3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник

Притаманний політичному дискурсу проблемно-критич­ний характер, що породжується суперечністю між дійсністю та її пізнавально-оцінним відображенням у свідомості, дає змогу розглядати мовне втілення політичного дискурсу як єдність семантико-мовних опозицій.

Відомо, що всяка опозиція пов’язана з категорією запере­чення. У формальній логіці заперечення розуміється як “відсут­ність” і “відмінність” (концепція особливої негативної реально­сті), як “знання про інше буття” (концепція реальності, відмінної від цієї”), як логічний оператор, спосіб спростування помил­ково висловленої думки (концепція подолання помилкового знання), як суб’єктивно-оцінна реакція, несхвалення мисли­мого змісту (психологічна концепція заперечення), як елемент значення думки, обґрунтований об’єктивно (змістова конце­пція заперечення) тощо. Не тільки в філософії, логіці, але і й у мові, мовленні категорія заперечення входить до розряду фу­ндаментальних [244].

Будь-яке негативне значення, протиставлене якомусь по­зитивному, можливе тільки на його тлі. Від конкретної комунікативної ситуації залежить, чи активізоване це значення до сту­пеня “протистояння” знакових смислів. Така опозиційність осо­бливо помітна у публіцистиці. Виникнення опозиційних друко­ваних творів у світлі політичних ситуацій свого часу сприймалося читачем історично як фонове заперечення, зокрема, як запере­чення з морально-ціннісного погляду.

Лексика, що актуалізована в комунікативному плані, у пре­дикативній функції входить до складу основи речення, а в напівпредикативній функції постає як атрибут або об’єкт. Вивчен­ня газетних матеріалів показало, що сьогодні у складі журналістських текстів найбільш актуалізованими є два види опозицій – елементів референт-ситуації: “насильство / ненасильство” й “антинорма / норма”.

Особливо поширене у політичних текстах негативне поле семантики, тоді як позитивне наявне або у вигляді асоційованих мотивів, або часто лише мислиться (як норма). Зауважимо та­кож, що опозиція “насильство / ненасильство” є вторинною і входить як часткова до складу опозиції “антинорма / норма”. Остання виділяється як головна, визначальна для посилення прагматичної актуалізації змісту в політизованому опозиційно­му дискурсі.

У семантико-мовній опозиції “насильство / ненасильст­во” виокремлюється група лексики з актуалізованою семан­тикою заперечення, що включає в макрокомпоненти своїх значень: відсутність, позбавлення, припинення існування, кон­флікт, протидію, засудження тощо. У масиві політизованих текстів така лексика не тільки поширена, але й входить до референційної ідеографічної парадигми із співвідношенням конфлікт – насильство – загибель. За формою це переваж­но суб’єктно-об’єктні найменування із граматичним значен­ням предметно-якісної визначеності та дієслівні найменуван­ня зі значенням результативності. Порівнюються слова, що виражають: а) ситуативну семантику конфлікту: нігіліст, під­бурювач, зрадник, хуліган; підлість, ненависть, прокляття, помста, війна; звести рахунки тощо; б) ситуативну семантику насильства: грабіжник, розбійник; біженці, емігранти; захоп­лення, розгін, розгром, злочин, звірство, терор, переворот, ре­волюція, примусити, полягти жертвою тощо; в) ситуативну семантику загибелі: вбивця, кат; загибель, вбивство, страта, кінець; зруйнувати, замучити, убити, бути на краю тощо.

Переважна частина лексики, пов’язана із семантикою “на­сильство”, – слова, в лексичному значенні яких поєднані обид­ва компоненти думки: “предмет” – явище, позначене словом, і “предикат” – виражена тим же словом негативна оцінка. Так, М. Епштейн уважає, що оцінна лексика становить близько 1/5 словникового складу мови, а у журналістському тексті прагмеми, що є стислим вираженням думки, мають особливу силу впли­ву [244: 33]. Не випадково автор ставить їх у комунікатив­ний центр висловлювання. Меншу частину наведеної лексики складають слова, що містять не тільки мотив насильства та його негативну оцінку, а й позитивний емоційний компонент спів­чуття мовця до жертви насильства. Використовуючи прагмеми подвійної оцінки, суб’єкт ніби “розшаровується”, а в дискурсі вибудовується відповідна йому структура.

На мовну структуру, зорієнтовану на референційну ідеогра­фічну парадигму “конфлікт – насильство – загибель”, наклада­ється модальна ідеографічна парадигма “неприйняття – співчут­тя – звинувачення”. Вибудований модус неприйняття є одним із найпоширеніших у публіцистиці взагалі. Він виражається імпліцитно (інтонація, лапки) або експліцитно – за допомогою перформативів: протестую, не згодний, не хочу щоб...; атрибутивів: непра­вильний (крок), несправедливо і т. ін. Модус звинувачення виражається прямою або непрямою вказівкою на винних.

Для прикладу розглянемо два тексти, що були опублікова­ні у газеті “Вечірній Київ” за 22 лютого 2000 р. у вигляді підбір­ки статей під загальною назвою “Микола Вересень показав справжнє обличчя співрозмовника ... і своє”, що у своїй сукуп­ності формують два протилежні відгуки на телепередачу “Особ­ливий погляд”, автором котрої був М. Вересень, а гостем – рек­тор Київського національного університету культури Михайло Поплавський. Як це не парадоксально, але справжню цінність цієї передачі відобразила та стаття, яка прагнула підтримати М. Вересня і покепкувати з М. Поплавського. У ній автор ствер­джує, що М. Вересень “перевершив себе”, “повернувши розмо­ву” у те “річище..., в якому... залюбки поговорила б ... більшість українців”. Якщо це – правда, то в чому ж полягає “особливість” погляду цієї телепередачі? В тому, що відображає погляд “більшості українців”? Та й за змістом те “річище” виявилося супермілким, бо звелося до обговорення зовнішніх ефектів, а не тих складних проблем, з якими пов’язане пожвавлення й розвиток культурного життя в Україні. Сама постать М. Поплавського та його внесок у розвиток української культури давали потенційні мо­жливості для проведення такого рівня передачі. Автор же телепе­редачі звернув увагу на з’ясування другорядних, несуттєвих питань з однобічною характеристикою творчої фігури М. Поплавського, використовуючи упереджені відгуки випадкових перехожих на ву­лиці. Тобто пошуки “чогось яскравого” в нього звелися до ков­зання поверхнею культурного життя в Україні.

Отже, перша стаття всупереч волі автора констатує факт конфлікту між “особливим” баченням М. Вересня культурного життя в Україні та баченням конструктивною частиною україн­ського суспільства місця та ролі в ньому М. Поплавського.

Друга стаття і коментар добудовують референційну пара­дигму: конфлікт – упереджений показ – спотворений образ. Вона подана у тексті: а) предметно-оцінними словами з семан­тикою, що виражає настрій заздрощів і б) предикатами подвій­ної оцінки, котрі поряд з прагмемою заздрісності включають у дискурс модус співчуття. Мотиви конфлікту й несприйняття присутні імпліцитно, оскільки йдеться про спотворений образ і співчуття, а семантика заздрощів – експліцитно, одночасно з мотивом співчуття і непрямим вираженням звинувачення.

Таким чином, у семантико-мовній опозиції “заздрість / до­брозичливість” у структурі дискурсу відбувається часткове на­шарування різних ідеографічних парадигм – референційної та модальної. Це стало можливим завдяки прагмемам подвійної оцінки і, загалом, унаслідок асоційованості лексичної семанти­ки в комплексі окресленої прагматичної ситуації.

Референційна ідеографічна парадигма подана у тексті екс­пліцитно: прагмемами конфлікту (протест, несправедливість, честь тощо) та прагмемами, що вказують на упереджений по­каз. Модальна ідеографічна парадигма, накладаючись на пласт первинної семантики, утворює композиційні поєднання. Модус неприйняття передається повторами слів протесту: від окремої особи (перформатив) та від загалу прихильників.

Семантико-мовна опозиція “антинорма / норма” наявна у публіцистиці в групі актуалізованої лексики з прагматичною се­мантикою заперечення як відхилення від норми. Це відношення підтримується по вертикалі. Рівень норми уявлення про належ­ний стан – насправді, звичайно – поданий у тексті як тло нега­тивної інформації.

У публіцистиці функціонує також незначна частина лексики з семантикою раціональної оцінки та констатації того факту, що явище перебуває за межею норми: ненорма­льний, недоречний, незрозумілий. Сюди входять слова емо­ційної оцінки з асоціативною семантикою, що передає не­прийняття, іронію, засудження. За формою це атрибутивна або субстантивна лексика, яка має напівпредикативне зна­чення.

За рівнем нормативних уявлень лексику із семантикою ан­тинорми можна поділити на дві групи:

1. Лексика, що фіксує ступінь перевищення норми за кіль­кісною ознакою: важкий, нескінченний, нестерпний, маніакаль­ний, фантастичний; загадка, сфінкс та ін.

2. Лексика, що фіксує характер (рідше – ступінь) занижен­ня норми за якісною ознакою. Це лексеми, вмотивовані за семою “низи”: декласована маса, нижча істота, дно. Однак основ­ний масив цієї групи становить: а) лексика, асоціативна за семою “хворобливість” (фізична і психічна): старий, сухий, страшний; безглуздий, ненормальний (психіч.), маніакальний; похмілля, ане­мія і т. ін.; б) лексика, асоціативна за семою “аморальність”: ци­нізм, підлість, безсоромність; авантюрний, на все здатний, зло­чинний і т. п. Це найбільш задіяна у публіцистиці група слів, що формує ідеографічну парадигму “конфлікт – насилля – неспра­ведливість – регрес” у структурі дискурсів соціально-публіцис­тичного спрямування.

Опозиція “антинорма / норма” наявна у структурі різ­них дискурсів в опозиційній публіцистиці у вигляді референційної ідеографічної парадигми, що подається в дискурсі у вигляді співвідношення “конфлікт – насилля – хворобли­вість (нездоров’я)”. Семантика конфлікту пов’язана з боро­тьбою старого / нового і виникає приховано в посиленій ак­туалізації боротьби старого з новим.

Образна мова публіцистики дозволяє досягти синтезного смислового вираження. Модус неприйняття виражається раціо­нально-оцінним повтором старого та емоційного образним зі­ставленням його у підтексті з новим. Модус співчуття і модус звинувачення також виражаються як у підтексті, так і у вигляді образного зіставлення.

Семантико-мовна опозиція “антинорма / норма” актуалізу­ється також на рівні структури форми – як формально-стилістич­на опозиція (художньо-образна / офіційно-ділова), і на рівні струк­тури ідеї – у вигляді понятійно-логічної опозиції. Модус співчуття виражається через градацію атрибутивних форм оцінки: гірки кон­статація, трагічне значення. В авторській мові вони посилюють напруження в переданні конфліктної ситуації.

Семантика антинорми також розгортається у формі мов­ної антитези, що вибудовується на запереченні: опозиція “було / не було”. Модус звинувачення подається експліцитно у єднос­ті питань та відповідей. Мотив норми використовується лише для того, щоб підкреслити семантику антинорми: не викликає належної здорової ініціативи, творить критику заради критики.

Отже, структурування дискурсу на основі семантико-мовних опозицій допомагає окреслити сукупність знань і поглядів у вигляді моделей бачення (інтерпретації) реального світу. У сучасному українському політичному дискурсі, зокрема, найчастіше використовуються ті пізнавально-ціннісні парадиг­ми, котрі можна подати як ментальні співвідношення “конфлікт – насилля – загибель (хвороба)”; “неприйняття – співчуття – звинувачення”; “хворобливість – аморальність”.