закономірно, що подана у врізі попередня інформація про політика, який дає інтерв’ю, суттєво (а іноді визначально) впливає на сприйняття читачем тексту інтерв’ю.
Попередня інформація у вигляді авторських ремарок може охоплювати:
1) наведення імені та прізвища, а також посади політика (наприклад: “Правосуддя в Україні потребує реформування – так вважає член кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Києва, голова Мінського райсуду Олександр Гриценко” (Столиця. – 2001. – 23 лютого));
2) наведення імені та прізвища журналіста, а також видання, котре він представляє (наприклад: “Про Бельгію, київські готелі та українських емігрантів. І ще про деякі неординарні речі розповів Надзвичайний та Повноважний посол Королівства Бельгії в Україні П’єр Креман Дюбюіссон в ексклюзивному інтерв’ю оглядачеві “Столиці” Ользі Дубовик” (Столиця. – 2001. – 23 лютого));
3) стислу інформацію про політика, що дає інтерв’ю (наприклад: “Розповідає президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. Свого часу він був і народним депутатом, йому навіть довелося очолювати СДПУ. А розпочинав О. Сугоняко це своє сходження понад десятиліття тому на посаді викладача політекономії в Житомирському філіалі Київського політехнічного інституту” (Столиця. – 2001. – 23 лютого));
4) визначення кола основних питань, щодо яких політик має висловити свою думку (наприклад: “Людей цікавило інше питання: як могло трапитися, що протягом буквально половини дня у бюджеті було знайдено величезну суму в 3,5 млн. доларів для виплати застави за одного тільки Бородіна, тоді як мільйони пересічних громадян не можуть дочекатися своєї зарплатні та соціальних виплат. А дійсно, як?” (День. – 2001. – 26 квітня));
5) опис умов зустрічі (наприклад: “На зустрічі Ханни Сиверинсен, доповідача ПАРЄ, з журналістами “опозиційний” медіа-простір був активним. Ю. Мостовій, заступнику головного редактора “Дзеркала тижня”, запропонували місце за столом ближче до доповідача. Рекомендуючи високій гості журналістку, Т. Грабовська, яка проводила захід, підкреслила, що саме з Мостовою хотіла познайомитися доповідач ПАРЄ” (Наша газета. – 2001. – № 14)).
Приблизно три чверті проаналізованих нами інтерв’ю були подані в газетах з фотографією політика, який дає інтерв’ю. Це, на нашу думку, підкреслює важливість особистісного та квазіособистісного моментів спілкування. Особистісний момент виявляється, насамперед, у вигляді представницького спілкування (термін М. Кагана [101]), оскільки будь-який політик виступає не як вільна, суверенна особистість, а як представник тих чи інших інститутів. Найпоширеніша і типова для представницького спілкування форма – інформаційна взаємодія (переговори партнерів). Як приватні особи учасники розмови можуть бути один до одного апатичними, проте як представники певних соціальних кіл вони прагнуть підвищити міру спільності груп чи соціальних інститутів, до котрих вони належать. Беручи інтерв’ю, журналіст намагається показати ним такі якості політика, які відображають не лише позицію презентованого цим політиком інституту, але і його особисті погляди. Псевдоіндивідуальний аспект інтерв’ю зумовлений такою характерною особливістю ЗМК, як дистанціювання у часі та просторі спілкування між політиком та читачем. Досягнути відповідної реакції у читачів, вступити з ними у взаємодію, стимулюючи їхню активність можна тоді, коли текст поєднує у собі зображення чогось і самовираження політика. Тому вміщені у пресі фото політиків створюють ілюзію безпосереднього спілкування з читачем.
Представлення політика лише за прізвищем, ім’ям, посадою переважно свідчить про те, що для інтерв’ю запрошено людину, котра вважається спеціалістом з даного питання і думка котрої цікава для читачів. Зазвичай, ці політики добре відомі читачам і не потребують представлення. Але у разі, коли інтерв’ю беруть у відомої особистості іншої країни, передмова до нього включає, як правило, детальну характеристику.
Так, наприклад, до інтерв’ю з послом Королівства Бельгії в Україні П’єром Клеманом Дюбюіссоном “Про Бельгію, київські готелі та українських емігрантів” (Столиця. – 2001. – 23 лютого) подано декілька врізів. У них викладена та інформація, яку розмістити безпосередньо в тексті було б не доцільно. Головною темою статті є розповідь компетентної особи про Бельгію. В одному врізі коротко охарактеризовано країну та викладено історію її становлення. В іншому – коротка біографія людини, яка дає інтерв’ю: її послужний список, захоплення, думки про українців.
Завчасно обмежене коло обговорюваних підтем журналісти не вважають вдалим заходом. Опис умов перебігу інтерв’ю також не є суттєвим. Сучасне проблемне інтерв’ю виглядає як складний текст. Журналіст, готуючись узяти інтерв’ю у спеціаліста, не може передбачити хід розмови настільки, щоб визначити, до якої головної думки (головної тези) зведеться текст. Зі свого боку, й інтерв’юер не в змозі висунути та захистити одну головну тезу, тому що його можливість висловити ту чи іншу думку залежить від запитань журналіста. Тому цілісність інтерв’ю визначається, насамперед, тематичною єдністю, а головна думка виявляється або достатньо широкою, узагальненою, щоб охопити весь розмаїтий матеріал, або багатоознаковою (поліпредикатною).
Головна думка (теза) розвинута в основному змісті інтерв’ю, переважно, резюмується при його закінченні. При цьому резюмування здійснює або журналіст (“Мене обрали до Київради жінки”, – так пожартував Віктор Пилипишин, вітаючи активісток району напередодні 8 березня” (Хрещатик. – 2001. – 18 березня)), або інтерв’юер (Як убезпечити серце економіки // Столиця. – 2001. – 30 березня), або спільно (останні слова директора Державного підприємства з розповсюдження періодичних видань “Преса” в інтерв’ю “Валерій Герасименко: “Усе вирішує читач” (Столиця. – 2001. – 26 січня) такі: “Бо ми, розповсюджувачі, зацікавлені, щоб свіжа газета якнайшвидше потрапила до рук читача у найвіддаленішому куточку України”. Журналіст закінчує інтерв’ю словами: “З вами солідарні і ми, журналісти, ті, хто ці газети робить”).
Резюмування може виступати у вигляді заголовку інтерв’ю з врізом. У такому разі для читача буде цікавим знайомство з ланцюжком суджень, котрі розкривають головну думку чи ведуть до неї, що становить горизонтальне членування тексту з компонуванням ідеальних елементів, їх лінійним розгортанням за допомогою мовних засобів.
Резюме політика, відображене у заголовку, може бути передане у незмінній формі (наприклад, яскрава репліка В. Ющенка: “Я йду, щоб повернутись”, після відставки Кабміну наступного ж дня стала заголовком у багатьох періодичних виданнях). У заголовок нерідко виносять і одну з тез політика із ланцюжка його суджень, які ведуть до головної думки. Причому ця теза може як висуватися самим політиком (Володимир Воронін: З ГУУАМ поки все туманно. Потрібно зміцнювати і розвивати СНД // Дзеркало тижня. – 2001. – 19 травня), так і виступати у вигляді резюмування журналіста (наприклад, слова Володимира Литвина про те, що “Зараз в опозиції багато таких, що воюють через те, що свого часу втратили владу”, були перероблені журналістом на заголовок “Людину, звільнену з керівної посади у виконавчій владі, можна вважати опозиціонером” (Дзеркало тижня. – 2001. – 3 квітня)).
Узагальнюючи, стверджуємо, що передмова, тобто вріз, відіграє важливу роль для подальшого прочитання інтерв’ю. У врізі наводиться необхідна читачеві інформація про політика, який дає інтерв’ю, а також пояснюються певні аспекти обраної теми. Більшість політиків, у котрих взяли інтерв’ю, представлені за ім’ям та прізвищем, дуже часто з цитатою, інколи з фотографією. В кінці інтерв’ю зазвичай викладена головна думка розмови (теза) – таким чином підбиваються підсумки усього процесу спілкування й розкривається зміст зустрічі політика з журналістом.
Розглянувши специфіку попередньої інформації у врізі (а іноді й у заголовку) до інтерв’ю, логічно буде проаналізувати саме “тіло інтерв’ю” – його основний текст, поданий у формі діалогічних реплік (питання – відповіді).
Процес комунікації між журналістом і фахівцем у газетному інтерв’ю виступає у вигляді дискурсу, з огляду на зумовленість інтерв’ю екстралінгвістичними чинниками, подієвим аспектом, цілеспрямованістю соціальної дії. Тому розгляд типів діалогічних реплік в інтерв’ю виходить з дискурсивної основи спілкування журналіста й інтерв’юйованого.
Основною одиницею політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так званий дискурсивний хід, під яким, за визначенням Е. Гофмана [292: 101], розуміємо “усе те, що робить і говорить індивід, коли він на черзі. Але, – зазначає дослідник, – партнери по дискурсу висловлюються не тільки тоді, коли вони “на черзі”, а комунікативні ходи супроводжуються, як правило, слуховими сигналами. Йдеться про короткі мовні та немовні реакції слухача, котрі не націлені на зміну ролі мовця. Цими сигналами слухач сигналізує мовцеві про свою увагу, можливе схвалення чи відхилення”. У мовному плані це частки і короткі висловлювання (наприклад, ну так, я не знаю тощо); у немовному плані – жесто-мімічні засоби (наприклад: кивання головою, контакт поглядів). Такі звукові сигнали є, насамперед, сигналами відповіді, так званими “контактними сигналами”. Крім “чистих” контактних сигналів розрізняють також висловлювання слухача, котрі містять короткий коментар (наприклад; це цікаво: я не вірю; що ви! і т. д.). За допомогою цих висловлювань слухач не намагається перебрати на себе роль мовця, проте вони виконують важливу функцію керування дискурсом. До третьої групи можна віднести “сигнали, що претендують на комунікативний хід”, використовуючи котрі, слухач прагне перейти у роль мовця. Вид сигналу дуже часто встановлюється лише через контекст, у якому враховані і мовні, і немовні засоби комунікації (наприклад, інтонація, міміка, жестикуляція).
Дискурсивні ходи можуть збігатися з елементарними одиницями комунікації, тобто мовними актами, але вони не дорівнюють їм, – ходи, переважно, мають більш комплексну структуру. Характер їхньої дії виявляється в тому, що вони – як і елементарні мовні акти – сигналізують про певну комунікативну функцію (ілокутивне значення) і становлять тим самим визначений тип дії (обіцянка, порада, питання, докір, погроза тощо). Ми розглядаємо це діяльне значення як базисну функцію дискурсивного ходу, котру потрібно відрізняти від функції дискурсу. Функція дискурсу позначає конкретне текстуальне значення дискурсивного ходу, з огляду на “рівень комунікації”.
Дискурсивні ходи можуть бути – як і тексти – просто чи комплексно структурованими в граматичному плані. У той час, коли простий хід не перевищує обсягу речення, комплексні дискурсивні ходи характеризуються тим, що вони складені з декількох речень і / або мовних єдностей, пропорції яких, ґрунтуючись на тематичному ядрі, пов’язані семантичними відношеннями.
Загальні риси між дискурсивними ходами і текстами не повинні приховувати важливі розходження, а саме: ходи принципово по-іншому поділені в порівнянні з текстами. Мовець використовує власні мовні (і парамовні) засоби для структурування свого висловлювання.
Йдеться тут про так звані сигнали розділення. Поряд із просодичними (наприклад: висота тону, мовні паузи) необхідно, насамперед, назвати лексичні засоби (такі слова та вислови, як: отже, так, я думаю, і т. д.); вони допомагають мовцеві почати своє висловлювання (“сигнали початку”, наприклад: так) і закінчити його (“сигнали закінчення”, наприклад: так?), а також представити висловлювання в прийнятному вигляді для слухача. Сигнали розділення у функціональному плані відрізняються від уже згадуваних мовних сигналів, спрямованих на слухача й наділених контактною функцією. Але деякі сигнальні форми можуть виконувати обидві функції (як, наприклад, частка “так”), що ускладнює їхнє розмежування в конкретному дискурсі.
Вихідним пунктом для класифікації дискурсивних ходів уважають властиве для діалогічного принципу розходження між ініціювальним (спонукає слухача до визначеної реакції) і респондентським (реактивним, реагуючим) ходом. Базисні правила комунікації передбачають зобов’язання слухача реалізувати визначену відповідь з обмеженого числа можливих продовжень. І респондентським ходом він виконує це зобов’язання, накладене ініціювальним ходом. Існує три основні можливих реакції на ініціювальний хід: а) прийняття: слухач виконує всі очікування й зобов’язання, пов’язані з ініціювальним висловлюванням; на питання він дає так звану “дійсну відповідь”;
б) відхилення: слухач відхиляє обов’язкову відповідь, передбачувану ініціювальним ходом;
в) добір: слухач готовий відповісти відповідно до ініціювального висловлювання, проте робить це не повно.
Протиставлення “ініціювальний – респондентський” не охоплює всі основні типи дискурсивних ходів. У такому разі слід говорити про змішаний (реактивуючий) хід, що містить як ініціювальні, так і респондентські компоненти. Це явище спостерігається, наприклад, у разі проміжних запитань. Так званий змішаний тип особливо характерний для дискурсів з рівноправними учасниками.
Наведена класифікація показує, наскільки взаємозалежні дискурсні ходи. За аналогією з текстовою когеренцією, К. Брінкер [263: 121] називає цей взаємозв’язок “дискурсивною когеренцією”. Вона ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформляють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Це означає, що кожен хід учасника комунікації інтерпретується як реакція на безпосередньо попередні ходи інших учасників.
Дискурсивна когеренція виражена в специфічних граматичних, тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між окремими ходами.
У граматичному плані в дискурсі виділяють засоби зв’язку, аналогічні текстовим. Йдеться, насамперед, про принцип відновлення. Щодо дискурсу цей принцип виявляється в тому, що конкретні мовні висловлювання (слово чи словосполучення) повторюються в наступних ходах з повною ідентичністю чи в семантичній інтерпретації. У першому випадку говоримо про експліцитне, у другому – імпліцитне відновлення. Принцип відновлення в різних формах становить не єдиний засіб зв’язку дискурсивних ходів. Граматичні сигнали зв’язку можуть бути навіть зайвими, якщо партнери мають достатні тематичні та контекстуальні фонові знання.
Розвиток теми можна описати як структуру відношень між основною темою (ядром змісту) і вираженими в окремих ходах підтемами. За видом відношень розрізняють такі форми тематичного розвитку: дескриптивні (описові), наративні (оповідні), експлікативні (пояснювальні) й аргументаційні (обґрунтування). Ці основні форми відомі всім користувачам мови і дають тим, хто спілкується, більш-менш точну орієнтацію для тематичної організації мовної дії.
Третім типом відношень між ходами є комунікативно-функціональні зв’язки. Дискурсивним ходам притаманний визначений характер діяльності; переважно, вони презентують домінуючий тип мовної діяльності (наприклад, докір, обіцянку, прохання, твердження тощо). Тип діяльності визначається не тільки комунікативним наміром того, хто говорить [339], але і його можливими позиціями під час творення дискурсу. Так, наприклад, директивні мовні дії (вимоги, прохання, вказівки, питання і т. д.) завжди виступають як ініціювальні. Вони визначають характер діяльності ходів, що відкривають дискурс. Вибачення, виправдання, слова подяки тощо завжди реактивні. Можна сказати, що ініціювальний хід завдяки своїй якості визначення типу діяльності надає партнерові “палітру можливих продовжень”.
Американські дослідники позначили цей функціональний зв’язок між визначеними ходами терміном “conditional revelance” [301], тобто “зумовлене очікування”. Реалізація визначеного типу дії (наприклад, вітання) припускає також визначену реакцію (відповідне вітання). В американській лінгвістиці такі пари названі “adjacency pairs” [331], тобто вони йдуть один за одним у парі; зумовлені в комунікативно-функціональному відношенні ці ходи як питання – відповідь, пропозиція – прийняття / відхилення, вітання – прощання, прохання – обіцянка тощо.
Принцип “зумовленого чекання” передбачає, що усі відступи від конвенційної схеми (наприклад, коли питання залишається без відповіді чи з вітання не випливає вітання у відповідь) мають особливе значення і можуть викликати навіть визначені санкції (як, скажімо, погіршення взаємин).
Зміна ролей мовця та слухача в інтерв’ю виявляється в типах реплік, класифікацію яких можна провести на таких підставах:
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел