logo
Серажим К

1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації

Обґрунтовуючи важливість реальної комунікації, у ході якої, власне, і відбувається подолання суперечності та досягнення консенсусу між її учасниками, К. Апель наголошує на важливій ролі критеріїв аргументації. Нагадуючи про наявні в суспільстві обме­ження для раціональної аргументації (просторово-часові, соціаль­ні та ін.), учений висуває вимогу “забезпечити якнайповніше необ­хідні умови для людської аргументації” [9: 64]. Урахування цієї вимоги дозволило йому вивести нову парадигму “трансцендента­льної”, або “ідеальної”, комунікації, що об’єднує необмежену ко­мунікативну спільноту. Ідеальна (трансцендентальна) комунікація трактується К. Апелем як абсолютний інструмент, що дозволяє ко­мунікативній спільноті дійти консенсусу.

“Можливість такого взаєморозуміння щодо критеріїв, взір­ців, стандартів правильного рішення в усіх людських життєвих ситуаціях, – зазначає К. Апель, – передбачає, що мовленнєве взаєморозуміння саме в кожній можливій мовній грі апріорі по­в’язане з правилами, які можуть бути встановлені не шляхом “конвенції”, а, лише, – уможливлюють “конвенцію”... Ці мета­правила всіх конвенційно встановлених правил належать, на мою думку, не певним мовним іграм або життєвим формам, а транс­цендентальній мовній грі або необмеженій комунікативній спіль­ноті” [9: 67]. Отже, концепція К. Апеля щодо ідеальної комуніка­ції доповнюється поняттям трансцендентальної комунікативної спільноти.

Визнаючи важливість порозуміння в реальному спілкуван­ні, К. Апель вказує на його недостатність, оскільки цілком віро­гідним може бути й хибний консенсус за умов недосконалої ко­мунікації. Тому вчений уводить до теорії комунікації категорію “ідеальна”, або “трансцендентальна”, комунікація, котра, на його думку, є тією легітимізуючою інстанцією, що як апріорна фор­ма встановлює достовірність змісту істинної комунікації та вза­єморозуміння між її учасниками.

Ідея трансцендентальної комунікації К. Апеля дозволяє вибудувати механізми трансформації всезагального людсько­го досвіду у форму комунікативного дискурсу. Учасником ко­мунікативного дискурсу стає, за його концепцією, не окремий індивід, який прагне пізнання, а комунікативна спільнота за­галом.

Дискурс потрібно розуміти як соціокультурний процес, що завдяки комунікативній дії вивільняє наперед закладений про­гресуючий потенціал раціональності. Це означає, що теоретич­не витлумачення світу і практично-нормативні орієнтації діяль­ності, як і суспільні інституції, поступово позбавляються матеріального, міфологічно-релігійного та традиційного зміс­ту і перетворюються на більш послідовні форми аргументаційного досягнення консенсусу, тобто згоди щодо загального зміс­ту дій, а також щодо норм та цінностей учасників дискурсу, – нормативно приписана суспільними інституціями згода зміню­ється аргументаційно здійснюваним взаєморозумінням, яке по­стає у вигляді раціонально-комунікативної дії, або дискурсу.

Таким чином, дискурс є спосіб діалогічно-аргументаційного задоволення суперечливих вимог щодо змістового наповнення аргументаційних та нормативних висловлень і дій з метою досягнен­ня універсального (значущого для здатних до розумної аргумента­ції) консенсусу. Якщо в комунікативній дії зміст мовних висловлювань, а також нормативний зміст оцінних вимог функці­онують як задані, то в дискурсі вони стають темою для обговорен­ня, кінцевою метою котрого є досягнення істинного, критично но­рмативного консенсусу між учасниками дискурсу.

Дискурсивним стає кожний інтерсуб’єктивний процес аргументаційного взаєморозуміння, коли не визнається іншого інтересу, окрім критики і обґрунтування: інтересу розумного консенсусу. Отже, дискурс не є чимось протилежним життєвому світові, оскільки в ньому діє не принцип “волі до влади”, як у стра­тегічній дії, а принцип “волі до взаємопорозуміння”, що є основою комунікативної дії на засадах толерантності. Водночас дискурс – це форма раціоналізованого життєвого світу, побудованого в ме­жах матеріальних та духовних ціннісних уподобань з метою об­ґрунтування та легітимації суспільних моральних норм.

Аргументаційно обґрунтований дискурс передбачає пова­гу до аргументації іншого і тому забезпечує симетричні відно­сини в дискурсивному діалозі, де не визнається іншого примусу, окрім “примусу вагомішого аргументу”.

Які ж контури “ідеального” комунікативного дискурсу? Якщо взяти до уваги різницю між істинним та хибним консенсу­сом, то ідеальною можна вважати ту мовленнєву ситуацію, в якій комунікативний діалог не спотворюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні перешкодами, що виникають у самій струк­турі комунікації. Спробуємо сформулювати ідеальні умови ко­мунікативного дискурсу:

1. Кожен суб’єкт, здатний до мовленнєвої діяльності, може брати участь у дискурсі.

2. Кожен може проблематизувати будь-яке твердження.

3. Кожен може виступати в дискурсі з будь-яким твердженням.

4. Кожен може висловлювати свої погляди, бажання, по­треби.

5. Ніхто з учасників дискурсу не має зазнавати ні внутрі­шніх, ні зовнішніх перешкод для реалізації своїх прав.

Таким чином, модельована мовленнєва ситуація унемож­ливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка створює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасни­ків і, тим самим, унеможливлює будь-який диктат у цьому про­цесі, що його можна виразити поняттям “необмеженого пану­вання комунікативного дискурсу”.