1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”

В основі комунікативно-функціональної теорії дискурсу, як відомо, лежить напрям “від конкретного тексту (фрагмента тек­сту) – до типу мовленнєвої діяльності”, що досліджує страте­гії й тактику побудови тексту: синтаксичну, семантичну, прагмалінгвістичну, стилістичну. Отже, на противагу ідеї тексту як “мовотворчого процесу, котрому властива завершеність”, доміну­ючою ідеєю дискурсу є ідея розвитку, розгортання.

Окрім ідеї розгортання, до найважливіших характеристик дискурсу належить ідея зумовленості екстралінгвістичними чин­никами та ідея соціальної орієнтованості. На відміну від В. Миркіна [156], котрий визначає дискурс як “знеосіблений текст”, ми вважаємо необхідним і врахування особових чинників у дис­курсивних стратегіях / тактиці. І. Сусов [219: 100] зазначає, що “структури дискурсу співвіднесені зі структурами діяльності і структурами свідомості”, які, безперечно, зумовлені екстралінгвістичними чинниками. Дискурс “уплетений” у спільну практич­ну діяльність людей, у процеси міжособистісного спілкування. І прагмалінгвістика, що вивчає використання мови в дискурсі, зо­середжує свою увагу саме на особистості, на особових чинни­ках мовного спілкування, на відображенні цих чинників у мов­них структурах (дискурсі).

Проаналізувавши погляди різних лінгвістів (і не тільки) на сутність і співвідношення понять “текст” і “дискурс”, можна під­сумувати, що дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкрет­ний момент часу. На противагу тексту, дискурс має ознаку процесності і не може існувати поза реальним фізичним часом, в яко­му він відбувається.

Носієм переданої в дискурсі інформації є людська па­м’ять, магнітофонна або відеоплівка, папір і т. д., але на жод­ному з цих носіїв власне дискурс, у всій своїй повноті, не може бути зафіксований. “Записати” дискурс повністю так само не­можливо, як неможливо “записати” життя людини або навіть невеликий його фрагмент у сукупності не тільки слухових і зорових вражень, але й дотикових, нюхових, смакових, сома­тичних відчуттів, психологічних переживань, психічних про­цесів, потоку думок тощо. Стосовно тексту, то він, навпаки, є, насамперед, носієм інформації, засобом її накопичення й – у разі художнього тексту ––“генератором змістів” (дві остан­ні з названих функцій дуже добре описані Ю. Лотманом [149]). Текст стано­вить “упаковану” комунікацію, включаючи в згорненому ви­гляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування. Але це ні в якому разі не означає, що текст є дискурсом. Дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі.

Найважче, мабуть, відокремити поняття “дискурс” і “мов­лення”. Мовлення можна розуміти двояко: як сам процес гово­ріння (мовленнєва діяльність), і як його результат (вербальні твори, що фіксуються пам’яттю або письмом).

Теорія мовної діяльності інтерпретує цю діяльність під час розуміння мовлення як шлях від мовних повідомлень (текс­тів) до свідомості, який “починається з аналізу структури, що перетворюється, вичленення з неї окремих елементів, необхід­них для породження нової структури, і завершується синте­зом нової структури зі знайдених елементів” [108: 127], а під час реалізації мовлення – як шлях від свідомості до вербаль­ного повідомлення (тексту), тобто “від активізованих елеме­нтів свідомості до окремих подій і положень, від подій і поло­жень пропозицій і більш складних мисленнєвих структур, від глибинних семантико-синтаксичних структур до поверхневих речень” [108: 127]. Послідовне здійснення цього ланцюжка дій з урахуванням, насамперед, намірів суб’єкта, зумовлює ство­рення різних типів мовлення. А як уже зазначалося, термін “дискурс” у своєму ширшому значенні використовується для позначення різних видів мовлення і мовних творів (наприклад, прескриптивний, ораторський дискурс), зв’язність і осмислен­ня яких відтворюється з урахуванням усієї сукупності мовних і немовних чинників.

Головна відмінність між поняттями “дискурс” і “мовлен­ня” лежить у площині “соціальне – індивідуальне”. Перева­га соціального чітко простежується в дискурсі. Для нього ха­рактерні типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів (так звані інституційні форми спілкування: педагогічний, терапевтичний, діло­вий, політичний дискурс і його різновиди та ін.). Найважли­вішою ж ознакою мовлення є його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманні певний темп, трива­лість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чі­ткість, акценти тощо.

Найбільш наочною і науково коректною основою для аналізу виділених нами взаємовідношень структурних, зміс­тових та інтерактивних властивостей дискурсу, на нашу дум­ку, є його модель, розроблена Д. Шифріним [337] (рис. 1.7).

— — — — — — — — — — —

Рис. 1.7. Модель дискурсу через призму його структурних, зміс­тових та інтерактивних властивостей.

Отже, якщо основна відмінність дискурсу від тексту поля­гає у властивих йому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, то відмінність між дискурсом і мовлен­ням – у виразно вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого.