logo
Серажим К

2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу

У людському спілкуванні реалізуються одночасно два ряди відносин: соціальні, безособові та міжособові, які включені до структур, що об’єднують особистість, соціальні групи і суспіль­ство загалом. С. Дік [275: 21] уважає, що головна мета природ­ної мови – встановлення спілкування між людьми, що це спіл­кування, у свою чергу, відбувається в обставинах, зумовлених фізичними, соціально-культурними та лінгвістичними чинника­ми. До фізичних чинників амстердамський учений відносить специфіку номінації, зумовлену пріоритетами суспільства, до лінгвістичних чинників – перетин мов у багатомовному середовищі, до соціокультурних – підтримку контакту між комунікантами і встановлення між ними того чи іншого типу соціаль­них відносин.

У комунікативному спілкуванні присутні три аспекти: ін­формаційний, інтерактивний, перцептивний. Інформаційний аспект спілкування (комунікативна діяльність у вузькому зна­ченні слова) виявляється в обміні інформацією між індивіда­ми, що спілкуються. Інтерактивний аспект полягає в органі­зації взаємодії між комунікуючими, тобто в обміні діями. Перцептивний аспект спілкування означає процес сприйнят­тя партнерами один одного і встановлення на цій основі вза­єморозуміння [7: 97-98].

Домінантою буття мови й розвитку спілкування визнано діалог. Ми вже аналізували “діалогічність ситуації” як основну характеристику дискурсу. Варто зупинитися на розгляді “ді­алогічності” дискурсу в контексті аналізу учасників комуні­кації, якими у випадку політичного дискурсу є (у різних ком­бінаціях): професійний політик, політично активний член суспільства, журналіст, що пише на політичні теми, зацікав­лений політикою читач ЗМК.

Загальновідомо, що процес спілкування залежить від бага­тьох обставин. Ми приєднуємося до думки В. Богданова [37: 12], котрий серед чинників, що найбільшою мірою визначають характер мовного спілкування, виокремлює, зокрема, мовну компетенцію, тобто знання комунікантами певного мовного коду, за допомо­гою якого вони обмінюються інформацією; національну належ­ність; соціально-культурний статус; психологічний тип і поточний психічний стан; усталені погляди, смаки, звички.

Розглянемо роль окремих чинників у формуванні сучасно­го політичного дискурсу.

1. Термін “мовна компетенція” доречно, на нашу думку, зіставити з поняттям “професіоналізм”. Згідно з традиційним визначенням про професійність можна говорити лише тоді, коли людина займається якоюсь діяльностю як професією. Звідси ви­пливає, що у сучасному українському суспільстві є відносно мало професійних політиків (як, скажімо, політолог, котрий “пішов у політику” (наприклад, став депутатом) чи журналіст, який три­валий час спеціалізується на політичній тематиці і глибоко знає цей предмет). Більшість творців політичного дискурсу не мають відповідної професійної підготовки і здобувають потрібні фа­хові знання вже в процесі своєї політичної діяльності, їхня мов­на компетенція, професіоналізм політичної мови виявляється через вже набуті ними спеціальні знання юриста, економіста, со­ціолога тощо. Тільки враховуючи ці обставини, можна визна­чити зміст поняття “професіоналізм політичної мови”.

Професіоналізм політичної мови – це якість (ознака) мови учасника політичного дискурсу, яка реалізується на фаховому (науковому) рівні свідомості (на відміну від побутової, наївної свідомості, достатньої для спілкування на побутову тематику) [131: 58]. Прагматика парламентської діяльності висуває свої вимоги до учасників політичного дискурсу, серед яких:

Отже, професіоналізм політичної мови, що зумовлюєть­ся кваліфікацією учасників політичного процесу – парламе­нтарів, громадсько-політичних діячів, журналістів – спеціа­лістів від політики тощо – це не просто бажана, а обов’язкова умова успішного розвитку сучасного політичного дискурсу, реалізації всіх комунікативних інтенцій його учасників.

2. Основні види мовної діяльності є спільними для всього людства, вони певною мірою задані спільністю людських потреб у здійсненні побутової, трудової та інших видів соціальної дія­льності. Національні відмінності виявляються, на наш погляд, здебільшого, в способах і засобах реалізації діяльності, в її “опе­раційній частині”. Ш. Сафаров з цього приводу, зокрема, за­значає, що корпус лексико-семантичних засобів, який є осно­вою лексикону і граматикону мовної особистості, чутливіший до культурного компонента, в ньому більш колоритно й “опукло” відбиваються національні особливості сприйняття “шмато­чка дійсності” [197: 105].

3. Соціальний статус людини безпосередньо пов’язаний із використанням мови як засобу впливу. Р. Блакар виділяє шість “інструментів влади”, що є в розпорядженні відправника: вибір слів і висловів; створення (нових) слів і висловів; вибір грамати­чної форми; вибір послідовності; використання суперсегмент­них ознак; вибір імпліцитних посилань або посилань, що ма­ються на увазі [34: 102].

До виділених засобів мовленнєвого впливу долучимо п’ять типів дискурсивних стратегій: стратегії встановлення тла для проблеми, що обговорюється (створення презумпцій), стратегії ведення (встановлення) теми (ці стратегії можуть бути прямими і непрямими), стратегії розробки теми (узагаль­нення, звуження, моралізування, резюмування тощо), страте­гії фокусування (звуження фокуса), стратегії відвернення ува­ги (перенесення уваги, надання повідомленню іншої тональності) [283: 34]. Усі проаналізовані чинники, як бачи­мо, беруть безпосередню участь у формуванні політичного дискурсу, визначаючи його організацію і на прагматичному, і на семантичному рівнях.