1.3. Сучасні методи дослідження

Чи не найконструктивнішу програму дослідження дискур­су запропонував Т. ван Дейк, який розглядає дискурс як склад­не когнітивне утворення, аналіз котрого потребує структур для репрезентації знань, закладених у дискурс. Головним типом ре­презентації знань Т. ван Дейк обирає “модель ситуації”, яка ви­будовується на основі особистих знань учасників комунікації (попередній індивідуальний досвід, наміри та настанови, почут­тя та емоції). Адже зрозуміти текст, за словами вченого, – зна­чить ідентифікувати ситуацію, про яку йдеться, у власному, су­б’єктивному внутрішньому світі, на базі власного, суб’єктивного досвіду, за допомогою власних, суб’єктивних моделей явищ та ситуацій [77]. Саме у цьому причина розбіжностей у сприйнятті соціальної інформації звичайною, пересічною людиною за умов цілеспрямованого впливу ЗМК.

Для аналізу новин у ЗМК як певного типу дискурсу, Т. ван Дейк застосовує метод декомпонування дискурсу на кілька зміс­тових рівнів, першим із яких є рівень релевантності та риторич­них операцій. Наступним рівнем репрезентації дискурсу Т. ван Дейк виділяє “стиль”. До структур третього рівня дослідник від­носить локальні, або мікроструктури (морфологічні, синтакси­чні та лексичні механізми формування фраз та засоби породжен­ня зв’язних текстів). Четвертим змістовим рівнем, на думку вченого, є структури глобальні, або макроструктури (семантич­ні макроструктури), а п’ятим – формальні суперструктури (вза­ємодія текстів у дискурсі).

Ця структурно-орієнтована парадигма побудови дискурсу наприкінці XX століття доповнюється новою парадигмою, яка тлумачить дискурс, за висловом її автора Ю. Степанова, як “мову в мові”. Ілюструючи свою концепцію дискурсу як “мови в мові”, Степанов аналізує працю лінгвіста П. Серіо “Аналіз радян­ського політичного дискурсу”, в якій автор досліджував уплив “радянського способу оперування мовою” на російську мову. Нову “форму” побутування мови П. Серіо визначає як “дискурс”, тобто, як конкретизує Ю. Степанов, спеціальне використання мови для вираження особливої ментальності, особливої ідеології, що вимагає відповідної граматики та відповідної лексики [211].

Заслуговує на увагу також запропонований Р. Водак та її колегами з Інституту мовознавства Віденського університету дис­курсивно-історичний метод дослідження дискурсу, підґрунтям яко­го є соціо- та психолінгвістична теорії породження тексту [281]. За цією методологією, дискурс має досліджуватися на трьох рі­внях – соціопсихологічному, когнітивному та лінгвістичному.

Особливістю цього методу є включення до аналізу дискурсу і власне лінгвістичного, й історичного матеріалу. Отже, досліджен­ня змісту дискурсу та його інтерпретація здійснюється вже не тіль­ки лінгвістами, а й представниками інших наук.

Лінгвопрагматичний підхід до дослідження дискурсів ґрунтується на тому положенні, що дискурси функціонують: у ши­рокому розумінні – у певних історичних, ідеологічних, культурологічних, етнографічних ситуаціях, у вузькому – в кон­кретних комунікативних обставинах, тому вони можуть бути до­сліджені в категоріях лінгвістики з позицій загальної теорії ко­мунікації.

Лінгвопрагматичні методи дозволяють вивчити характе­ристики ролей комунікантів, комунікативного ланцюжка, кому­нікативно-прагматичні наміри адресанта, міжособистісні стосу­нки учасників комунікації, час і місце ситуації.

Для аналізу різних видів дискурсу можна залучити мето­дику аналізу мовленнєвих актів, що допоможе виявити мовні факти, характерні для кожного виду дискурсу. Розширити й по­глибити дослідження дискурсу в цьому напрямку дає змогу ме­тодологія теорії оповідання (наратології), відправним пунктом якої є праця Р. Якобсона “Лінгвістика й поетика”, в якій він за­пропонував схему функцій акту комунікації [247].

Нині в лінгвістичній літературі дискурсивний аналіз виок­ремлюється як один із напрямків дослідження в наратології, пред­метом вивчення якої вважається внутрішньотекстовий зв’язок, або ж, іншими словами, взаємовідношення різних дискурсів усереди­ні одного. Очевидно, що між різними дискурсами, залежно від конкретних умов їхньої семантичної реалізації, існує певна взає­мозумовленість, завдяки якій ми можемо визначити основний або другорядний характер дискурсу, що актуалізується. Напри­клад, так званий аргументаційний дискурс наявний у абсолютній більшості дискурсів.

Плідними для вивчення дискурсу стали методи стилісти­ки мови. При цьому ми будемо виходити з уже аналізованих позицій відомих дослідників дискурсу Ю. Габермаса і М. Фуко, котрі стверджують, що між поняттями “дискурс” і “стиль”, “дискурс” і “текст” є багато спільного. І це справді так, якщо розуміти під стилем (відповідно, дискурсом) сукупність письмових і усних текстів у певній комунікативній сфері діяльності, хоча, звичайно, поняття дискурсу значно ширше. Про те, що стилістика як суто лінгвістична дисципліна є ме­тодологічно дієвою для аналізу такого складного за своєю природою (лінгвістичною та нелінгвістичною водночас) фе­номену, як дискурс, свідчить хоча б наведений класиком мо­вознавства В. Виноградовим перелік проблем, які вивчає сти­лістика:

а) стилістичні особливості масової комунікації та її жанрів;

б) стилістичні характеристики обмеженої та “персональної” ко­мунікації в її основних суспільно-мовних різновидах;

в) соціально-групові, у тому числі й професійно-виробни­чі стилі мовлення;

г) композиційні системи різних жанрів або конструктив­них різновидів усно-розмовного та письмового суспільного мо­влення;

д) індивідуальна мовленнєва творчість і мововживання, його тенденції та його відображення в системі мови;

е) типові способи вияву в мовленні внутрішніх власти­востей суспільної особистості та основні типи мовних струк­тур національних та соціально-групових характерів [53: 201].

З останнім пунктом цього переліку корелює загальнови­знана теза про багатомірність дискурсу щодо його менталь­них моделей. Водночас М. Фуко запропонував для позначен­ня рівня “культурного знання” термін “епістема”, назвавши так сукупність форм знань конкретної історичної доби. І. Ільїн вказує, що в мовній практиці сучасників епістема реалізуєть­ся як “жорстко визначений код” – кодекс розпоряджень і за­борон. Ця мовна норма, у свою чергу, зумовлює на несвідо­мому рівні мовну поведінку, а отже, і мислення індивідів. Прихильники цього напряму дослідження дискурсу вважають, що ідеологічне “редагування” забезпечує загальнокультурні знання конкретної епохи [99: 46].

Не заглиблюючись у філософське висвітлення проблеми, зауважимо, що епістема значною мірою визначає тезаурусне на­повнення окремих інституційних дискурсів – критичного, полі­тичного, ідеологічного та інших видів. Цю залежність тезаурусу дискурсу від історичного часу та загальнокультурних знань ілюструє низка унікальних, на наш погляд, лінгвістичних досліджень політичних дискурсів [295; 341 та ін.].

Отже, для аналізу дискурсу найбільш плідним і науково обґрунтованим є комплексний за своєю суттю метод дискурс-аналізу, що полягає у виявленні та вивченні як вербальних ком­понентів, так і прагматичних чинників, і включає в себе увесь методологічний арсенал лінгвістичних і суміжних з ними дис­циплін.

Щоб забезпечити єдиний методологічний простір, у на­шому дослідженні масовоінформаційного дискурсу у його політичному різновиді ми будемо виходити з того, що:

1) необхідно фокусувати аналіз на розгляді того, як змі­ни в суспільстві та культурі позначаються на дискурсивній практиці ЗМК. Результати мають відображати варіативність й рухливість і, водночас, відносну стабільність дискурсу (як під час культурно-породжувального аналізу, а також, певною мірою, конверсаційного, критичного та соціально-когнітивного видів аналізу);

2) аналіз дискурсу має поширюватися на його мову і “текстуру” – формальний бік мови (сфера уваги лінгвіс­тичного та соціолінгвістичного аналізу), а також зорові образи і звуковий ряд (сфера семіотики та соціальної семіотики);

3) дослідження дискурсу передбачає також аналіз процесу виробництва і споживання текстів ЗМК (соціально-когнітивний під­хід), включаючи трансформації, яких зазнають тексти в процесі дискурсивної практики (продуктивними є критичний, лінгвістич­ний і соціально-когнітивний підходи);

4) розгляд політичного різновиду масовоінформаційного дискурсу має здійснюватися на широкому соціально-культурному тлі з урахуванням відносин влади та ідеології;

5) дослідження жанрових характеристик дис­курсу повинні мати і лінгвістичний, й інтертекстуальний хара­ктер. Потрібно визнати, що політичні тексти часто створюють­ся на перетині різних жанрів і це “схрещування” виявляється в цілій низці різноманітних лінгвістичних характеристик (тут доречні культурно-породжуючий аналіз і соціальна семіотика);

6) лінгвістичний аналіз передбачає дослідження журналістського тексту на різних рівнях, включаючи фонологічний, лексичний, граматичний і макроструктурний (доцільним буде поєднання соціально-когнітивного аналізу з аналізом мовних практик або кри­тичною лінгвістикою);

7) відношення між політичними текстами і суспільством та його культурою слід розглядати діалектично, оскільки на форму­вання текстів безпосередньо впливає соціально-культурний кон­текст, та й самі тексти, в певному значенні, конституюють суспіль­ство і культуру (зумовлюють процес їхнього формування).

Запропоновані в цьому розділі методи аналізу дискурсу будуть застосовані при дослідженні політичного різновиду масовоінформаційного дискурсу в су­часних українських ЗМІ.