2.2.3. Змістове поле дискурсу
Значення окремого слова саме по собі не в змозі виразити зміст навіть найкоротшого мовного повідомлення; більше того, проста сума словесних значень теж не здатна виконати цієї функції. Як стало зрозуміло після появи праць Н. Амосова, Н. Жинкіна, А. Леонтьєва, перехід на вищий кодовий рівень при обробці мовної інформації відбувається лише в тому разі, якщо значення слів не просто підсумовуються, а інтегруються, утворюючи в рамках більш або менш значної мовної єдності змістове ціле.
Механізм кодових переходів у план змісту розкритий Н. Амосовим. Згідно з його концепцією, сприйняття мовлення на перцептивному рівні відбувається в коді звукових коливань, що перетворюються в слуховому аналізаторі в потоки нервових імпульсів, які спрямовуються звідти у кору головного мозку. Однак насправді звуки при сприйнятті мови злиті в наших відчуттях у мовний потік, а межі між його відрізками здебільшого не збігаються з початками та закінченнями слів, а часто і словосполучень. У результаті дезінтегруючої та диференціюючої функцій кори головного мозку в ній відбувається розчленовування звукового ланцюга на звукові відрізки, котрі порівнюються з постійними “моделями слів”. Перехід від коду звуків до коду слів завершується завдяки збігові цих відрізків з моделями слів, закладених раніше в довготривалу пам’ять. Унаслідок цього виділяється первинна семантична інформація – значення слів. Не треба, однак, забувати, що це відбувається в умовах одночасного розгортання зустрічного процесу, що служить для уточнення вибору та локалізації лексичних значень залежно від способу групування лексичних одиниць [318]. Велику роль тут відіграє взаємодія двох функцій, що реалізуються в мовленнєвій діяльності за рахунок поточної роботи оперативної пам’яті: змістового утримання сказаного і змістового випередження висловлюваного [318: 75-77].
На основі поєднувальних схем, що багато в чому визначають вибір, розташування та узгодження слів в одиницях мовлення, у процесі сприйняття відбувається прийом фраз, й інформація передається на вищий “поверх”. Підвищення коду тут зумовлене порівнянням сприйнятих відрізків мовлення з тимчасовими моделями фраз, що зберігаються в довготривалій пам’яті. Проте операція звірення в таких умовах якісно відрізняється від тієї, яка здійснюється на “поверсі” словесного коду: пам’ять фіксує лише порівняно невелику кількість “готових” фраз, більшість же їх заново формується під час кожного акту мовлення залежно від його цілеспрямованості, характеру мовної інтенції та ситуації, що визначає умови реалізації. Тому на блок звірення подаються внаслідок внутрішньої “репродукції з рушійного аналізатора” (термін Н. Жинкіна) переважно не готові фрази, а тільки схеми їхньої побудови, необхідні для відповідної правилам організації лексичних одиниць у структурно оформлену мовленнєву єдність і для виділення інформації вищого кодового рівня. Це рівень “відносно завершеного змісту”, що втілений у фразі.
Подальший перехід на вищий “поверх” не міг би відбутися, якби не існувало опори на якісь нові елементи структурного характеру, що організовують відрізки “відносно закінченого змісту” в більш або менш завершені великі “змістові блоки”. Такими елементами виступають міжфразові лексико-семантичні, стилістичні та просодичні зв’язки, котрі впливають, у свою чергу, і на граматичну організацію фраз, що поєднуються. Зазначимо, проте, що граматичні засоби зв’язку мають вторинний, похідний характер і виявляються у сфері міжфразових відносин не безпосередньо, за допомогою спеціальних граматичних ознак, а опосередковано, через взаємну граматичну “пристосовуваність” об’єднуваних фраз. Тому цілком слушною є думка багатьох лінгвістів про те, що в дискурсі бракує граматичного маркування, оскільки “граматика мови вичерпується межами речення” [121]. Це ще одне підтвердження того, що системність у мові виявлена не тільки на граматичному, але й на інших рівнях.
У плані змісту дискурсу одиницею, наступною за “відносно завершеним змістом” фрази, є “змістовий блок”, що відрізняється змістовою завершеністю, але все ж обмежений межами фразової єдності. Має відбутися злиття окремих блоків, цих “острівців” змісту, та їхня інтеграція, завершальна стадія утворення суцільного “змістового поля”, щоб це поле покрило цілий текст. Цій меті служать ще більше дистантні, ніж міжфразові, зв’язки, котрі, виходячи за межі фразової єдності, реалізовують наскрізний рух змісту всередині текстового поля. Можна вважати, що ці зв’язки володіють меншою щільністю, ніж ті, які активні всередині фразової єдності, інакше межі між останніми не проступали б, а вони самі злилися б в одне дифузне ціле. Тому щільність зв’язків у їхньому багатопластовому переплетенні повинна володіти хвилеподібною мінливістю, зростаючи у міру наближення до семантичного центру фразової єдності та спадаючи на її кінцях. Виділена властивість, зрозуміло, може реально виявлятися лише у вигляді загальної тенденції, втілюючись у великому розмаїтті конкретних варіантів.
Утворення змістового поля є передумовою розуміння тексту, але не замикає процес поверхневого перекодування в плані змісту. Найвища програма, пов’язана не тільки з осмисленням, але і з творчою інтерпретацією осмисленого (його критичною переробкою, проникненням у підтекст тощо), і спрямована на формування “коду ідей”, в якому інформація міститься в абстрактному, скомпресованому, економному і мобільному вигляді. Як підкреслює Н. Амосов та інші дослідники (наприклад, П. Анохін, М. Бернштейн), кожній психічній програмі вищого рівня відповідає кілька нижчих підпрограм, котрі можуть забезпечити її формування в різних варіантах взаємно скоординованого поєднання. Та сама ідея спроможна отримати різний текстовий розвиток. Той самий текст нерідко допускає різне змістове або образне тлумачення і може бути основою для різних дискурсів. Створення тексту, так само, як і його розуміння та ідейно-змістова інтерпретація, становить імовірнісну “багатоповерхову” рушійну програму, що реалізується в умовах різноманітних і безперервних кодових переходів у внутрішньому та зовнішньому мовленні.
Змістова структура дискурсу є наслідком комунікаційного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соціологічного, когнітивного та естетичного явищ. Пояснюється це тим, що дискурс виступає не лише результатом мовної організації чи мовним продуктом, а й мовною формою виявлення закладеного у дискурсі змістового поля, організованого з певною комунікативною метою, досягнення якої передбачає використання, окрім законів, правил та принципів мовної організації дискурсу, ще й урахування особливостей і законів психології людської діяльності, соціальної комунікації, функціонування мови.
Комунікативна цілісність дискурсу виражається у комунікативній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії: кожне наступне судження спирається у комунікативному плані на попереднє. Таким чином, висловлювання просувається від відомого до “нового” (нагадаємо, що у різних мовленнєвих ситуаціях те ж саме речення має різний зміст, передає різну інформацію. В одному випадку зміст всього речення буде для читачів новиною. В іншому, спираючись на повідомлення, що вже відомі читачам, воно лише уточнює ці відомості). Завдяки цьому утворюється темо-рематичний ланцюжок, який, маючи кінцевий характер, утворює змістові межі дискурсу.
Виділений закон комунікативної наступності в змістовому полі переконує нас у тому, що тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом.
Дискурсотвірну роль комунікативної перспективи висловлювання можна передати у вигляді моделі – структури тема-рематичного ланцюжка. Залежно від напрямку змістової залежності між реченнями виділяються кілька таких моделей.
Н Т’ Р’
Т’’(= Р’) Р’’
Т’’’(= Р’’) Р’”
Рис. 2.17. Лінійна тематична прогресія.
Іншу структуру тема-рематичного ланцюжка виражає зв’язок, що утворюється наскрізною темою (рис. 2.18):
Т’ Р’
Т’ Р”
Т’ Р’’’
Рис. 2.18. Темо-рематичний ланцюжок, утворений наскрізною темою.
Складніший тип змістового зв’язку виражає темо-рематичний ланцюжок, що твориться на основі так званих похідних тем від загальної “гіпертеми”. Сегменти структури тема-рематичного ланцюжка об’єднуються між собою паралельним зв’язком (рис. 2.19):
( Т )
Т’ Р’ Т’’ Р’’ Т’’’ Р’’’
Рис. 2.19. Темо-рематичний ланцюжок, утворений похідними від загальної теми.
Поняття похідної теми дуже тісно пов’язане з поняттям імплікації, бо те, що вони випливають із гіпертеми, свідчить про наявність у висловлюванні зв’язку між частиною і цілим. Така гіпертема може бути названою на початку висловлювання або ж може бути виведеною із часткових тем.
Природно, що виділені моделі комунікативного зв’язку всередині певного змістового поля трапляються не лише у чистому вигляді, але й можуть існувати у різних комбінаціях.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел