1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу

Розмаїття комунікативних ситуацій, в яких відбувається дискурсивна діяльність, породжує, відповідно, і видове розмаїття дискурсів. Нині існує багато досить неоднорідних класифікацій дискурсів, що були запропоновані свого часу вченими – пред­ставниками різних галузей гуманітарних знань: педагогіч­ний дискурс, батьківський дискурс, етичний дискурс, релігійний дискурс, містичний дискурс, науковий дискурс, критичний дискурс, політичний дискурс, адміністративний дискурс, діловий дискурс, юридичний дискурс, військовий дискурс, спортивний дискурс, ме­дичний дискурс, рекламний дискурс, масовоінформаційний дискурс (В. Карасик [106], Г. Почепцов [181], Ю. Габермас [296]). До прагматичного дискурсу відносять усі перелічені дискурси на тій підставі, що в кожному з них актуалізуються певні комуніка­тивні стратегії [297: 571-606], або, як їх називає Т. ван Дейк, “контекстуальні макростратегії” [77: 57-58].

В. Ліберт виділяє також “інтердискурс” (або “спільний дискурс”) і “спеціальний дискурс” [315].

Виходячи з таких позицій, як “особливості мовлення у кон­тексті ... дискурсу, особливості знакового (символічного) відо­браження реальної ситуації цим дискурсом та особливості ко­мунікативної ситуації”, професор Г. Почепцов у монографії “Теорія комунікації”, що вийшла друком у 1999 р., подає низку головних комунікативних дискурсів: теле- і радіодискурс, газет­ний дискурс, театральний дискурс, кінодискурс, літературний дискурс, рекламний дискурс, політичний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшинз, тоталітарний, неофіційний, релігійний, неправ­дивий, ритуальний, лайливий, етикетний, фольклорний та міфо­логічний дискурси.

Окремі лінгвісти, вживаючи термін “дискурс” як синонім до слова “мовлення”, виокремлюють діловий, науковий, поетич­ний дискурси [1З].

Досить складним феноменом з погляду дискурсології є розмовна мова, оскільки її іноді інтерпретують як культурний інтердискурс, який є перетином усіх спеціальних (практичних) дискурсів [315: 48], що відображають взаємодію людей у певних гуманітарних сферах: педагогіці, науці, політиці, етиці тощо. Подібні дискурси Ю. Габермас називає “практичними (чи праг­матичними) дискурсами” [297].

Практичні дискурси актуалізуються в певних історичних, ідеологічних та комунікативних ситуаціях. Їх звичайно аналізу­ють з позицій загальної теорії комунікації із залученням катего­рій лінгвопрагматики (характеристика ролей комунікантів, ко­мунікативно-прагматичні наміри адресанта, міжособистісні взаємини учасників комунікації тощо). Залежно від того, у про­цесі якого спілкування – особистісного чи статусно орієнтова­ного – формується дискурс, практичні дискурси можуть бути особистісними та інституційними.

Учасники особистісного дискурсу свої висловлювання бу­дують, виходячи із власних поглядів, на відміну від учасників інституційного дискурсу, висловлювання яких ґрунтуються на статусній, представницькій функції комуніканта. Норми інституцій­ного дискурсу, отже, відображають етнічні цінності соціуму в цілому.

Дискурси класифікуються також за комунікативною метою: інформативи, директиви, експресиви, комісиви, окультиви [37; 177]. Кожний із цих дискурсів характеризується своєю основною мовною функцією (розглянемо їх згодом, аналізуючи ілокутивний акт як складник структури дискурсу).

Дискурси можна класифікувати також відповідно до мето­ду та змісту різних дисциплін: когнітології, загальної теорії ко­мунікації, соціолінгвістики, психолінгвістики.

Потрібно зазначити, що більшість текстів містять у собі ознаки низки дискурсів. Але, оскільки кожен із них пов’язаний з аргументацією в певній інтерсуб’єктивній комунікації, то основ­ним, на наш погляд, чинником розпізнавання є комунікативні стратегії.

Інколи дискурс розглядають також як сукупність текстів певної тематичної спрямованості. Зокрема, Г. Блас [260: 48] ви­діляє: спеціальний (дослідницький) дискурс (тексти монографій); науково-популярний дискурс (тексти науково-популярних журна­лів); дидактичний (педагогічний) дискурс (тексти підручників); правовий (в інших класифікаціях – юридичний) дискурс (тексти судово-правової системи країни).

Кожен дискурс, за Г. Бласом, подається у вигляді різнома­нітних ситуацій, котрі утворюють типи всередині дискурсу (напри­клад, одним із різновидів юридичних дискурсів учений називає тип “дискурс у залі суду”, який характеризується певною зада­ністю: мовлення прокурора, адвоката, судді, допит звинуваче­ного та свідків).

Г. Блас за критерій у розмежуванні видів дискурсу бере зорієнтованість на реципієнта. У спеціальних дискурсах існує рівноправність комунікантів. З різним статусом присутні комуніканти у науково-популярних дискур­сах (фахівець / нефахівець), у дидактичних дискурсах (автор під­ручника / учень) і правових дискурсах (законодавець / громадя­нин).

Пропонуємо виділити ще один різновид дискурсу, а саме: оцінний (або евалюативний) дискурс, який, на нашу думку, на­лежить до прагматичних інституційних дискурсів (термін Ю. Габермаса). В оцінному дискурсі актуалізується комуніка­тивна стратегія “оцінка події, явища, властивостей предмета, по­ведінки людини тощо”. Все розмаїття оцінок може бути охопле­не терміном “аксіологічні стратегії”. Етико-екзистенціальні й морально-практичні дискурси, котрі описує Ю. Габермас [297], можна віднести до глобальнішого оцінного дискурсу. На думку вченого, названі дискурси різняться між собою нормами (у пер­шому випадку – етичними, а у другому – моральними), що, як відомо, і є однією з характеристик феномену оцінки.

Зауважимо, що будь-які практичні дискурси містять оцін­ну семантику, оскільки вони є не абстрактними суспільними ви­явами, а вербально зафіксованим вираженням комунікативної функції, зумовленої традиціями суспільства. Останні, в свою чергу, відрізняються ціннісними перевагами (сильними, які ви­значаються розвитком суспільства і значною мірою зумовлю­ють долю як окремої людини, так і всієї нації, і слабкими, котрі виявляють смаки індивіда або соціальної групи). Однією з су­часних тенденцій дослідження дискурсу і є вивчення взаємодії дискурсу та суспільства. Очевидно, що сильні й слабкі переваги цих взаємодій пов’язані з певними типами текстів, з письмовою та усною формою їхнього функціонування.

Дискурс актуалізується у текстах, але поняття “дискурс” не може бути зведене до тексту або певного типу текстів, як не можна звести оцінний дискурс до типу тексту “рецензія”. Рецен­зія може розглядатися як один із типів тексту, що творить оцінний дискурс. До нього також належать усі тексти, в яких подана оцінка певного об’єкта або суб’єкта: різножанрові тексти ЗМК, критика, мемуари, щоденникові записи, відгуки, вірші з присвя­тою, виступи і навіть, як ми побачимо далі, постанови правля­чої партії, розпорядження глави держави тощо. Оцінний дис­курс є характерним для особливих внутрішньо конфліктних ситуацій у країні і визначається релігійним або політичним / іде­ологічним протистоянням сторін.

Отже, виходячи із загальної теорії комунікативного дис­курсу, можна констатувати, що належність тексту до того чи іншого виду дискурсу залежить від комунікативних стратегій, які є в основі появи тексту. Цілком очевидно, що при реалізації аксіологічних макростратегій утворюються такі тексти, що є евалюативними за своєю природою. Серед них, зокрема, – по­літичний та критичний дискурси.

Таким чином, класифікація дискурсів на сучасному етапі розвитку гуманітарної науки перебуває ще на стадії розробки. Представники різних галузей гуманітарного знання пропонують широку гаму типологій дискурсів, котрі не тільки відрізняються за критеріями, покладеними в їхню основу, але й залежать від са­мого функціонально-діяльнісного навантаження цього терміна в інтерпретації вчених.