2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
Аналіз організації поняттєвого простору у свідомості людини, де поняттєві структури розглядаються як носії базисних знань про світ, а лексичне значення – як когнітивна категорія, здійснює когнітивна семантика. Її можна кваліфікувати з двох позицій: у контексті когнітивної науки, а також у контексті методів лексичної семантики (дослідження значень слів та понять). У фокусі дослідження когнітивної науки перебувають природномовні механізми: 1) концептуалізації простору свідомості, 2) структури класифікації понять, 3) семантичні категоризації понять. Ці природномовні механізми когнітивної науки відрізняються від традиційних уявлень про ієрархію понять значень слів на кшталт “рід – вид”, “ціле – частина” тощо.
Когнітивна семантика дає відповідь на два кардинальні питання:
1) як організовано знання про світ у свідомості учасника дискурсу;
2) як формуються та фіксуються в учасника дискурсу поняття про світ.
Дослідник когнітивної семантики А. Вежбицька вважає, що головною метою когнітивної науки є опис структури концептів, котрі становлять підґрунтя іменування речей у лексичній системі мови, опис ідеї, а не просто чуттєвого образу іменованого об’єкта; а саме – “опис прототипу” [48]. Таким чином, на відміну від інших семантичних теорій, що трактують значення слова, ігноруючи людський чинник у пізнанні реальності та в дискурсному її відображенні, когнітивна семантика виходить із розуміння значення слова як прототипу об’єкта, позначеного цим словом.
Отже, когнітивна семантика найтісніше пов’язана з теорією природної категоризації та класифікації понять у свідомості учасника дискурсу. Для кожного слова, як бачимо зі сказаного, окреслюється семантичне коло споріднених слів за “принципом родинної схожості”: відбувається концептуалізація простору свідомості, формування базових знань, категоризація та класифікація понять, тобто встановлюється глибинний узагальнений репрезентант (прототип) – основне значення слова, що реалізується у дискурсі.
Під “структурами реального світу” лінгвісти розуміли, переважно, зв’язки за принципом “вище – нижче”, тобто вибудовували таксономічні ієрархічні структури. Когнітивний підхід у дослідженні семантики дискурсу виявив велику кількість інших типів структур – гіпо-гіперонімічних категорій. Названі категорії, на думку А. Вежбицької [48], не можна звести лише до таксономічної ієрархії, бо саме ці структури створюють базис для природної категоризації понять у свідомості учасника дискурсу. Такі базисні категорії мають особливий когнітивний статус – “бути найкращим прикладом категорії, ЇЇ головним репрезентантом” [48]. Вони і є прототипами, або основними точками когнітивної референції. Навколо таких прототипів у свідомості учасника дискурсу складається система об’єктів, що пов’язані між собою причинними відношеннями.
Виділимо чотири типи категорійних прототипів, котрі служать типовими базисами категоризації, що реалізуються у політичному дискурсі:
1) типовий приклад (Регіони – це перш за все люди, а не формальна географічна або адміністративна одиниця! І курс блоку – на єднання людей в єдину спільноту, єдину соборну державу (блок “За єдину Україну”); Вибори – один з найбільших зрізів громадської думки (Україна і світ сьогодні. – 2002. – 16-22 лютого));
2) соціальні стереотипи (Сильні регіони – міцна держава (блок “За єдину Україну”));
3) ідеали (Наша мета – багата і сильна Україна; “За єдину Україну!” – це конкретність справ, рішучість дій, ясне бачення перспектив! (блок “За єдину Україну”));
4) ідеальне втілення, узагальнений взірець (Єдина Україна – до Єдиної Європи! Переможемо ми – переможе Україна! (блок “За єдину Україну”); Через відродження села – до відродження України! (Аграрна партія); Через працю для себе – до добробуту всіх! (виборчий блок партій “Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ”)).
Таким чином, взявши явище реальності за прототип, учасник дискурсу будує на його основі змістовий образ – цілісне бачення цього явища. Тобто у пам’яті комуніканта закладається змістова формалізація отриманої інформації про це явище. Отже, відбувається репрезентація знань – акт, що зорієнтований на використання знань (про реальність та контексти, в яких відбуваються події або ситуації, що аналізуються; про інтенції учасника дискурсу) у формальних процедурах для розв’язання тих чи інших інтелектуальних завдань.
Дослідження феномену репрезентації знань породжує багато взаємопов’язаних проблем: сприйняття світу та форми цього сприйняття; взаємодії світу із навколишнім середовищем через канали, що ведуть до відповідних органів чуття; інтеграції сприйнятої інформації та єдиного осмислення у потоці свідомості; нарешті, визначення змісту самого поняття “репрезентація”.
Репрезентації можуть бути як матеріальними, фізичними (картини, фотографії, скульптура тощо), так і суто психічними, уявними сутностями (природні мови, логіка, мови комп’ютерних систем тощо). Саме поняття репрезентації, за А. Пайвіо [325], відповідає кільком концептам. Один з них – це образ як одиниця уяви. Крім того, образи нерідко розглядаються також і як “сліди пам’яті”, як просторові, часові, асоціативні та інші характеристики (“сліди”) події. Порівняльний аналіз мови та уяви як засобів репрезентації показує, що часто вони виконують цілком різні функції, проте гармонійно доповнюють одна одну.
Першим, хто розвинув ідею ментальної репрезентації у конструктивному плані, вважають Дж. Фодора – відомого американського філософа та психолога. Йому належить концепція ментальної репрезентації як специфічної “мови” мислення та визначення специфічних моделей свідомості, а також функціональний підхід до аналізу ментальних процесів, незалежно від їхнього фізичного втілення (у свідомості людини, у комп’ютерній програмі тощо).
За Дж. Фодором, відчуття, які виникають у людини під час взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що приходить до неї через сенсорні канали: зоровий, слуховий, тактильний. Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні. Такі символічні утворення і є ментальними репрезентаціями, або ментальними станами (сприйняття, віра, переконання, припущення тощо). Вони зумовлюють певні види поведінки, а каузальні послідовності таких ментальних станів – це, власне, ментальні процеси [290].
Ф. Джонсон-Лерд виділяє три типи ментальних репрезентацій. Це, по-перше, перцептуальні образи, по-друге, пропозиціональні структури – послідовності символів, що відповідають фрагментам природної мови; по-третє, ментальні моделі, котрі є аналогами стану справ та перебігу подій у світі.
Перцептуальні образи, на його думку, відповідають зоровому сприйняттю світу. Вони репрезентують об’єкти, над ними можна здійснювати різноманітні мисленнєві операції, а маніпуляції з образами нагадують маніпуляції з відповідними об’єктами; їх можна всіляко трансформувати; вони зберігають певну цілісність сприйняття та певний ракурс самого сприйняття тощо.
На думку окремих дослідників, пропозиційні структури формуються у свідомості унаслідок таких ментальних процесів, які схожі з процесами сприйняття об’єктів або картинок, проте їхня структура не є аналогом структури описуваного об’єкта; кожна пропозиція може бути записана мовою логіки. До цієї сфери репрезентації найбільш причетною є природна мова, оскільки пропозиційні структури здатні вербалізуватися.
Пропозиційні структури можуть відображати реальний або уявний світ, вони можуть бути проінтерпретовані на більш абстрактному рівні ментальних моделей. Принципова відмінність між ментальними моделями, з одного боку, та образами й пропозиціями, з іншого, стосується, насамперед, ступеня узагальнення репрезентації, якого можна досягти в уяві реципієнта. Так, образ політика завжди є образом конкретної особи, а не політика взагалі. Що ж до ментальної моделі цієї фігури, то вона не має таких обмежень, тому що її нескладно представити набором пропозиційних структур.
Таким чином, репрезентація пропозиційного характеру – це ланцюжок символів, котрі відповідають символам природної мови; ментальні моделі – це структурні аналоги об’єктивного світу; образи – це перцептивні кореляти моделей, що осмислюються або оцінюються з різних поглядів.
Розглянемо два типи моделей репрезентацій знань: формально-логічні та семіотичні (рис. 2.16).
Моделі репрезентаційних знань
семіотичні формально-логічні
обчислення предикатів та його розширення системи продукції системи продукції фрейми
плани сценарії
Рис. 2.16. Основні типи моделей репрезентацій знань.
До формально-логічних мoдeлeй penpeзeнmaцiї знань, що втілюють класичні схеми логічного виведення, належать, принаймні, два типи моделей: обчислення предикатів та його розширення, а також системи продукцій, тобто правил на зразок “якщо А, то В”, що визначають елементарні кроки перетворень та умо-виведення. Зазначені дві моделі репрезентації знань – обчислення предикатів та системи продукцій – представляють процедурний тип репрезентації знань.
В основу семіотичних моделей репрезентації знань покладено ідею про те, що універсальною елементарною одиницею репрезентації знань та змісту є ситуація і що кожна ситуація розкладається на предикат – “носій” самої дії, та актанти – об’єкти, які створюють ситуацію. Функціональні відношення між предикатом та актантами (змістові ролі, семантичні категорії) відображають семантичну структуру цієї ситуації.
Серед семіотичних моделей репрезентації знань розрізняють два основних типи моделей: семантичні сітки та фрейми (плани, сценарії).
Семантична сітка – це спосіб відображення елементарної ситуації або сукупності пов’язаних між собою елементарних ситуацій, з яких складається знання у вигляді тріади “aRb”, де “а” та “b” – об’єкти, що створюють ситуації (лексеми, поняття або елементарні ситуації), a R – бінарні логіко-змістові зв’язки між цими об’єктами. Таку структуру можна зобразити у формі сітки, де вершини позначатимуть лексеми, поняття або елементарні ситуації, а дуги – відношення між ними, представлені у семантичних категоріях.
Семантичні сітки репрезентують зміст висловлювань та знань досить широкого спектру. Як зазначає Д. Поспєлов, у ситуаційному керуванні логіко-семантичні відношення можуть описувати часові, просторові та каузальні (причинно-наслідкові) зв’язки між об’єктами, а також нові зв’язки, викликані діями керуючої системи. У типових для штучного інтелекту моделях планування та автоматичного синтезу програм такі відношення моделюють зв’язки між метою та засобами. У класифікаційних системах (наприклад, у тезаурусах) семантико-сіткові відношення між поняттями відображають їхню локалізацію у просторі певної предметної галузі, тобто місце в ієрархії понять (“рід – вид”, “ціле – частина”, “є синонімом” тощо).
До моделей репрезентації знань наступного типу належать уже частково аналізовані нами фрейми, плани та сценарії.
Фреймові репрезентації знань інколи називають різновидом семантичних сіток. У сучасній лінгвістиці фрейм (як стереотипна, еталонна сцена, добре відома людині з життєвого досвіду або спеціально отриманих знань) ототожнюють не тільки з репрезентацією шаблонів зорової сцени (йдеться про актуалізацію фреймів під час проходження сцен розпізнавання людиною зорових образів), а й презентацією та ідентифікацією стандартних, стереотипних ситуацій в аналізованому тексті.
Узагальнена структура фрейму складається з трьох основних компонентів: назви фрейму, тобто типової ситуації; назв характеристик, що “створюють” ситуацію – слотів, та значень цих характеристик, тобто заповнювачів слотів. Кожен слот, у свою чергу, сам може бути носієм фрейму, і тоді його значенням буде множина інших слотів.
Фрейм має досить гнучку структуру, що дає змогу відображати у пам’яті інтелектуальної системи різноманітні знання, потрібні для ідентифікації та репрезентації ситуації, описуваної аналізованим текстом. За допомогою фрейму як репрезентаційної структури вдається прогнозувати нові факти, відновлювати пропущену інформацію, осмислювати ситуації з позицій ширшого ситуативного контексту.
Найбільш поширеними різновидами фреймів є сценарії та плани (скрипти) поведінки. Поняття сценарію як стереотипної структури – засобу для ідентифікації та розуміння нескладних життєвих сюжетів певних типів – було вперше введене Р. Шенком та Р. Абельсоном на початку 70-х років XX століття.
Сценарії показують, як створюється сюжет, як пов’язуються між собою події, з котрих він складається. Сценарієм називають формалізований опис стандартної послідовності фактів, подій або процедур, що визначають типову ситуацію у певній предметній галузі. Найчастіше це послідовність дій, що описують способи досягнення мети, яку ставлять перед собою дійові особи певного сценарію. Отже, сценарії репрезентують правила цілеспрямованої поведінки у тих чи інших ситуаціях. Вони можуть бути репрезентовані як комплекси запитань та відповідей, пов’язаних із типовою ситуацією. Наприклад, “хто здійснив дію?” (“хто агент?”); “якою є мета дії?” (“з якими намірами...?”); “якими є наслідки дії?” (“яким є ефект дії?”) тощо. Для усунення помилок у сценарії передбачені різноманітні набори запитань на зразок: “а що, коли...?”
Якщо для досягнення тієї чи іншої мети не існує сценарію, складаються плани відповідних дій, тобто можливі комбінації певних послідовностей дій (мінісценаріїв). В інтелектуальних системах, основаних на знаннях, сценарії використовуються як для поповнення знань про ситуацію та збагачення вхідної системи інформацією, що зберігається у пам’яті системи, так і для визначення глибинної каузальної структури подій.
Нові стратегії у когнітивній науці орієнтовані на суттєве розширення кола ментальних репрезентацій за рахунок моделювання тих нераціональних механізмів людської психіки, що беруть активну участь, а іноді й відіграють вирішальну роль у процесах мислення, а тому обов’язково мають бути інтегровані зі знаннями в моделях ментальних репрезентацій. До таких нераціональних компонентів свідомості належать емоції, почуття, мотивації, навички, неаналітичні способи опрацювання інформації, інтуїція тощо. Перспективні дослідження у цій галузі спрямовані на створення єдиних репрезентаційних форматів, які інтегрували б знання, емоції та почуття.
Продовженням ментальної репрезентації є, по суті, знаковий метод побудови дискурсу, який робить зримими засоби її вираження.
Концепцію мови як знакової системи було вперше конструктивно сформульовано Ф. де Соссюром, фундатором женевської школи структурної лінгвістики. Розглядаючи знак у теорії мови, він детально досліджував його властивості й довів, що знаки утворюють систему відношень з подвійним характером, котрий можна охарактеризувати як дихотомію “парадигматичні – синтаксичні відношення”. Ф. де Соссюр проголосив існування знака тільки як члена певного відношення, який має саме ті властивості, що притаманні всім членам цього відношення взагалі, тобто значущість.
Знакова концепція мови відкриває нові можливості тлумачення терміна “значення”. У відомій праці Ч. Огдена та А. Річардса “Значення значення” [322] ця категорія проаналізована у контексті так званого “семантичного трикутника”, вершини котрого позначають такі вихідні поняття, як “символ”, “думка”, “річ”. Відповідно, у теорії знакових ситуацій, розробленій цими авторами, знакові вирази пов’язуються з ментальними образами мовленнєвого повідомлення.
О. Шингарьова розрізняє два стани знака – поза комунікацією та під час комунікації. У першому випадку знак не сфокусований на адресаті повідомлення, тому він є начебто єдиним для усіх можливих комунікантів. У другому випадку в акті конкретної комунікації компоненти знака сфокусовані на адресаті, що зумовлює передачу саме актуальної інформації про референт.
Усі компоненти знака розділені на плани (змісту та вираження), рівні (матеріальні та ідеальні) та типи (зовнішні та внутрішні). На цій основі формується розбиття компонентів знака на пласти: референтний (референт знака), семантичний (денотат, десигнат, конотат), синтаксичний (ім’я) та лексичний (сигнальний референт).
Кожен знак розглядають як системне мовне утворення, що поєднує всі властивості мови, виконуючи комунікативну, семіотичну та лінгвістичну функції водночас завдяки перетину в ньому трьох семіотичних аспектів: прагматики, семантики, синтактики, серед яких прагматика виступає на перший план, коли йдеться про комунікативну функцію; семантика та синтактика є домінуючими аспектами знака, коли йдеться про семіотичну та лінгвістичні функції знака, втілювані у системі його значень на всіх мовних рівнях: семантичному, граматичному, лексичному.
Знакову репрезентацію змісту потрібно вивчати у зв’язку з моделями розуміння природної мови, де процес розуміння тексту ототожнюється з опрацюванням змісту, а зміст – з інформацією, отриманою внаслідок інтерпретації тексту в категоріях знань.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел