2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти

Орієнтування людини у світі своїх цінностей природного та культурного походження відбувається через встановлення ціннісних відповідностей – евалюацію. Мова, як відомо, є од­ним із найважливіших чинників оптимізації всіх видів людської діяльності. Вона допомагає суб’єктові не тільки самому зорієн­туватися в соціально-культурній дійсності та за її межами, але й орієнтувати інших суб’єктів, здійснюючи регулятивний вплив на їхні подальші дії.

Ідея про орієнтаційне відображення світу належить відо­мому фізіологові І. Павлову, який виявив у діяльності живого організму орієнтаційний рефлекс [168]. Вона отрима­ла подальший розвиток у працях І. Гальперіна як концепція спе­цифічної орієнтаційної діяльності, що має у “заданому резуль­таті” “не досягнення якого-небудь певного об’єкта або положення, а тільки з’ясування нового об’єкта чи положення та ознайомлення з ним” [66: 78]. Орієнтаційна діяльність як підго­товча для подальшої практики включає ту інстанцію, що її ви­конує, той простір, в якому вона здійснюється, і той еталон, на базі котрого вона реалізується.

Для соціального суб’єкта (інстанції) головним фактором орієнтування у соціально-культурній дійсності (еталоном) є мова. Вся багатогранність світу зводиться до єдиного для всіх індивідів образу, який визначається мовними формами у дис­курсі.

У роботі польського психолога К. Обуховського [164: 139] орієнтаційна діяльність розглядається у зв’язку з “реагуванням на предмети та явища, що складають атмосферу відповідно до тих цінностей, якими вони є для суб’єкта”.

Орієнтуючись у довкіллі, людина з’ясовує для себе життє­ву важливість його складників. Природні об’єкти, причетні до діяльності, завжди знаходять у ній той чи інший ціннісний зміст й завдяки цьому займають певне місце у системі цінностей соці­ального або індивідуального суб’єкта.

Нині вже є загальновизнаним факт аксіологічності людсь­кої свідомості, її орієнтації на вироблені суспільством і прийня­ті суб’єктом свідомості цінності. Серед цінностей природного і культурного людського досвіду фігурують пізнавальні, утиліта­рні, етичні, естетичні тощо, а також цінності самої мовної сис­теми – лінгвістичні.

Процес ціннісної фільтрації світу – встановлення цінніс­них відповідностей між його сутностями у зв’язку із запитами суб’єкта – поєднаний з інтенсивною діяльністю мовної свідо­мості, котра у цьому контексті вже виглядає не як логічний роз­рахунок, що встановлює тільки факти співвідношення / неспівві­дношення реальності та знань про неї. В універсумі людських цінностей мова набуває евалюативного (ціннісно-зіставного) характеру.

Ще у 20-ті роки момент “ціннісного акценту” в слові був виділений лінгвістами школи М. Бахтіна: “Будь-яке слово ... має властивості оцінки”, а “кожен вислів є, насамперед, оцін­ною орієнтацією”, причому “зміна значення є переоцінка: пе­реміщення слова з одного ціннісного контексту в інший” [29: 98]. Ж. Пейтар розглядав цю ідею групи М. Бахтіна як конце­пцію “соціальної еволюції”, котра відбувається у процесі дис­курсу, де кожен озвучений вислів несе у собі оцінку щодо до інших висловів мови, відомих мовцеві та слухачеві. “Соціа­льна еволюція виникає з необхідності ситуювати одні висло­ви відносно інших та подумки спостерігати їхню співвіднос­ну гру... Евалюація – це операція, котра лежить в основі будь-якого процесу висловлювання” [329: 23], при цьому оцінка одного висловлювання через інше є лише окремим складни­ком їхнього ціннісного зіставлення.

Отже, евалюація як встановлення ціннісної відповідності ширша за своїм змістом, ніж оцінювання. Ціннісне відношення до об’єкта виникає не тільки як думка про хороші чи погані, корисні чи шкідливі його властивості з погляду практики, моралі чи естетики. Сама по собі фіксація даного об’єкта вже пе­редбачає його певну значущість для суб’єкта і веде за собою його визначення стосовно інших сутностей ціннісного універсуму. Мірою при евалюації можуть слугувати будь-які загальновизнані еталон та предмет, з котрими зіставляється об’єкт евалюації. Два об’єкти можуть стати разом мірою для деякого третього. При евалюації-зіставленні й об’єкт, і основа евалюації є сутністю од­ного порядку. При оцінювальній евалюації об’єкт співвідносить­ся з певною сутністю вищого порядку, що дає в результаті абст­рактну кількісну чи якісну оцінку.

Евалюація – зіставлення, пов’язана з так званим семантичним переносом або вторинною номінацією, реалізується як ви­раження імені одного об’єкта евалюації через ім’я іншого, взя­того як “міра”, шаблон.

Оцінними висловами переважно займається філософсь­ка теорія цінностей (аксіологія) та логіка оцінок. У логіці під оцінкою розуміють встановлення суб’єктом позитивної чи не­гативної цінності предмета, або ж, при виключенні його зі сфери інтересів суб’єкта, його нульової цінності. Відповідні оцінки типу “добре / погано / байдуже” належать до аксіологічних модальностей, котрі, на відміну від екзистенціальних (іс­нують / не існують) та алетичних (можливо / необхідно), не ма­ють істинних значень. Аксіологія як розділ філософії вивчає ціннісні висловлювання морально-етичного плану в зв’язку з поняттями “добра” і “зла”, їхні оцінки утилітарно-прагмати­чного характеру (корисно / шкідливо) та інші види оцінок, які входять до сфери цінностей культури.

Усі види евалюації різняться стереотипністю, клішуванням форм, хоча дериваційна продуктивність багатьох шаблонів із часом згасає. Доволі швидко “старіють” та замінюються нови­ми оцінні шаблони, котрі використовуються в неофіційному спіл­куванні та інших сферах, де евалюативні форми не є норматив­но-обов’язковими.

Мова є одним з ефективних засобів оптимізації людсь­кої діяльності та, відповідно, однією з найважливіших цінно­стей, вироблених суспільством. Мовець орієнтується у світі цінностей сам і зорієнтовує інших за допомогою мови. З огля­ду на це, дискурс можна розглядати як відображення процесу орієнтування людини в універсумі своїх цінностей, упродовж якого на основі системи мовних еталонів здійснюється цінні­сне розчленування реальності та співвідношувальне зважуван­ня її частин – встановлення евалюативних відповідностей – з урахуванням особистих уподобань, потреб і можливостей мовця. Ці евалюативні відповідності втілюються у різних дис­курсивних структурах логічного (оцінки, порівняння, проти­ставлення, логічні обґрунтування, висновки) та психологіч­ного (пов’язані з поняттями емоцій, почуттів, мотивації тощо) порядків.

До найменш вивчених належать евалюації психологіч­ного характеру, пов’язані з поняттями емоцій, почуттів, мо­тиву, настанови та інших моментів психологічної діяльності. Тільки порівняно нещодавно стало очевидним те, що “всі функції оцінних предикатів об’єднані поняттям вибору” [119]. При цьому не завжди легко провести межу між мовною евалюацією та іншими явищами, котрі неможливо підвести під рубрику становлення ціннісних відповідностей або під руб­рику комунікації.

Чи не найяскравіше проявляє себе мовна евалюація у пуб­ліцистичному стилі, в якому принципова відмінність ставлення до слова полягає у пошуку в ньому емоційного, що надає висло­влюванням оцінного характеру. Публіцистика як “література зі суспільно значущих питань” має своїм об’єктом громадське жит­тя в суспільстві, політику, економіку, взятих у точках дотику до інтересів кожної людини. Там, де є інтерес, не може бути байду­жості, непричетності. Окрім того, за своєю природою публіцис­тика покликана активно втручатися в життя, даючи об’єктивну і зважену оцінку соціальних, політичних явищ, тенденцій, про­цесів і цим формувати громадську думку.

Одним із найбільш евалюативно насичених різновидів ма­совоінформаційного дискурсу, який створюється (і відобража­ється) сучасними ЗМК, є політичний дискурс. Охоплюючи всю сукупність текстів, що відображають політичну й ідеологічну практику держави, окремих партій і течій чи видатних предста­вників суспільно-політичної думки певної доби, політичний дис­курс безпосередньо пов’язаний із ціннісними орієнтаціями в су­спільстві.

Семантичне наповнення і прагматика політичного диску­рсу зумовлюють наявність у його основі оцінних концептів, котрі нерідко мають категорійне значення. З огляду на це, його мож­на впевнено віднести до оцінних дискурсів, тобто таких, у яких основними прагматичними структуротвірними чинниками є аксіологічні стратегії.

Політичні оцінки тих чи інших явищ, фактів, подій тощо, безперечно, з часом змінюються. Чинниками, котрі зумовлюють ці зміни, є прогрес, суспільні потрясіння, ідеологічні трансфор­мації, зміни державного устрою тощо. Відносна ж константність оцінок зумовлюється тим, що в їхній основі лежать так звані “вічні цінності”, сутність яких варіюється залежно від комуніка­тивно-культурного простору їхнього побутування.

Найголовніші з ціннісних категорій (часто розглядаються як семантичні й когнітивні конструкти [22]) стають міфологемами, до яких належать такі відомі загальнолюдські міфологеми, як справедливість, добро, зло, демократія, свобода, рі­вність, братерство.

Однією з основних міфологем політичного дискурсу є на­явність зовнішнього або внутрішнього ворога і необхідність боротьби з ним. Найчастіше основним прийомом впливу на реципієнта, як на це вказують дослідники політичних дискурсів, виявляється не переконання, а маніпулювання [348]. Зауважимо також, що негативні оцінні дискурси актуальні і для демократичного суспільства, але внаслідок інших ціннісних пе­реваг прагматичні чинники охоплюють тут ширший спектр оці­нок, не обмежуючись лише політичними.

Загалом тема боротьби (зокрема, за політичну владу), ви­бору та самоствердження особистості у соціумі є однією з центра­льних. У процесі боротьби за своє “я”, за власні переконання чи за владу відбувається стихійно-хаотичне формування конце­птуальної картини світу. Чи не найяскравіше цей феномен про­являє себе під час політичних виборів; тут навіть можна говорити про окремий різновид політичного дискурсу – дискурс боро­тьби. Дискурс боротьби – це складне комунікативне явище, що містить декілька дискурсів, авторами яких є потенційні й реаль­ні суб’єкти влади, а також групи підтримки (або “команди”), ко­трі беруть участь у створенні та розповсюдженні тексту перед­виборчої програми, політичної самореклами тощо того чи іншого претендента. Дискурс кожного з кандидатів ієрархічно організований навколо його індивідуальної концептуальної ка­ртини влади, яку має інтерпретувати для адресатів передвибор­чого тексту його група підтримки.

Дискурс виборів Президента України у 1999 році втілився у суперечливих і динамічних текстах. Засоби масової комуніка­ції стали ареною для непримиренної боротьби, дискредитації конкурентів і зіткнень думок, котра, проте, виявилася затісною для створення об’єктивної критики. З’явилися видання-одноденки, які були політичною трибуною для окремих кандидатів. Окрім цих ЗМК, передвиборчий текст друкувався в анонімних і авто­рських листівках, транспорантах, виникав як графіті, поширю­вався у вигляді значків і наклейок. Політичний дискурс вийшов на вулиці – майже у прямому значенні цього слова: рекламні та антирекламні тексти, яким не знайшлося місця на сторінках офіційної “дозволеної” преси, “публікувалися” на стінах будин­ків, стовпах.

Дискурс боротьби українських політиків за владу виявив себе прагматично агресивним і динамічним. Функціональна заданість дискурсу політичних виборів мотивувала особливу інтенсивність внутрішніх суперечностей як кожної її частини, так і сукупності всіх текстів. (З особливою гостротою суперечності передвиборчих тек­стів проявилися у лапідарних гаслах кандидатів).

Основна функція дискурсу боротьби – вплив на суспіль­ну думку – реалізується в ході виборів у декілька етапів: приве­ртання уваги до кандидата, дискредитація опонентів і, нарешті, завоювання аудиторії. Перемагає у цій боротьбі той, чий дис­курс виглядав найбільш об’єктивним і підпорядкував чи дискре­дитував дискурси опонентів. Тому перед кожним із претенден­тів було завдання: створити свій унікальний образ України, самого себе і влади як відношення, що характеризує зв’язок між колективом та особистістю. Зміст усього корпусу текстів формувався у трьох пластах часу: у минулому, теперішньому та май­бутньому, а протистояння розвивалося у межах трьох ключо­вих аспектів: “влада”, “суб’єкти влади – Президент”, “об’єкти влади – Україна” (рис. 2.28).

Три пласти часу

М инуле теперішнє майбутнє

відмова, дискредитація створення

про­довження, попередньої влади привабливого

на­ступність та опонентів образу

у діяльності оновленої

органів влади країни

Рис. 2.28. Формування змісту дискурсу боротьби.

Зміст фрейму “Президент”, який характеризує офіційну посаду глави держави, досить умовний. Об’єктивний концепт складається із сукупності значень номінацій, якими визначаєть­ся у межах різних дискурсів “той, хто повинен (не повинен) бути при владі в Україні”:

Як бачимо зі списку номінацій, портрет людини, яка “по­винна (не повинна) бути при владі”, досить суперечливий. Екст­ралінгвістична ситуація у цьому разі сприяє вияву широкого спектру суб’єктивних поглядів на життєво важливе для соціуму запитання: “Хто нам потрібний; хто поведе за собою; хто дасть те, чого у нас немає; хто буде лідером?” Перед виборами ця тема обговорюється у транспорті, в колі сім’ї, з колегами на роботі. Деформуючись і трансформуючись у руслі таких домінант у со­ціумі, як фінансові, політичні чи ідеологічні інтереси, ці голоси проходять першу “пробу на міцність” під час підготовки вибор­чої кампанії.

Негативна енергетика передвиборчого тексту компенсуєть­ся внутрішнім “механізмом самознищення” і самодискредитації дискурсу боротьби. Сам кандидат оцінює його як жорстоке ви­пробування:

“Я бачу, як навкруги росте тиск на тих, хто не згоден з курсом існуючого режиму... Але ми знайдемо управу на всіх, хто забуває про Закон” (лист кандидата у Президенти України Є. Ма­рчука);

“Як ведеться передвиборча агітація – бачать усі; демаго­гія, вихваляння одного кандидата і обливання брудом інших”; “За­мість аргументів їх звичною зброєю проти мене були і є наклепи та бруд” (з передвиборчої програми Н. Вітренко).

Опозиції “брудне – чисте”, “руйнівне – конструктивне” об’єктивно присутні у складі будь-якого передвиборчого тек­сту. Інтенсивність і жорсткість цього поєдинку під час остан­ніх виборів в Україні мотивувалася браком інформаційних іде­ологій. У цій ситуації було закономірним зміщення від методів переконань, що ґрунтуються на доцільності і здоровому глуз­ді, у бік впливу на емоції тих, від кого залежать результати виборів.

Найпростішим засобом впливу на свідомість електорату є наявна у всіх сферах інтересів людини міфологічна моти­вація, котра легко маскується під звичайні сюжети і жанри, апе­лює до психологічних механізмів впливу культурних стереотипів на масову свідомість. Міф і міфотворчість – це заборонена сфера, що протиставляється реальності, справж­ньому стану речей. У руслі дискурсу боротьби звинувачення у міфотворенні звучать як обвинувачення у небажанні реаль­них дій і служать для дискредитації дискурсу опонентів: “Фальш, круто замішана на брехні – супутниця Наталії Вітренко” (Високий Замок. – 1999. – 2 квітня); “У міфи про перетворення України із всесвітньої злидарки на заможну країну не вірять найостанніші оптимісти” (там же).

Організовуючи цілісність тексту, міфотворення є своєрід­ною віссю, тим синтезуючим початком, на якому ґрунтується “об’єктивна” картина України, створювана тим чи іншим кан­дидатом.

На образ України у передвиборчому тексті вплинула тра­диційна тема протистояння України та Росії, європейської та проросійської України. У межах двох найсильніших дискур­сів утворилася різна концептуальна картина нашої держави. Один із них акцентував на історичній і сучасній економічній незалежності, культурних традиціях, які пов’язують Україну з Європою, стверджуючи: “Нема України без світу, а без сві­ту України”. Інший переконував, що “Україна не буде членом НАТО. Першочерговою ініціативою є союз з Росією і Білорус­сю, створення єдиного економічного простору”.

Передвиборчий текст ілюструє суперечності концептуаль­ної картини України, демонструє її пошуки нової соціально-еко­номічної, психологічної та історичної ніші на карті світу. Крас­номовно про це свідчать номінації України в дискурсі політичних виборів:

нова Україна справжня трудова Україна європейська країна унітарна, міцна позаблокова держава

бандократична держава кланово-мафіозна “вільна Україна” наша “ліліпутія” держава-боржник країна-банкрут

Відмінності у структурі концепту спричинені необхід­ністю протиставити свій дискурс дискурсу опонентів і зумов­люються ситуацією політичних виборів. Концепт ще неіснуючої на час виборів влади інтерпретується у рамках традиційних мов­них значень, які наводились раніше: “Нам нав’язують думку, що альтернативи існуючої впади немає” (Досвітні вогні. – 1999. – № 15); “Нинішня влада – нелюдська і безбожна (з передвиборчої програми Б. Олійника): “Виборчий бюлетень – це наша спільна зброя, якої найбільше жахається діючий режим” (з передвибор­чої програми Є. Марчука).

І, навпаки, характеризуючи владу як інтенцію, дискурс одного з кандидатів пропонує власну інтерпретацію інструмен­та державної справедливості: “Воля народу – дія Президента”.

У цьому разі концепт “влада”, очевидно, слід інтерпрету­вати як право і можливість розпоряджатися кимось, підпоряд­ковувати його своїй волі. Реальній політиці доведеться пройти випробування ще на багатьох виборах, перш ніж вона стане іде­альною владою. Але на час виборів ключем до перемоги, крім екстралінгвістичних чинників, була здатність дискурсу кандида­та створити об’єктивну картину держави та влади: “Суб’єкт може за допомогою свого дискурсу досягти істинності, лише за­перечуючи себе, лише усуваючись”.

І під час передвиборчої кампанії, й у політичному повсяк­денні висловлювання політиків дуже часто характеризуються гостротою суджень стосовно їх політичних супротивників, тож незмінно високою у політичному дискурсі залишається потреба в оцінній лексиці (докладніше про це йдеться у роботі К.С. Серажим “Евалюативна спрямованість політичного дискурсу” [200]). Оцінне значення мовних одиниць, у котрому реалізується категорія оцінності, можна визначити як інформа­цію про ціннісне відношення суб’єкта мовлення (того, хто вико­ристовує дане слово або вираз) до певної властивості, виділеної при розгляді того чи іншого об’єкта під певним кутом зору.

Оцінність газетно-публіцистичних текстів і, зокрема, полі­тичного дискурсу у ЗМК, тісно пов’язана з їхньою жанровою варіативністю. Так, наприклад, у газетно-інформаційному текс­ті експліцитне вираження оцінності вважається недоречним. Такий погляд ми знаходимо у X. Хейн та У. Брира, авторів стилістич­ного посібника для газет та інформаційних агентств. Вони вва­жають, що документальність, посилання на факти – це кращий спосіб уникнути тенденційного висвітлення подій у газетно-ін­формаційному матеріалі. “Думки [...] варто висловлювати в ре­дакційній статті або в колонці коментатора” [261: 87]. Найбільш яскраво, на нашу думку, виражений емоційний і оцінний компо­ненти у жанрі інтерв’ю, що відтворює живу розмовну мову.

Зазначимо, що оцінна семантика притаманна не лише по­літичному, а й усім іншим різновидам практичного дискурсу. Не викликає сумніву, наприклад, що юридичний, педагогічний або науковий дискурс – це не абстрактні суспільні прояви, а зафіксовані у письмовій формі вираження зумовленої традиція­ми суспільства комунікативної функції, котрі визначаються цінні­сними перевагами.

Ціннісні переваги можна розділити на сильні та слабкі. Си­льні переваги визначаються розвитком суспільства і значною мірою зумовлюють долю як окремої людини, так і всієї нації. Слабкі ж переваги визначають, наприклад, смаки індивіда або соціальної групи. Оскільки одна із сучасних тенденцій вивчення дискурсів якраз і полягає у вивченні взаємодії дискурсу та суспі­льства, то очевидно, що сильні та слабкі переваги пов’язані з певними типами текстів, із письмовою й усною формою їхнього функціонування.

Цілком очевидним є і той факт, що в дискурсах оцінка ви­ступає як іманентна величина: важко уявити текст без оцінки, оскільки навіть нейтральна (нульова) оцінка залишається, по суті, теж оцінкою. Загальновідомі положення модальної логіки про такі “класичні” види оцінки, як “добре”, “погано”, “байду­же”. Проте останні лінгвістичні студії, зокрема, дослідження се­мантики цих понять, проведені Р. Хеаром, свідчать, що навіть лексемам “добре” і “погано” іноді відповідають протилежні їм поняття [232].

Можна назвати чимало лінгвістів минулого і сучасності, котрі зробили істотний внесок у вивчення евалюативної семанти­ки: А. Івін, Н. Арутюнова, В. Девкін, В. Телія, Е. Вольф, Д. Шмельов, 3. Вендлер, Дж. Лакофф, Р. Хеар, В. Циллінг та ін. Їхні дослідження найчастіше присвячені виявленню та опису лексем з оцінним значенням, зафіксованим у словниках або породже­ним контекстом. Вивчення проблеми оцінності тексту, з одного боку, тісно пов’язується з рівнем слова, словосполучення та речен­ня, а з іншого – з рівнем тексту, макротексту, дискурсу. Методики дослідження процедури аналізу на кожному з цих рівнів, зрозумі­ло, різні, хоча нерідко вони зумовлюють і доповнюють одна одну.

Як відомо, лінгвісти звертались до різних проявів оцінки в мовленні. Так, зокрема, у межах функціонально-стилістичного напряму досліджувалися доцільність і неминучість вживання засобів оцінки (переважно на матеріалах наукового мовлення) та комунікативні завдання функціонального стилю або жанру [4; 57; 129]. Однак, у працях цього напряму оцінка розглядаєть­ся як стильова риса, а не як особлива категорія, тому й не ста­виться питання про її структуру (засоби її вираження).

М. Кожина аналізує оцінку як явище функціональної семантико-стилістичної категорії, тобто як явище функціональної системи мовних засобів різних рівнів, що виступають у текстах якого-небудь функціонального стилю в одній ролі і тим поєдну­ються між собою (у певній сфері спілкування) на основі виконан­ня ними єдиного комунікативного завдання. При цьому засоби розподіляються за принципом “центр – периферія”.

З цього випливає, що вираження оцінки відбувається за участю різноманітних мовних засобів. Більше того, значення оцінки не дозволяє дослідникові обмежуватися одиницями лише одного рівня мови, тобто є можливість характеристики оцінки як функціональної категорії.

Автори, котрі досліджують оцінки в публіцистичній мові, як правило, зупиняються на аналізі її засобів або як стилістич­ної риси, або як сукупності оцінних мовних засобів, але не як стилістично-текстової категорії (ознаки масовоінформаційного диску­рсу), що реалізується через мовленнєву (у текстовій площині) систему засобів різних мовних рівнів. Проте, вказані досліджен­ня підводять до вивчення оцінки як функціональної семантико-стилістичної категорії.

Коли прийняти за гіпотезу те, що оцінність у масовоінфор­маційному дискурсі утворює явище функціональної семантико-стилістичної категорії, то розподіл раціональної оцінки як ви­раження об’єктивної модальності та емоційної оцінки як вираження суб’єктивної є недоцільним. Більше того, він позбав­ляє оцінку в газетному мовленні своєї специфіки, оскільки зви­чайно раціональна оцінка пов’язана з емоційною, тобто наявна комплексна оцінка. Не можна представляти суб’єктивну мода­льність тільки як емоційну оцінність і, навпаки, не можна звести оцінність лише до об’єктивної модальності.

Якщо розглядати оцінку як функціональну семантико-стилістичну категорію залежно від того чи іншого функціонально­го стилю, то легко помітити, що засоби її вираження перерозпо­діляються відповідно до оцінного змісту в певному типі тексту, його специфіки та частоти використання у ньому оцінних оди­ниць (ядро / периферія).

До ядра входять раціональні оцінні засоби, які виража­ють “чисту” оцінку, не поєднану з якими-небудь спеціальни­ми комунікативними засобами, до периферії – засоби, що ви­ражають не тільки оцінку, а й суб’єктивну думку, інколи лише думку.

Розглянемо структурні особливості оцінки у політичному дискурсі через призму основних функцій ЗМК: інформативної та функції впливу (класифікацію функцій подано за А. Чічановським та В. Шкляром) [235].

Домінування функції впливу було характерним для украї­нського політичного дискурсу в період до 1985 року (рис. 2.29):

Нині творець політичного дискурсу – політик чи журна­ліст, котрий спеціалізується на політичній тематиці, – не може висловлювати власну думку, не беручи до уваги фактор адреса­та, його погляди, а отже, не має права нав’язувати йому свою оцінку.

Рис. 2.29. Структурні особливості оцінки у тоталітарному політичному дискурсі.

У зв’язку з цим завдання впливу суттєво змінюється: емо­ційний (відкритий) вплив поступається переконанню. Наведе­мо приклад такого переконування, застосованого у статті “Лист із тюрми” (Україна молода. – 2000. – 15 березня):

“Юлія Тимошенко вступила в дискусію з Президентом на сто­рінках впливової британської газети “Файненшл таймс”. Нагадає­мо, три тижні тому цей часопис надрукував листа на адресу голо­вного редактора, в якому виклав своє бачення ситуації в Україні. Екс-віце-прем’єр відчула своїм обов’язком відповісти на міркування Леоніда Даниловича. Прикметно, що свій лист вона підписала так:

Юлія Тимошенко, в’язень совісті та колишній віце-прем’єр України.

Отже, вона пише (подається за перекладом “Української правди” з невеликим скороченням): “Складно погодитися з тим, що Кучма є серйозним прихильником реформ, оскільки він блоку­вав усі реформи й антикорупційні зусилля, які робив український уряд в енергетичному секторі. Кажучи точніше, Президент бло­кував програму “Чиста енергія”, яку розробила моя команда, коли я працювала віце-прем’єром...”.

Цей журналістський матеріал цікавий (у контексті нашого дослідження) ще однією своєю рисою: у ньому спостерігається чітке розмежування “нашого”, “мого” (я і моя команда) і “того, що стосується політичного опонента” (Л. Кучма). Проаналізуємо цей аспект оцінності в сучасному політичному дискурсі до­кладніше.

Категоріальне значення для аналізу семантики політич­ного дискурсу мають поняття “своє” та “чуже” (див., зокрема, [193]). У мові політиків при оцінюванні тих чи інших політичних актів або політичних діячів вони нерідко виступають синонімами понять “добре” і “погано”, “прийнятне” і “не­прийнятне”.

У радянському політичному дискурсі опозиція “своє – чуже” була особливо гострою. За новітніх політичних умов гострота цієї опозиції суттєво зменшилася, а сама опозиція змінила свою підставу для диференціації. Нова диференціація “свого” і “чужо­го” тепер здійснюється на основі таких ознак, як політична гру­па, світогляд. Це дозволяє стверджувати, що у мовленні газет (чи інших ЗМК) ознаки політичної оцінки залежать від позиції газети та автора. Різні ідеологічні настанови газет диктують використання одних і тих же слів у кардинально відмінних зна­ченнях – то з позитивною, то з негативною оцінкою.

Загальний зміст категорії “своє – чуже” можна визначити так: те, що належить (не належить) особі або групі (чи суспільс­тву загалом), до якої вона входить, а також те, що її стосується (не стосується). Найпростішим і найпоширенішим лексичним засобом вираження цієї категорії є займенники та прислівники (“своє”: я, ми, мій, наш, цей, тут, тепер; “чуже”: ти, ви, вони, твій, ваш, їхній, той, там, тоді).

Оскільки людина – істота суспільна, то вона завжди нале­жить до якогось колективу, об’єднання, групи осіб, а отже, від­ношення “своє – чуже” фактично пронизує всі сфери її життя, будь-які міжособистісні стосунки і на будь-якому рівні здійснюєть­ся за цією категорією. Семіотичний принцип розподілу світу на “своє – чуже” найяскравіше відображається в цій категорії саме як у комунікативній одиниці. Комунікативна семантика тут пред­ставлена набором сем. Актуалізація тієї чи іншої семи визнача­ється національною належністю, сімейними стосунками, соціа­льним статусом, політичними переконаннями тощо (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Семи “свій” – “чужий”.

Комунікативна категорія “чужого” торкається практично всіх сторін комунікації та проявляється на всіх її рівнях: і в струк­турах висловлювань, і в текстовій організації, і в комунікатив­ній структурі дискурсу в цілому. Наведемо приклад розмежування на “своє” та “чуже” у політичній статті ““Мама” ще не ви­гнала” (Україна молода. – 2001. – 4 травня):

“Проте депутати вважають, що реально прийняти закон про судоустрій та Цивільний кодекс. Хоча, зрозуміло, це не буде визначальним під час розгляду нашого питання під час червневої сесії ПАР, оскільки, як доречно зауважив Леонід Косаківський, у нас і в РЄ критерії оцінки різні”.

Як бачимо, розмежовуються “наші” і “ті, хто диктує умови”, тобто Рада Європи, – категорія “чуже” використовується при обгово­ренні проблем міжнародного рівня. І далі, у цьому ж матеріалі:

“Члени української делегації, зокрема Борис Олійник та Ана­толій Раханський, одностайні в тому, що у Раді Європи нема упе­редженого ставлення до України, як це подавали деякі засоби ма­сової інформації; навпаки, там пішли на поступки”.

Тут категорія “чуже” формується на основі просторової розбіжності, що дає привід будувати семантичні ряди такого плану: тут – там, у нас – у них тощо.

У дискурсі з більш складною структурою категорія “чуже” проявляється у різних тематично-неоднорідних частинах (цих тем може бути навіть понад десять). Саме за цих умов ця катего­рія безпосередньо бере участь в організації структури дискурсу (схема 2.30).

Ч ас

Час

Рис. 2.30. Поняття “своє” та “чуже” як категорії світосприйняття і світовідображення у дискурсі.

На рис. 2.30 показано, як відбувається розмежування на “своє” та “чуже”. У центрі – особа, котра підтримує комунікати­вний процес. Навколо неї – все, що вона сприймає як рідне (предмети, явища тощо). Значно далі – поняття, що видаються їй чужими: люди, країни, предмети, явища. Кожен із цих елеме­нтів здатен стати підставою для формування категорії “чуже”, яка виникає незалежно з різних боків. Розмежування також може ґрунтуватися, – що особливо важливо для політичного диску­рсу, – на різниці у світосприйнятті, ідеології, мисленні. Іноді ці чинники стають не тільки причиною розмежування, а й причи­ною виникнення самої категорії. Якщо текст різнотемний, бага­топлановий, тоді відбувається додаткове накладання часу: та­ким чином створюється категорія “чуже” на основі часової розмежованості. Проте час може існувати незалежно від попе­редньо згаданих елементів категорії. У такому випадку утворю­ється подвійна категорія чужості. Прикладами формування подвійної категорії є тексти з біографічними відомостями (скажі­мо, про минуле політика), історичні екскурси (історія політич­ної проблеми, передумови її виникнення тощо), порівняння ми­нулих подій, минулого життя з теперішньою ситуацією.

Категорія “чуже” лежить в основі такого журналістського прийому, як пейоративне відчуження, що в сучасному українсь­кому політичному дискурсі найчастіше використовується для негативної характеристики, оцінки, незгоди з опонентом тощо.

Незважаючи на те, що функція (прийом) пейоративного від­чуження загалом розширює сферу свого застосування в комуні­кативній стратегії, спостерігається ефект зворотної дії на текс­товому рівні. Так, скажімо, в розповідях про іноземні держави протиставлення “свій” – “чужий” поступово відходить на зад­ній план. Іноземні держави не пов’язуються із суто негативними поняттями. Найчастіше вони викликають позитивні асоціації, що суперечить тенденції “чуже – значить погане, небезпечне”.

Це, безумовно, має величезне значення, адже, “розуміючи чуже, ми починаємо більше цінувати власне. У свого з’являються ши­рокі межі в часі, навіть у просторі” [148]. Не менш важливе воно і для вирішення практичних комунікативних завдань: реалізу­ється комунікативна стратегія зближення, зближення з чужим.

Отже, політичний дискурс як різновид оцінного відрізня­ється від інших видів дискурсу не лише своїм специфічним лек­сично-граматичним, структурним, прагматичним наповненням, але й неодмінною семантичною актуалізацією оцінності.

Аналіз політичного дискурсу щодо особливостей функці­онування у ньому оцінної лексики дозволяє виявити універсаль­ну й національну своєрідність меж семантичного простору ін­дивіда з притаманними йому тими чи іншими ціннісними перевагами.

Концептуальна рамка цінностей становить паралель між науковою і “повсякденною” картиною світу, з одного боку, і між філософськи розробленими і загальновідомими цінностями – з іншого. Основне культурне тло будь-якого члена мовної спіль­ноти утворюється з думок та уявлень, які поділяються всією спі­льнотою, і воно включатиме загальновідомі норми та правила поведінки. Подальша індивідуальна модифікація норм утворить вид обертонової характеристики поведінки невербальним і вер­бальним шляхами.

Услід за В. Карасиком [106: 2], ми розуміємо ціннісну групу як систему переваг у кожній сфері життя, що має відношення до особистості чи до спільноти. Ці переваги організовані як ієрар­хія цінностей. Є багато класифікацій цінностей, розроблених у філософії, теології, соціології тощо і підсумованих під назвою “аксіологія” (теорія цінностей). Цінності багатомірні і поділя­ються на такі групи, як гедоністичні, чи цінності задоволення, естетичні й етичні цінності та утилітарні, чи інструментальні цін­ності. Релігійні, моральні й офіційні державні доктрини керу­ються чіткою класифікацією цінностей, звичайно в шкалі від “ни­жчих” (життєвих чи біологічних) до “вищих” цінностей.

Дискурс, як уже неодноразово зазначалось, становить со­бою єдність тексту і соціального контексту. Політичний дис­курс – вид інституційного дискурсу, включає не тільки дирек­тиви і рапорти [145], але і такі мовленнєві акти, як хвастощі, образу, погрозу, глузування тощо [249], що ґрунтуються на системі цінностей, установлених суспільством.

Норми поведінки, прийняті в сучасному суспільстві, мож­на згрупувати у такі класи максим [106]:

1) максими інтеракції (люди допомагають одне одному, не можна залишати людей у біді);

2) максими підтримки життя (потрібно працювати, не тре­ба марнувати час);

3) максими контакту (потрібно бути добрим, думати про почуття й інтереси інших):

4) максими відповідальності (потрібно відповідати за свої дії, виправляти свої помилки);

5) максими контролю (не можна діяти без правил);

6) максими реальності (потрібно знати правду);

7) максими безпеки (слід бути уважним, не можна роби­ти висновки поспіхом);

8) максими розсудливості (потрібно стежити за своїм здо­ров’ям, не можна працювати без перерви).

Перші п’ять груп відображають етичні норми поведінки, а мак­сими реальності, безпеки та розсудливості представляють утилітарні норми; порушник моральних норм демонструє свою неповагу до ін­ших людей, порушуючи ж утилітарні норми, він шкодить сам собі.

Поряд із моральними й утилітарними цінностями виділяють також субморальні та субутилітарні. Субморальні норми поведін­ки зафіксовані в релігійних постулатах (не убий, не укради), а субутилітарні цінності відображають природні потреби людей (люди­на мусить їсти, дихати; жити – добре, вмерти – погано).

Як робочу модель цінностей нами було взято розроблену В. Карасиком [106] схему, що представляє цінності у вигляді двох осей, які перетинаються: вертикальної вісі об’єктивних цін­ностей (субутилітарні – утилітарні – моральні – супермора­льні норми) і горизонтальної осі суб’єктивних цінностей (осо­бисті чи ідіосинкретичні – колективні – національні (етнічні) – цивілізаційні норми).

Основна мета політичного дискурсу, як відомо, – вплив на суспільну думку і переконання громадськості у тому, що вла­да повинна / не повинна належати певному інституту. Протаго­ніст має довести, що його партія володіє всіма необхідними пе­редумовами для керування державою, водночас антагоніст наводить аргументи, котрі свідчать, що це неправда. Політичний вплив на суспільну думку реалізується чотирма шляхами: авто­ритетом, аргументацією та її негативним різновидом – мані­пуляцією, а також силою. Маніпуляція – вид аргументації, базо­ваний на нечесних методах впливу, а сила – наказ і погроза людям замість переконання їх раціональним шляхом. Маніпу­ляція і сила зможуть збігатися у так званому “інституційному голосі”, коли посадова особа дистанціює себе від особистості “я” й ідентифікується з роллю “ми”, що ставить знак рівності між її політикою і твердженнями “гарне життя для всіх”, “націо­нальна безпека”, “суспільні інтереси”, “наш шлях життя” тощо.

Нами були проаналізовані газетні інтерв’ю з українськи­ми політиками з припущенням, що основна мотиваційна стра­тегія протагоніста буде здійснюватися в напрямку моральних та універсальних цінностей.

Як приклад, ми наведемо аргументативні стратегії лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза (Дзеркало тижня. – 2001. – 24 листопада). Стратегія протагоніста може бути пред­ставлена в такий спосіб:

• Найпозитивнішим результатом мого виступу 28 листопа­да 2000 року стало пробудження суспільства... Це найголовніше досягнення;

• Я діяв, виходячи з тих об’єднаних передумов, які було мені надано, і керувався при цьому мораллю та своїм розумінням гро­мадського обов’язку;

• Люди стали розкріпаченішими, і це дуже важливо. Вважаю, що виграє суспільна мораль як принцип. І вона ще більше виграє, коли справу буде доведено до кінця;

• З погляду підвищення чи зниження рейтингу я свій крок не розглядав і не аналізував. Я зробив так, бо повинен був так вчинити;

• • ...ми нарощуємо авторитет на акціях, які обстоюють ін­тереси людей;

• ...ми успішно застосовуємо свій досвід у боротьбі зі зрос­танням комунальних платежів. І це виявилося ефективним;

• Ми були і залишаємося послідовними прибічниками зміни системи влади, ми займали цю позицію, не ховаючись у кущі ніко­ли. Стосовно інших, то я не бачу, хто міг на цьому заслужити довіру народу.

Інтерпретація цієї стратегії дозволяє стверджувати, що за допомогою виділених протокольних пропозицій Олександр Мороз апелює до моральних цінностей, що лежать в основі по­літики його партії:

• пріоритет – за людьми (виборцями) і країною (Украї­ною);

• розвиток позитивних якостей у людській ментальності;

• довіра до людей;

• милосердя (примирення суспільної еліти і соціальне зне­долених);

• захист прав громадян;

• реалістичність планів;

• розвиток економіки (центральної галузі людського існу­вання);

• боротьба з несправедливістю;

• вірність інтересам лібералізму в будь-якій ситуації.

Які цінності є пріоритетними у Віктора Ющенка? Проаналізує­мо це на матеріалі інтерв’ю “Вірність честі та обов’язку – девіз шляхетності Віктора Ющенка” (Україна молода. – 2001. – 24 листопада). Стратегія аргументації відображена в таких пропозиціях:

•...вияв прихильності земляків, за яку я щиро вдячний і яка зобов’язує мене до певних дій на користь рідного краю;

• ...я ніколи не цурався своєї малої батьківщини, вона глибоко увійшла в мою плоть і кров, у мій дух;

• Кишеня кишенею, а я б не наважувався запроторювати душу на задній план, у мене інші акценти. Я переконаний, що спо­чатку було Слово, переконаний у первинності духовного животво­рного зерна – віри, любові, почуття, власне, всього того, що ро­бить людину людиною, вирізняє її з тваринного світу…

Як бачимо, В. Ющенко посилається на моральні суспільні цінності:

• максими контакту: зміцнення внутрішнього світу; цікава, насамперед, людина, її думки; треба бути терпимими, гуманни­ми до людей;

• максими інтеракції: ми повинні допомагати; не можна залишати виборців у важкий час, треба йти до них;

• максими підтримки життя: ми виступаємо з ініціативами щодо підтримки розвитку суспільства; політичне самовизначен­ня Віктора Ющенка означає політику реформ, тобто зміни сус­пільства;

• максими відповідальності: усвідомлення відповідальнос­ті перед прийдешніми поколіннями.

Своїх політичних опонентів українські політики часто по­дають як порушників моральних норм:

1) максим інтеракції: “У разі відставки депутатство для Литвина було б не кар’єрою, а американською тушонкою, яку мо­жна відкрити в разі потреби” (Дзеркало тижня. – 2001. – 17-23 листопада);

2) максим контакту: “Деякі провідні партійні політики, народ­ні депутати фактично відсторонилися від роботи штабу блоку, пе­вне, вони вважають, що їм місце у списку заброньовано автоматич­но” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 10-16 листопада);

3) максим реальності: “...Литвина сватали давно. Він не хотів. Як закоренілий політичний холостяк, Литвин прагнув збе­регти волю” (Дзеркало тижня. – 2001. – 17-23 листопада).

Підсумовуючи, можна зазначити, що аргументаційні стра­тегії дискурсу українських політиків відображають прагнення їхніх партій упливати на моральні та універсальні принципи. Критику ж своїх політичних супротивників вони обґрунтовують фактами порушення ними даних моральних цінностей. Основний напрямок цінностей в українському політично­му дискурсі, як бачимо, розташовується в секторах моральних і універсаль­них цінностей.

З цим аспектом аналізу дискурсу тісно пов’язано, те, що Ю. Найда називає “причетністю автора” [321: 132], зумовле­ною як настанова і погляд автора, що знаходять своє відображен­ня у виборі лексичних одиниць і конструкцій, а також у виборі те­мпу мови, інтонації та інших мовних параметрів.

Найповнішого і найяскравішого вираження ця диференційна озна­ка, котру Ю. Найда відносить до універсалій дискурсу, природно, набуває в передових (редакційних) статтях, аналітичних оглядах, коментарях, інтерв’ю.

На відкритість характеру представлення авторського “я” впливає не тільки жанрово-стильова ознака й ознака структур­но-текстового характеру, але й авторська індивідуальна манера цього представлення. Прагнення до встановлення мовного кон­такту, вплив на емоційність читацького сприйняття, особистісні особливості комунікантів – усе це призводить до відкритого використання авторського “я” і створює так званий прийом ін­тимізації викладу, тобто зближення читацького інтересу з авто­рським.

Створення авторського “я” (наприклад, образу політика в інтерв’ю) відбувається шляхом застосування принципів уза­гальненості й деталізації.

Використання принципу узагальненості пояснюється трьо­ма різнорідними причинами. Головна з них та, що будь-який політик ви­ступає представником визначеного інституту, створюючи у своїх висловлюваннях рекламу мети, настанов і поглядів свого інсти­туту. Друга причина – необхідність характеризувати властиво­сті об’єкта обговорення, які є у нього незалежно від індивідуа­льних особливостей суб’єкта. Третя причина – вимога бути скромним, ненав’язливим у вираженні свого погляду.

Категорія узагальненості чітко виявляється у висловлюван­нях українських політиків: ми сконцентровані на..., ми повинні..., ми намагаємось. Займенник “ми” займає провідне місце в їхніх висловлюваннях, підкреслюючи, насамперед, ототожнення політика як особистості з певним інститутом – тобто висування на перший план “інституційного голосу”. Автохарактеристика самого політика заміняється характеристикою тієї партії, до якої він належить. Наприклад:

“Ми б хотіли, щоб молодь йшла на вибори добровільно, а не тому, що це потрібно адміністрації міст, областей чи ВУЗів... Ми будемо агітувати за Комуністичну партію України” (День. – 2001. – 14 листопада);

“Наша партія серед інших учасників блоку є найбільш орга­нізаційно структурованою, ідеологічно озброєною, політично згу­ртованою. Саме тому ми повинні виконувати, насамперед, найва­жчу роботу – організаційно-методологічну та ідеологічну тощо” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 10-16 листопада);

“Ми маємо різний досвід роботи з іноземцями... Утім, сьогодні я впевнений: ми вже навчилися відрізняти справжніх партнерів. І хочу попередити усіх: ми не будемо погоджуватися з невигідними для нас пропозиціями інвесторів, навіть якщо після цього хтось намагати­меться говорити про “несприятливий інвестиційний клімат столи­ці України”” (Україна молода. – 2001. – 13 вересня).

Позитивна характеристика партії, представлена експліцитно, може бути виражена за допомогою стверджувальних конс­трукцій, як у наведених прикладах, або через заперечення:

“Ми не збираємося конкурувати, скажімо, із СДПУ(о) у ло­яльності до влади, із Ющенком – у його панукраїнізмі, із Тимошенко – у її опозиційності. І так само ми не збираємося суперни­чати з комуністами в їхньому праві відстоювати інтереси трудящих, яке вони монополізували. Ми збираємося конкурувати з ними усіма одразу” (Дзеркало тижня. – 2001. – 17 листопада);

“Проте не парламентські вибори є програмою-максимум “Блоку Юлії Тимошенко”. “Наша мета, – сказав А. Матвієнко, – не вибори 2002. Для нас це проміжний крок на шляху до по­будови нової України, що стане можливим після 2004 року” (Шлях перемоги. – 2001. – 14 листопада).

Висловлювання політиків із характеристикою їхніх партій становлять одночасно і рекламу цих партій. Таким чином, об­ґрунтованим є широке вживання лексики з позитивною конота­цією для автохарактеристики: реалістичний, сучасний, сильний, справедливий, розум, демократія, ініціатива та ін. Слова негати­вної оцінки складають незначний відсоток уживань в описува­них характеристиках: тотальний, ілюзорний, самозадоволення, таємно тощо.

Характеристика опонента в українському політичному дис­курсі є звичайно критикою певної (не своєї) політичної партії.

Тональність лексики при описі політичних супротивників розташовується зі шкалою від літературно-піднесеної до вуль­гаризмів. У характеристиці політичних опонентів переважають слова з негативнооцінним елементом:

“Звісно, хто від імені ФНП зіграє роль такої собі Жанни д’Арк, відомо апріорі. І, звичайно, із колоритною і категоричною, емоційною і примхливою леді Ю. (до того ж, у в’язниці сиділа) навряд чи комусь під силу позмагатися, скажімо, з табору “пра­вильних”, стриманих лідерів того ж політичного центру... До того ж, центристські коаліції, на відміну від того ж ФНП, пропону­ють не “ясні і прості” революційні рецепти, а навіть дещо нудні, зате прагматичні програми рутинної роботи, розтягненої у часі. Нестримне прагнення до вождизму стримується тут, перш за все, тягарем відповідальності”; “Яблучники продовжують жу­вати тему ПДВ”; “Ой Мороз, Мороз, не мороч мене!” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 3-9 листопада);

“...рухівці, котрих гнітить “роль меблів” і котрі ностальгують за колишньою могутністю націонал-демократичного руху. Хтось розраховує, використавши Ющенка як паровоз для в’їзду в парламент, упритул зайнятися реанімацією єдиної партії з назвою НРУ. Інші, дедалі більше переконуючись у своєму небажанні “ля­гати під Юща”, все прихильніше поглядають на “Народний рух за єдність” Богдана Бойка, котрий розгорнув бурхливу діяльність” (Дзеркало тижня. – 2001. – 17 листопада); “...попереду всіх йтиме Юля д’Арк... Попереду – леді Б’юті-Прекрасна. ..ФНП терміново перейменували у “Блок імені Юлії Тимошенко”, потім закодували в Б’юті, переодягли всіх, підмалювали, напустили ан­глійського туману на стосунки з “Нашою Україною”, її містером Ю.

А ці соборівці взяли та й розтріпали на своєму з’їзді, що НУдисти вже не зітхальники Б’юті, не хочуть ходити в її тіні... “Милий друг” називається... Що не кажіть, втрачає улюбленець жінок містер Ю. сей шарм. А все через те, що освоїв українське політичне “кидалово”, навчився займати національну передвиборчу позу...” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 10-16 листопада).

Як бачимо, негативну оцінку в цих прикладах несуть діє­слова: жувати, морочити, розтріпати, прикметники: рутинна, нудні, іменники: вождизм, яблучники, свині, “кидалово”, слово­сполучення “роль меблів”, жувати тему, напускати туману, роз­тягнутий у часі тощо.

У сучасному українському політичному дискурсі також чітко про­стежується тенденція до деталізації образу свого “я”. “Я” може виявлятися в трьох видах: 1) автор, що виступає в ролі спостері­гача; 2) одна з дійових осіб; 3) коментатор (подій, думок і т. д.).

При автохарактеристиці сьогодні більшої питомої ваги на­буває “я” як коментатор. Наприклад:

“Чи використовують молодь? Я думаю, що це залежатиме від її представників – від тих, за кого вона проголосує і з кого вона потім буде вимагати. На цих виборах наша організація – я сподіваюсь – й інші організації зроблять усе, щоб явка була реко­рдною” (День. – 2001. – 14 листопада);

“Я впевнений, що в законовиборчому процесі ми наробили купу дурниць... Як на мене, якщо кандидат хоче рипатися на вибори, вибачте за такий непарламентський вислів, то він повинен розра­ховувати на підтримку не лише громадян, а й фінансових спонсо­рів” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 3-9 листопада).

У наведених прикладах “я” як коментатор межує з “я” як однією з дійових осіб. Йдеться тут про події, котрі будуть відбува­тися, про що свідчить майбутня форма дієслів: залежатиме, про­голосує, вимагатиме, зроблять, хоче рипатися, повинен розрахо­вувати, і про подію, яка відбулась, – минула форма дієслова: наробили. Поряд з участю в цих подіях автор демонструє і свою власну оцінку: я сподіваюсь..., я впевнений..., як на мене...

З огляду на загальну тенденцію в українському політич­ному дискурсі до представлення деталізованого образу полі­тика, автохарактерястика як реклама спрямована на окрему особистість:

““Служить бы рад, прислуживаться тошно”. Для мене не­прийнятні методи, якими досягався успіх. Я відношу себе до пер­шого з молодих...” (Дзеркало тижня. – 2001. – 17 листопада);

“Я знаю, що зможу без проблем забезпечити собі місце в на­ступному парламенті за партійним списком... Я вважаю себе од­ним з видних політиків не лише на Русі, а й в нинішньому парламе­нті...” (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 3-9 листопада).

Експліцитно виражена реклама партії трапляється досить рідко:

“Фракція партії “Демократичний союз” запропонувала у про­екті бюджету на 2002 рік збільшити витрати на освіту... Ми впевнені, що в умовах катастрофічного недофінансування соціа­льної сфери, й, насамперед, освіти, керівництво та працівники дер­жавних установ із розумінням поставляться до зменшення влас­них витрат на користь галузі, яка формує інтелект нації” (Голос України. – 2001. – 14 листопада).

Узагальнюючи сказане, спробуємо змоделювати процес творення образу політика на прикладі газетних матеріалів. Об’­єктом дослідження ми обрали інтерв’ю Ольги Дмитричевої з Михайлом Бродським “Pine-apple” замість панукраїнізму” (День. – 2001. – 17 листопада) (рис. 2.31).

Отже, для самореклами і реклами партії політики вжива­ють у своїх висловлюваннях слова з позитивною конотативною ознакою у значенні, наприклад, іменники на кшталт лідер, ко­ристь, потреба, відновлення, культура, молодь, інтелігенція, діє­слова працювати, підтримати, переосмислити, змінити, помоло­діти; такі прикметники, як професійний, самостійний, дійсний, розумний, скрупульозний; словосполучення типу велика аудито­рія, гаряче підтримувати, глибокий внутрішній зміст, сильний поштовх.

ОБРАЗ ПОЛІТИКА