logo
Серажим К

2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі

Визначальним моментом у процесі спілкування є, безпере­чно, мета, відповідно до якої мовець розробляє стратегічний план, що включає вибір необхідних для досягнення цієї мети мовних засобів.

У сучасній лінгвістиці проблема постановки мети є двоаспектною [166: 48]. По-перше, вона висувається як проблема змістоутворюючих функцій щодо мотиву діяльності як опредмеченої потреби. Опредмечена потреба, ставши мотивом, є як спонукальним, так і спрямовуючим чинником певної діяльнос­ті. По-друге, вважають, що усяка діяльність мотивується пев­ною загальною метою, котра є відображенням кінцевих проду­ктів цієї діяльності. Ця загальна мета (мета-ідеал) породжує конкретні цілі, втілення яких у життя (у їхніх системних взаємо­відношеннях) і дає змогу досягнути мети.

На поділ цілей на загальні та конкретні вказував П. Сопер [209: 42-55] у своїх працях з основ мистецтва мовлен­ня. Він зазначав, що загальна мета може полягати в тому, щоб поінформувати, розважити, надихнути, переконати, спонукати до дії. Водночас загальна мета визначає, якої саме реакції хоче досягти мовець, конкретна ж, у свою чергу, ясно показує, що слухач повинен знати, відчувати і робити. Конкретний задум, на думку П. Сопера, можна назвати центральною ідеєю або ос­новним тематичним ствердженням, викладом теми.

У Р. Крейга [126: 286] ми знаходимо докладніше розмежу­вання цілей:

а) функціональна мета (дія мовця при вимовлянні вислов­лювання) – інтенційна мета (свідомий намір мовця викликати певну ситуацію за допомогою мовленнєвих дій);

б) зримі цілі (що визначають ту або іншу поведінку) – “ді­алектичні”, приховані цілі (не пов’язані безпосередньо з поведі­нкою, належать до ретроспективно виявлених цілей);

в) формальні цілі (стандартні цілі стереотипних подій) – стратегічні цілі (індивідуальні цілі учасників комунікації).

Втілення у висловлюванні, породжуваному під час мовлен­нєвого акту (усного чи зафіксованого на письмі у формі тексту), певної комунікативної інтенції, комунікативної мети називаєть­ся ілокутивним актом. Це – ключова категорія теорії мовлен­нєвих актів, уведена Дж. Л. Остіном (1962) та Дж. Серлем (1965). За Дж. Л. Остіном, ілокутивний акт означає надання висловлю­ванню конкретної спрямованості (це може бути запитання, про­хання або наказ, побажання, прогнози).

Ілокутивний акт виступає одним із трьох конституентів мовленнєвого акту, що, нагадаємо, і є елементарною одиницею структури дискурсу, поряд із локутивним (зіставляє висловлю­вання з дійсністю, тобто встановлює його зміст та референцію) та перлокутивним (відображає можливі або вже здійснені резуль­тати мовленнєвого акту, водночас і непередбачувані, “ненавми­сні”) акти.

Дж. Серль стверджує [339], що існує щонайменше дванад­цять лінгвістично значущих параметрів, за якими можуть кла­сифікуватися ілокутивні акти. Найбільш суттєвими з них він ува­жає ілокутивну мету, напрям “пристосування” висловлювання до реалій дійсності, про котрі йдеться, та розбіжності у психологі­чному стані, за умов якого формується й відбувається ілокутив­ний акт.

На основі цих параметрів Дж. Серль виділяє п’ять типів ілокутивних актів:

1) репрезентативи, або асертиви (зобов’язують мовця ро­бити істинні висловлювання і вводяться дієсловами на кшталт “хвалитися”, “скаржитися”);

2) директиви (мають “імперативну” ілокутивну спрямова­ність, тобто покликані змусити слухача виконати певну дію; це, переважно, запитання-спонукання, накази, прохання, поради тощо);

3) комісиви (накладають на мовця обов’язок виконати у майбутньому певні дії або дотримуватися певної лінії поведі­нки; у цьому типі ілокутивних актів вживаються такі дієслова та дієслівні словосполучення: “мати намір”, “ставитися при­хильно”);

4) експресиви (виражають психологічний стан чи настано­ву мовця і характеризують ступінь його відвертості; тут доречні дієслова: “віншувати”, “вибачатися”, “співчувати”, “вітати”);

5) декларативи (встановлюють відповідність між пропозиційним змістом висловлювання та реальністю; найчастіше вво­дяться конструкціями “якщо…, то”).

Однак, як відомо, ілокутивні акти орієнтовані не тільки на мету, але й на дію, на статус учасників тощо. В. Богданов розро­бив класифікацію ілокутивних актів, що базується на шести пе­рвинних і двох вторинних критеріях [37: 54]:

1) дія (інституційна – неінституційна);

2) мета дискурсу (зафіксована – незафіксована);

3) дейксис (суб’єкт – об’єкт у фокусі);

4) інформативність (інформативні – неінформативні мов­ні акти);

5) експресивність (експресиви – асертиви);

6) статус учасників (соціально маркований – немаркований);

7) інформативний тип для адресата (нова – стара інфор­мація);

  1. дейктичний тип для адресата (реквестиви – сугестиви).

Із прагматичними функціями мовленнєвого акту тісно по­в’язані ілокутивні сили, що складаються з ілокутивної мети, її інтенсивності, способу досягнення останньої. Кожна націона­льна культура та мова мають унікальні засоби для створення ілокутивних можливостей у мовленнєвих актах.

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що для політич­ного дискурсу, базовою комунікативною інтенцією якого є бо­ротьба за владу, існують мовленнєві акти: 1) специфічні тільки для такого виду спілкування (політичні перформативи – це ви­словлювання, саме лише проголошення яких є політичною дією, формою політичної участі); 2) високочастотні для певного виду спілкування (заклики, обіцянки, спростування тощо); 3) такі, що відображають функціональну семіотичну тріаду “інтеграція – орієнтація – агональність / агресія”.

До найбільш значущих політичних перформативів нале­жать перформативи довіри і недовіри, підтримки, вибору, ви­моги, обіцянки. Реалізація цих висловлювань (тобто їхнє про­голошення чи написання) у відповідному інституційному контексті є формою політичної участі, що може спричинити цілком реальні політичні наслідки. (Так, скажімо, акт офіцій­ного вираження недовіри уряду з боку законодавчого органу може викликати урядову кризу. Факт довіри до влади має таке велике значення, що нерідко це питання виявляється предме­том спеціальної рефлексії: “Після проголошення незалежності України довіра народу до влади була настільки велика, що наші політики робили, що хотіли” (Олександр Мороз, “Інформацій­ний бюлетень”)).

Якщо актам вимоги і висловлювання недовіри властивий переважно раціональний характер, то перформативи обурення є експліцитним емотивно-маркованим засобом ви­раження протесту: “Геть Кучму!” (гасло опозиційного руху “Україна без Кучми”). У рекламних гаслах здебільшого ви­користовується перформатив вибору: “Геть старих дідів! Вибирай нове життя!” (Агітаційні листівки партії “Нова ге­нерація”). Ілокутивною функцією мовленнєвих актів інтегра­ції є вираження єднання та солідарності. Ця функція реалізу­ється в таких мовленнєвих актах, як заклик до єднання (слоган партії “Єдність” – “В єдності наша сила!”).

Як мовленнєві акти орієнтації виступають лозунгові асертиви і декларативи, що позначають програмну позицію або ж відіграють роль програмних заяв. Специфічним засобом орі­єнтації, пов’язаним з аналізом майбутнього у світі політики, є прогноз, основні ознаки якого:

а) інтенція – висловити припущення про ймовірний пе­ребіг подій (“Можливі два варіанти формування більшості у новому парламенті: “Наша Україна” плюс “Єдина Україна”, або ж “Наша Україна” та опозиція, яка складається з Мороза та Тимошенко” (Петро Котермак, “33 канал”));

б) специфічні лі­нгвістичні маркери: майбутнє, показники ймовірності (“Най­ближчим часом у нашому парламенті можливі кардинальні змі­ни” (Андрій Шкіль, “Україна молода”)). Прогноз зазвичай пов’язаний із текстовою категорією проспекції; значно рідше трапляється прогноз-ретроспекція як гіпотетична реконстру­кція можливого перебігу подій минулого. Можемо виділити також: прогноз-міркування, що обмежується ментальною дією, прогноз-регулятив з додатковою інтенцією спонукання до дії, і прогноз-оцінку. Для українського політичного дис­курсу характерний прогноз-негатив (тим самим політики на­магаються запобігти небезпеці, що насувається), а також про­гноз-побоювання, що виконує функцію соціального попередження.

До мовленнєвих актів атональності належать, насамперед, поведінкові регулятиви (заклики та вимоги), що стимулюють політичних агентів до здійснення політичних дій. До цієї кате­горії можна віднести й аргументативні акти, які є цивілізованим способом ведення політичної боротьби через полеміку.

На жаль, сучасні політики вдаються не тільки до мирних і цивілізованих способів розподілу влади. У зв’язку з цим особ­ливий інтерес для лінгвіста набуває вивчення мовленнєвих ак­тів вербальної агресії. Політичний дискурс, будучи агональним за своєю природою (боротьба за владу допускає наявність протиборчих сторін – суперників чи ворогів), неминуче супрово­джується тими чи іншими проявами агресії, яку, на нашу думку, можна класифікувати за критеріями 1) визначеності / невизначе­ності об’єкта агресії (“перехідна” і “неперехідна”); 2) представленості / непредставленості об’єкта агресії в цій мовленнєвій си­туації; 3) конкретності / абстрактності об’єкта агресії. “Неперехідна” агресія в політичному дискурсі виражає загаль­ну негативну позицію стосовно суспільства і життя (спрямована на все оточення, ніби розсіяна; її причина – загальне невдово­лення життям, відчуття постійної серйозної загрози з боку суспільства, недовіри до нього) і звичайно виходить лише з боку народних мас, а не професійних політиків, у профе­сійному ж інституційному спілкуванні політиків вербальна аг­ресія завжди перехідна – вона використовується усвідомлено і має чітко виражену комунікативну інтенцію. Що ж до двох ін­ших параметрів цієї типології, то, за нашими спостереженнями, в українському політичному дискурсі превалює агресія, спрямо­вана на конкретну політичну фігуру, не представлену в цій ситу­ації спілкування (критика політичного опонента “позаочі”, у спілкуванні з “третім” – масовою аудиторією: у публічних ви­ступах, політичних дискусіях та інтерв’ю, у плакатах і гаслах).

Аналізуючи прагматичну структуру дискурсу, ми бачи­мо, що дискурс є, по суті, системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає “я” мовця, що моделює універсум у двох вимірах: “тут” і “тепер”. Відомий психолог-діалогіст XX сто­ліття О. Розеншток-Хюссі [194] говорив про “хрест реальнос­ті”, де планки часу та простору перетинаються в особистості мовця: з цієї точки перетину час іде назад і вперед (усупереч уявленню про “об’єктивний” – лінійний час), а простір роз­поділяється як “відцентровий”, спрямований назовні щодо мовця, і “доцентровий”, що йде всередину людини, – прос­тір її внутрішнього світу.

Час і простір дискурсу моделює сам мовець, котрий закладає у дискурс оцінки, власні смаки, моральні норми і систему цінно­стей. Будь-яке висловлювання виконується у певній модальнос­ті; той самий зміст висловлювання може подаватися як достові­рний чи сумнівний, а фрагмент картини світу – як реальний чи наявний лише в уяві мовця. Дискурс переходять із покоління в покоління, пов’язуючи минуле з майбутнім, і якщо котрогось діяча національної чи світової історії ми сьогодні називаємо “розсудливим”, а іншого – “боягузливим”, одного – “відваж­ним”, а іншого – “необачним, здатним на необдумані вчинки”, то тільки тому, що колись ті, хто відправив свою думку в майбу­тнє, вклали в неї свої оцінки й повідомили про події у певному ракурсі.

Таким чином, суб’єкт дискурсу, який зумовлює специфі­ку породження дискурсу й корелює взаємодію його елементів, виступає його організуючим центром. Сам суб’єкт дискурсу є певною структурою, котру можна розуміти як уже згадану трирівневу структуру мовної особистості Ю. Караулова (прагма-тикон, тезаурус, граматикон), кожен рівень якої певним чином реалізується в тексті [108]. Структуру мовця вчені розглядають у термінах бази знань і бази цілей [117]. Можна, врешті, говорити про зв’язну організацію психічних процесів особистості, що пе­редбачає, насамперед, поділ психіки на несвідоме та свідоме, і виходити з того, що несвідоме теж знаходить певні способи сво­єї присутності у дискурсі.

Взаємодія елементів стру­ктури мовної особистості детермінує взаємодію поро­джених ними елементів дискурсу. Регулятором цієї взаємодії є, на наш погляд, номінація мовця у дискурсі, котра, зі свого боку, зу­мовлена такими чинниками, як знання мовця про себе, його цін­нісні настанови, самооцінка, цілі тощо. Так, у політичному дискурсі, для мови якого характерне так зване “мовне уніформування для приховання справжніх цілей” [257: 187], ці настанови, цілі, навіть якщо вони чітко не виявляються або є прихованими, все ж так чи інакше впливають на презентацію інформації.

Цілеспрямованість політичних виступів (незалежно від того, чи це є парламентська промова, стаття в газеті, інтерв’ю тощо) визначає їхню природу. З цього погляду політичні текс­ти, якщо взяти до уваги їхню змістову суть, можна поділити на контрастні функціонально-змістові типи інформаційного, аргу-ментаційно-аналітичного та імперативного характеру.

Політичним текстам інформаційного характеру притаман­ний описово-розповідний розвиток теми. Типовим прикладом може служити редакційна стаття у газеті, вступне слово спікера на засіданні Верховної Ради, короткі інформаційні повідомлен­ня тощо.

Аргументаційно-аналітичні текстові побудови мають хара­ктер міркувань. До цього типу належать політичні огляди, різ­номанітні статті, де аналізується та чи інша політична реалія.

У політичних текстах імперативного характеру переважає настанова ефективно й наполегливо впливати на аудиторію, використовуючи спеціальні мовні засоби (наказові форми діє­слова, спонукальні дієслівні конструкції, експресивні оцінки, гі­перболи тощо). До цього типу належать гострі, викривальні й звинувачувальні публіцистичні виступи. Такі виступи відрізня­ються категоричністю, гостротою думок, а також сильним кри­тичним зачином.

У публіцистиці, яка фіксує особисте ставлення до певного референта, мовець позначає себе через таку форму вираження суб’єктивності, як займенник “я”. У сфері пізнавальних відно­шень справа виглядає дещо інакше. Організація сфери суб'єкти­вності у пізнанні побудована так, що кожен індивід схований тут за певною універсальною маскою Всезагального суб’єкта і говорить від його імені, а не від свого власного. Така особлива організація суб’єктивності притаманна, насамперед, науковому стилю, де обов’язковою формою авторського самовиражен­ня вважається вислів на кшталт “ми вважаємо” або безособові конструкції: “видається”, “зроблено” тощо.

На відміну від конвенційної форми позначення мовця у науковому дискурсі, де носій певного міркування та дискурсив­ної дії (аргументації, умовиводу) знеособлюється, вживання форми “ми” у журналістському тексті має дещо інший відтінок. Говорячи “ми”, автор такого тексту водночас відносить себе до певної групи людей (чи навіть людства загалом), від імені яких він у цей момент виступає.

Означуючи себе словом “автор”, мовець акцентує на своєму діяльному соціальному “я”, що, власне, і є відправни­ком масовоінформаційного дискурсу. Автор тексту вира­жає особистісний аспект своєї мовної особистості, зазвичай, формою “я”, вносячи таким чином у текст суб’єктивність, усю палітру пов’язаних із “я” прагматичних конотацій: виділен­ня себе із континууму і моделювання цього континууму сто­совно себе (що виявляється у значенні дейктичних слів “тут”, “там”, “тепер” і т. д.).

Окрім того, наскільки у публіцистичному тексті, який, під­креслимо, покликаний до життя прагненням його автора публі­чно протиставити свій погляд на світ наявному погляду іншого (інших), проявляється його полемічна природа, настільки постій­ним елементом такого тексту є “інший”, що мислить або чинить інакше.

Отже, можна говорити про кореляцію основних елементів політичного дискурсу – двох його центрів, виражених через по­няття “я” та “інший” і модальності як такої характеристики жу­рналістського тексту, без якої світ цього тексту просто не існує. Це співвідношення, про що говорилося вище, задається харак­теристиками суб’єкта дискурсу та його комунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дис­курсу.