Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки

“Наукова біографія” терміна “дискурс” цікава і непроста: вона почалася ще на зорі зародження гуманітарної науки людства в ан­тичні часи, проте його значення не усталилося й досі (детальному розгляду цієї проблеми присвячена окрема робота К.С. Серажим “Еволюція поглядів на дискурс” [201]). Понад дві ти­сячі років цим поняттям означали бесіди (діалоги, мовлення) – спер­шу (у древньому Римі) тільки вчених, згодом – і широкого загалу (що, зокрема, фіксує Словник братів Грімм 1860 р.). І лише у 50-х роках минулого століття поняття “дискурс” почало вживатися як термін лінгвістики (уперше, у 1952 р., до нього звернувся, аналізую­чи мову реклами, 3. Харріс [301]). Сам дискурс (зокрема, його внут­рішня організація) став предметом дослідження наприкінці 50-х ро­ків XX століття, коли з’явилися праці про синтаксичні конструкції, що складаються з двох і більше речень (ще у 20-ті роки XX століття Л. Щерба означив це мовне явище як складне синтаксичне ціле [243: 97], пізніше його стали називати надфразною єдністю). У пер­ший період розвитку цього напряму лінгвістичних досліджень ви­вчалися логічні зв’язки у надфразних єдностях [302]), синтаксичні ре­гулярності (повторюваність морфем і синтаксичних конструкцій у сусідніх висловлюваннях, змістова тотожність різних виразів, що по­трапляють в ідентичне середовище) [255].

На початок 1970-х років, коли сформувалася нова течія – “лін­гвістика тексту”, що об’єднала суто лінгвістичні та суміжні з ними підходи, як теоретичні (літературознавство, функціональна стиліс­тика), так і прикладні (теорія комунікації, статистична обробка тек­стів, психологія, викладання мов, автоматизований переклад, інфор­матика тощо), – виникла потреба чіткого окреслення предмета дослідження лінгвістики тексту, а отже, чіткого визначення сутнос­ті двох ключових понять – тексту і дискурсу. Основну відмінність між ними сформулював Е. Бенвеніст [255]: дискурс ним було визна­чено як процес застосування мовної системи, а текст – як результат цього процесу.

Виділимо основні підходи до розуміння цього терміна. Отже, під дискурсом сучасна лінгвістика (філософські інтерпретації цього поняття до уваги не беремо) розуміє:

1. Зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – праг­матичними, історико- та соціокультурними, психологічними та ін­шими – чинниками (це найбільш визнане сучасними мовознавця­ми тлумачення увів у науковий обіг Т. ван Дейк, таких поглядів дотримуються І. Штерн, В. Петров, Ю. Караулов та ін.).

2. Текст, узятий у подієвому аспекті; мовлення, що розгляда­ється як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості (когнітивних про­цесах). Тобто дискурс – це подія, у центрі котрої словесний компо­нент; комунікативний акт, узятий не тільки як цілісна структура, але і як повна тяглість, що включає і розмаїття його оцінок учасниками та спостерігачами, і навіть його наслідки (Н. Арутюнова, Г. Кук, К. Пайк та ін.).

3. Текст, що утворився в процесі дискурсії, коли значення “на виході” стає адекватним авторському задуму. Дискурсія починається там, де з’являються додаткові змісти, що відрізняються від букваль­ного розуміння тексту. Наближення до розуміння цих додаткових змістів формує майбутній дискурс. Таким чином, у цьому трак­туванні дискурс є ментальним утворенням, що виникає у свідомості читача в процесі такого сприйняття тексту, яке відштовхується від буквального розуміння, й існує стільки, скільки триває процес його сприйняття й розуміння (В. Костомаров, Н. Бурвикова та ін.).

4. Сукупність тематично, культурно або інакше взаємопов’я­заних текстів, що допускає розвиток доповнення іншими текстами (А. Баранов, Д. Добровольський та ін.).

5. Спілкування, що розглядається як реалізація певних дискур­сивних практик. Тобто, це – плинна мовленнєва діяльність у тій чи іншій сфері, калейдоскоп висловів, фраз, аналітичних статей та ін­формаційних повідомлень, публічних виступів, інтерв’ю, комента­рів, кулуарних обмінів думками, що характеризує буття у часі (М. Фуко, А.-Ж. Греймас, Ж. Курте та ін.).

Як бачимо, жодне з цих трактувань дискурсу (кожне породи­ло цілу низку визначень) не охоплює усіх аспектів його природи, не відображає особливостей його породження та функціонування в сучасному комунікативному просторі. Студіюючи той чи інший аспект дискурсу, дослідники часто послуговуються цим терміном у різних його семантичних наповненнях і нерідко приходять до супе­речливих висновків, котрі не стільки розвивають сучасне знання про дискурс, скільки вносять у нього плутанину. Тож назріла нагальна потреба уточнити дефініцію цього терміна.

У другій половині XX століття з’явився цілий спектр но­вих напрямів і методів дослідження мовного спілкування, які помітно вплинули на вивчення мовної комунікації: антрополо­гія, культурологія та етнографія, естетика, семіотика і гермене­втика, кібернетика, нейробіологія і штучний інтелект, різні на­прями психології (біхевіоризм, психоаналіз, соціальна і когнітивна психологія), філософія (аналітична філософія, фено­менологія, прагматизм), соціологія (символічний інтеракціонізм, теорія соціальної дії, теорія ролей, когнітивна соціологія), логі­ка (модальна, інтенціональна, логіка прототипів і розмитих мно­жин), математика (теорія систем, теорія гри, теорія катастроф) тощо [77; 220; 354 та ін.].

Маючи свою логіку й методи аналізу, а також свій понят­тєвий апарат, кожна з цих наукових дисциплін по-своєму опи­сала свою метамову на основі власного бачення законів та прин­ципів її побудови. Як наслідок, у науковому обігу нині існує досить багато термінів-дублетів, що по-різному означають ті самі процеси мовного спілкування, провокуючи таким чином мето­дологічну кризу.

Зупинимося на передісторії зародження дискурсології як окремої галузі гуманітарної науки, становлення терміносистеми котрої має, певною мірою, методологічне значення. Як відомо, найважливішою подією в розвитку цілої низки наук у США, включаючи гуманітарні, стала так звана “когнітивна револю­ція” початку 1970-х років. Когнітивізм як принцип наукового опису прийшов на зміну, а точніше, був реакцією на панування механіцизму й біхевіоризму.

Біхевіоризм, який загалом не займався процесами динамі­ки інформації у нашій свідомості, спостерігав лише за об’єктивно фіксованими зовнішніми стимулами та реакціями, тим самим позбавляючи інтроспекцію права на наукову доказовість. Роз­виток експериментальної психології багато в чому успадкував і помножив ці недоліки. Методологічно ця парадигма зводиться до картезіанського постулату про дуалізм людини: “душу” як щось “внутрішнє”, декларують непізнаваною, отже, доступним вивченню залишається тільки “зовнішнє” – “тіло”, його рух, зміни й реакція на зовнішні стимули.

Когнітивізм, навпаки, цікавиться питаннями впливу внут­рішніх чинників. На зміну метафізичному уявленню про люди­ну приходить менталізм. Під упливом розвитку комп’ютерного моделювання нова парадигма широко застосовує аналогію в переданні інформації між машиною та людською свідомістю, її (інформації) опрацюванні та зберіганні. Природно, що на ран­ньому етапі когнітивізму в гуманітарних науках і, насамперед, психології, він опирався на досягнення у ділянці побудови сис­тем штучного інтелекту й нейробіології. Саме цей період виділя­ється широким упровадженням у прагматику і семантику мов­ного спілкування когнітивних категорій “фрейм”, “план”, “сценарій”, “схема” тощо.

Когнітивізм у мовознавстві та інших дисциплінах про­являв себе вельми своєрідно. Когнітивізм Н. Хомського або Р. Джекендоффа аж ніяк не тотожний когнітивізму нейробіо­логії в європейській психології кінця 1970-х років. І вже зо­всім не схожий на пізніший соціально-культурний когнітивізм А. Вежбицької, що порушує в новій якості проблематику гі­потези Сепіра-Уорфа (пор.: [308; 322; 347]). Когнітивні підходи до вивчення мови не замикалися у межах генератив­ної граматики і психолінгвістики (див., наприклад, [251; 252; 312; 354]).

Наступним поворотом у розвитку когнітивізму неминуче мала стати його “соціалізація”, оскільки абсолютна більшість проблем, які розглядаються цією парадигмою, не вийшла за межі окремо взятого індивіда. Звернення до інтроспекції, що протиставляється методологічним настановам позитивізму, лише посилило цей ухил. До того ж, розвиток комплексного поля когнітивних наук підійшов до тієї межі, за якою вже було неможливо дати вичерпні відповіді на багато запитань, досліджуючи когнітивну природу тільки однієї людини, – виникла потреба у когнітивній інтерпретації соціаль­ного.

Прагнення розв’язати цю проблему й зумовило у середині 1970-х років народження нового напряму: соціально-когнітивної теорії [288]. Однією з основ соціально-когнітивних досліджень став феноменологічний метод, розроблений німецькою геншальт-психологією на основі сформульованого у вченні І. Канта принципу цілісності сприйняття.

На ранньому етапі велика увага приділялася так званому “психологічному полю” – суб’єктивному сприйняттю індивідом соціального оточення (що вже йшло врозріз із пануючим пози­тивістським критерієм об’єктивності). Зокрема, психологічне поле мало розглядатися в комплексі як єдине ціле і складна “кон­фігурація сил”. Щоб визначити природу цих сил, необхідно було включити до аналізу психологічного поля дві пари чинників: особистість і ситуацію (не знаючи хоча б одного з них, немож­ливо передбачити або інтерпретувати поведінку), а також когнітивні та мотиваційні функції, що є похідними від першої пари чинників. Характерно, що водночас у теорії комунікації, соціо­лінгвістиці, лінгвістичній семантиці та прагматиці помітно по­силюється евристична роль категорій “мовна особистість” і “си­туативний контекст”, з’являється ціла низка теоретичних моделей контексту.

Нагромадження лінгвістичного матеріалу не супроводжу­валось його науковим опрацюванням: більшість фундаменталь­них праць із соціально-когнітивної теорії з’явилася тільки до середини 80-х років минулого століття. Проте хронічна зосере­дженість цього напряму на вивченні індивіда, особистісного сприйняття соціальних реалій не дозволила подолати обмеже­ність усієї сучасної психології, залишивши без належної уваги процеси діяльності та спілкування, в яких бере участь особис­тість. По суті, досі немає когнітивної теорії мовленнєвої взаємо­дії учасників комунікативного дискурсу. Такий стан речей важ­ко не назвати кризою у мовознавстві.

Цим, зокрема, пояснюється незадоволення дослідниками се­мантики й прагматики мовного спілкування моделями та ідеями, які сучасна психологія може запропонувати мовознавству для глиб­шого аналізу комунікативної функції мови і вивчення дискурсу.

Проте, останнім часом намітилися окремі зрушення в цьому на­прямі: використання низки ідей традиційних напрямів (феномено­логії, символічного інтеракціонізму, аналітичної філософії тощо) у поєднанні з новими або маловідомими теоріями (постструктура­лізму і постмодернізму; теорії соціальних репрезентацій, соціаль­ного конструкціонізму) дозволяє заповнити “білі плями” в осмис­ленні явищ мовлення та інтерпретації дискурсу, особливо – їхньої подвійної природи: по-перше, як індивідуально-психічного, по-дру­ге, як соціально-культурного феномену.

Філософську базу нової гуманітарної парадигми створила феноменологія, засновником котрої вважається Е. Гуссерль. До речі, багато ідей цього напряму або споріднені з ними легко ви­явити у роботах українських та російських лінгвістів – О. По­тебні, Л. Щерби та ін. [243]. Елементи феноменологічної думки знаходимо й у М. Бахтіна [27]. Якщо продовжити подібні спо­стереження, то, наприклад, можна побачити, що в основі теорії тексту 3. Шмідта лежить феноменологічна категорія “історія” [239]. Лінгвістика тексту, зі свого боку, зумовила розвиток ана­лізу дискурсу, який став головним методологічним інструмен­том та, власне, й визначальним складником дискурсології.

Ще французький учений Г. Гійом у 20-х роках XX століття заклав основи психосистематики – вчення, що спробувало по­яснити функціонування одиниць мови у мовленні загальни­ми напрямами руху людської думки. Досить цікаву теорію пси­хологічної семантики запропонував Г. Герман [306]. Багато з цих робіт та ідей передбачили появу нової парадигми й послужили підмурівком, на якому стала можливою побудова нового між­дисциплінарного напряму, що поєднує філософію, психологію й аналіз мови.

Символічний інтеракціонізм, котрий своїм корінням сягає до вчення ранніх прагматиків, зокрема, Д. Дьюї і Ч. Пірса, також дав немало цінних ідей сучасній науці, хоча його методологічна роль неодноразово ставилася під сумнів [287].

На початку XX століття цей напрям був найповніше репрезентований у роботах Дж. Г. Міда та його учня М. Блюмера. У класичній формі символічний інтеракціонізм ґрунтується на низці принципів: по-перше, люди оперують об’єк­тами, виходячи з того значення, яке ці об’єкти мають для самих людей; по-друге, ці значення виробляються у процесі соціаль­ної інтеракції; по-третє, значення змінюються під час інтерпре­тації, що передбачає опосередковану символами взаємодію ін­дивідів, здатних до саморефлексії; по-четверте, люди власноруч створюють, “конструюють” світи, у яких вони живуть; по-п’яте, значення цих світів формується у процесі інтеракції під впливом рефлексій індивідів, що привносяться у ці ситуації, постійно пі­знають самих себе; по-шосте, взаємодія зі своїм власним “я” є органічною частиною взаємодії з іншими індивідами. Саме та­ким чином люди здатні здійснювати соціальні акти та спільні дії, котрі конституюють соціальне життя людського суспільства.

Будучи найбільш соціологічним з усіх соціально-психоло­гічних напрямів, символічний інтеракціонізм останнім часом усе помітніше впливає на розвиток гуманітарного знання, особли­во в світлі синтезу деяких ідей Д. Міда, Л. Виготського і Л. Вітгенштейна. Одним із найважливіших висновків цього напряму стало положення про те, що мотиви, настанови, емоції, образи “я” та “інших” – це результати мовного спілкування, конструкти, які постійно виробляються в процесах комунікації та інтер­акції, а не самоцінні ментальні сутності (див. розвиток цих ідей у теорії координованого управління значенням [326], а також соціальному конструкціонізмі та дискурсивній психології [325; 327; 342; 343]).

Великого значення для сучасного гуманітарного знання набуває теорія соціальних репрезентацій [319]. Спочатку вона розвивалася у франко-німецькомовних європейських країнах, Латинській Америці, а в останні роки – і в англомовних США, Великобританії й Австралії (див. [289; 310]). Теоретичними передумовами цього напряму, що часом перегукується із соціа­льним конструкціонізмом, були деякі ідеї та поняття Е. Дюркгейма, Ж. Піаже і 3. Фрейда. Ця теорія репрезентації знань у мовленні дає змогу гуманітарним дисциплінам і особливо лінг­вістиці краще зрозуміти співвідношення психічного та соціаль­ного в акті мовлення. Можна сказати, що ця теорія зробила крок уперед порівняно з традиційними фреймовими побудовами.

Загальна тенденція розвитку гуманітарного циклу в цьому напрямі підтверджується бурхливим розвитком, насамперед, в Європі, критичного аналізу дискурсу (див. [265; 324]), що вивчає відношення нерівності, дискримінації та підлеглості, виражені у мові та дискурсі (усному або письмовому). Хоча науковці, які представляють цю дисципліну, експліцитно не користуються апаратом і поняттями теорії соціальних репрезентацій, ідейний зв’язок простежується досить добре.

У сучасній науці також помітно зросла популярність ідей Л. Виготського. Його психологічна теорія соціалізації для бага­тьох учених стала центральною ланкою, що дозволяє розгляда­ти мову як основний культурний засіб мислення і діяльності, включений до системи соціального життя суспільства [61]. Цей напрям тісно пов’язаний із дослідженнями в рамках когнітивної антропології. Тим самим когнітивно-психологічні проблеми, як і когнітивно-антропологічні, все частіше вирішуються за допо­могою аналізу мовного спілкування. До того ж, включення куль­турного компонента до когнітивного аналізу мовної комуніка­ції та життєдіяльності людини дає підстави деяким ученим заявляти про виникнення або, точніше, відродження культурної психології. Все це також готує ґрунт для формування нової па­радигми.

Головною передумовою виникнення дискурсивної психо­логії став розвиток різних напрямів комунікативної лінгвісти­ки, котрі розглядали мовлення саме як дискурс і сповідували ді­яльний принцип, проголошений ще Вільгельмом фон Гумбольдтом.

Неможливо навіть коротко згадати імена всіх учених та репрезентовані ними напрями, що зробили внесок у розвиток сучасної комунікативно-прагматичної лінгвістики. Підкрес­лимо лише непересічну роль таких дисциплін, як аналітична філософія, семіотика, лінгвістична прагматика і семантика, комп’ютерна лінгвістика, теорія діалогу та лінгвістика тексту, зокрема, теорія сприйняття й обробки дискурсу (наприклад, див. [357]), конверсаційний аналіз та ін. Таким чином, на перетині сфер лінгвістики, логіки, філософії, психології та частково соці­ології, виник новий напрям гуманітарного знання, якому, на нашу думку, варто дати назву “дискурсологія”. І все ж, чому саме аналіз дискурсу, що найповніше репрезентував комуніка­тивно-прагматичне мовознавство, став засобом виведення з кри­зи гуманітарного знання?

Однією з підвалин традиційної психології є ідея про те, що ця дисципліна належить до природознавства. Принаймні, так скла­далася її історія з моменту зародження, яким прийнято вважати відкриття В. Вундтом психологічної лабораторії у Лейпцигу в 1879 р. Критика традиційної психології в різні періоди набувала різних форм і мала різну спрямованість, але її пафос залишався практично незмінним: необхідно виправити невідповідність між природничо-науковою методологією, котра прийнята психоло­гією як єдино істинна філософія науки, і властивостями психоло­гічних явищ, що відбуваються в реальному житті людей.

Ця критика вказує на той факт, що в психології явище, яке становить об’єкт дослідження (простіше кажучи, людина у від­ношенні до світу та інших людей), володіє, по суті, такою ж сві­домістю, як і сам дослідник. Цим психологія принципово відріз­няється від природничих наук, що утворили методологічну парадигму, ввібравши досвід аналізу несвідомих об’єктів. Як тіль­ки людинознавчі дисципліни спробували стати “істинно науко­вими”, вони почали імітувати методи і теоретичні підходи при­родничих наук, критично не оцінюючи того впливу, який здійснює на весь науковий апарат своєю свідомістю індивід як “об’єкт до­слідження”.

Оскільки психологія прийняла визначення науковості, що сформувалося в надрах точних наук, вона поставила себе у до­сить складне становище: або вона відповідає вимогам науково­сті, виробленим у природничих науках (де фізика служить мо­деллю для всієї наукової парадигми), або їй доведеться визнати свою ненауковість. Якщо йти першим шляхом, то поза полем зору психології залишаються багато звичних реалій нашого по­всякденного життя (наприклад, творчість, відповідальність, сво­бода), котрі розглядають інші дисципліни, скажімо, юриспруден­ція або мистецтвознавство.

Якщо ж обрати інший шлях, то психологічні висновки і знання втратять бажаний ореол достовірності та престижності, що традиційно приписують точним наукам. Дискурсивна пси­хологія спроможна стати одним із варіантів розв’язання цієї не­простої дилеми. Вона може не тільки полегшити доступ до пси­хологічних явищ та їхню інтерпретацію, але й узгодити вивчення цих явищ із новим, розширеним розумінням науковості.

Річ у тім, що мовознавство здійснило такий методологіч­ний прорив набагато раніше за психологію; сьогодні це дозво­ляє останній звернутися до аналізу дискурсу як до моделі та ме­тоду творення нової парадигми.

Лінгвістика ж отримує новий стимул, нові цілі та перспе­ктиви для докладання своїх зусиль до дослідження мовного спілкування в людському суспільстві та самої людини (при цьо­му дискурсивна психологія залишається лише одним із числен­них підходів до вивчення дискурсу). Якщо раніше вплив філо­софії та психології повертав лінгвістику в гуманітарний контекст, то тепер уже лінгвістичний аналіз стає частиною фі­лософії та психології [14: 32-33]. Поки що немає підстав нада­вати цьому напряму значення “другої когнітивної революції”. Час покаже, яке місце нова парадигма займе в історії науки, хоча звернення відразу кількох галузей знань (філософії, пси­хології та соціології) до аналізу мови і мовлення закономірне та симптоматичне.

Отже, парадоксально замикається історико-науковий цикл: колись Фердинанд де Соссюр, визначаючи предмет лінгвістики “мовою в самій собі і для себе” методом редукції, побудував таку низку наук: психологія – соціальна психологія – семіологія – лінгвістика – внутрішня лінгвістика – лінгвістика мови – син­хронічна лінгвістика. Нині ж склалася ситуація, коли по­чинається “рух ізсередини” – у зворотному напрямі, тобто, з аналізу психології до мови, до лінгвістики: у цьому якраз і поля­гає головна особливість нової дисципліни.