2.1. Прагматика дискурсу

Будь-який дискурсивний акт, як відомо, здійснюється на двох рівнях: семантичному й прагматичному, до того ж здій­снення дискурсиву на семантичному рівні є необхідною пере­думовою здійснення дискурсиву на прагматичному рівні. Йду­чи за Т. ван Дейком, який намагався створити чітку теоретичну основу для подолання однобічності підходів до структурного аналізу дискурсу [76], ми розглядатимемо архі­тектоніку дискурсу як своєрідну макроструктуру. Вона, з од­ного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, що постає у вигляді ієрархії семантичних пропозицій, а з іншого – прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення (макроствердження, макропрохання, макроосуд тощо) і водно­час об’єднує дискурс як послідовність мовленнєвих актів в єди­не ціле.

Зрозуміло, що такий поділ є певною мірою умовним: не завжди можливо чітко розмежувати семантику й прагматику, бо, скажімо, прагматичний аспект вивчення структури дискур­су передбачає, насамперед, розгляд прагматичної семантики. У нашій роботі до сфери компетенції прагматики ми, як і дослід­ниця Є. Падучева, будемо відносити “мовні елементи, орієнто­вані на мовну взаємодію” (Е. Бенвеніст [31]). Сутність такого підходу добре передають слова А. Кибрика: “Звичайно, – пише вчений, – лін­гвіст “уміщує себе” у текст і, виходячи з його елементів і відно­шень, які зв’язують ці елементи, будує систему функцій, котрі він обслуговує. Лінгвістична ж модель мовної взаємодії, навпа­ки, “включає” лінгвіста безпосередньо у мовленнєвий акт, стру­ктура та цілі якого повинні пролити світло на те, як побудова­ний текст” [113: 117].

Періодичні видання, агітаційні листівки нав’язують чита­чам свої заздалегідь визначені позиції. Для такого “нав’язуван­ня” адресанти використовують цілий арсенал спеціальних засо­бів, прийомів та принципів, вивчення яких дозволить керувати процесом вироблення й сприйняття дискурсу. Це, власне, і становить науковий інтерес для прагматики.