3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності

Мова як основний інструмент комунікації (у нашому до­слідженні ми орієнтуємося на погляди представників женев­ської школи, що розглядають мову як “соціальний інститут”) є явищем динамічним. Вона, за висловом В. Гумбольдта, по­стійно оновлюється в результаті соціальної діяльності індиві­дів та їхніх груп.

Часто цитуються думки про співвідношення мови та полі­тики, подані, насамперед, із критичної перспективи (з мовної й ідеологічної сторін), котрі, проте, розглядають, як правило, лише один тип мовного вживання і тільки в одній сфері політики – говорять про “мову бюрократії” або про “мову пропаганди”. В. Бергсдорф підтримує такий погляд, зокрема, зазначаючи: “Мова політики стала в останні роки притчею во язицех. Публі­цисти, вчені і, звичайно, політики займаються... критичним ана­лізом політичної мови. Критикою виділяються два основних пункти: по-перше, робиться докір, що мова в політичному кон­тексті вживається рефлекторно й автоматично там, де потрібна конкретика й уточнення, і, по-друге, мова використовується зде­більшого для маніпуляційних цілей, тобто втрачається власне комунікативна функція мови” [257: 43].

Для ілюстрування останньої тези наведемо типовий при­клад, який демонструє, що в українській політиці мова з не­вичерпного джерела засобів висловлювання думки, засобів емо­ційного впливу на аудиторію, засобів раціонального переконання у більшості актів комунікації українських полі­тиків зі своїми опонентами чи масовою аудиторією перетво­рюється на інструмент маніпулювання думками, а нерідко – і на звичайне голослів’я:

“Водночас він (Президент. – К. С.) наголосив, що “зав­жди хочеться, щоб правоохоронна система працювала краще та ефективніше, однак при цьому не можна звинувачувати людей у тому, що вони досі не розкрили остаточно цей злочин (справа Ґонгадзе. – К. С.)”. За словами Президента України, “такі гучні справи, як справа Ґонґадзе, слід розслідувати більш прозоро і відкрито для громадськості. Насамперед, щоб ніхто не думав, ніби хтось щось хоче приховати, тому що сьогодні приховати неможливо” (Президентський вісник. – 2001. – № 12 (38)).

Для трохи обізнаного зі специфікою української політи­ки читача інформативність цього повідомлення наближаєть­ся до критичної нульової позначки: про недоліки в роботі ві­тчизняної правоохоронної системи він уже чув, а непрозорість розслідування справи Ґонґадзе тримає громадськість у напрузі вже більше року. Конкретні поняття глава держави (або його речники) підміняють абстрактними (“звинувачувати людей”) або надто віддаленими від сучасних українських реалій (“роз­слідувати більш прозоро і відкрито для громадськості”, “при­ховати неможливо”). На жаль, така манера мовлення прита­манна більшості наших політиків.

Досліджуючи різні “форми” політичної мови з науково-політичного погляду [278; 295; 307; 340 та ін.], лінгвісти виходять із інституційного розподілу та класичної теорії поділу влади, але йдеться тут власне про “мовні стилі” [273], про “різноманітні функції мови” [340], про “мовні ігри в політичному просторі” [295], про “комунікативний процес” [348]. В. Холлі наводить у сво­їй роботі схему узагальненого погляду на мовні стилі функції в політиці [304]. Своєрідним узагальненням усіх цих підходів є теорія К. Бюлера про функції мови, розроблене празькою школою вчення про функціональні стилі або поняття “мов­ної гри” Л. Вітгенштейна, у яких мова розглядається не як система звукових, лексичних і граматичних структур, а з пра­гматичного боку – як знаряддя мовної дії в соціальних ситу­аціях.

Такий підхід у мовознавстві виник наприкінці 1960-х років і одержав назву “прагматичний переворот”. Категорії функціонування мови в політології та соціології довгий час досліджувалися нелінгвістами саме з прагматичного, а не з прагмалінгвістичного боку.

Тоді як типологія праці М. Едельмана, В. Дикмана та В. Бергсдорфа становлять поєднання інституційних категорій зі зразками мовної дії, сучасні дослідження, що перебувають під впливом мовної прагматики, послідовно орієнтуються на “комунікативні процеси”. Також X. Грюнерт [295], говорячи про “мовні ігри” й беручи за основу, крім Л. Вітгенштейна, роботи М. Холлідей, підкреслює, що “ми при цих мовних іг­рах маємо справу зі структурами, не обмеженими в націона­льно-мовному плані” [295: 51]; тобто це загальні “мисленнєві, мовні та процесуальні структури, ... що характеризують політичні, соціальні, культурні спільноти”.

Послідовна орієнтація на “комунікативні процеси” має перевагу, як стверджує В. Холлі [304: 35], у тому, що гетеро­генні комплекси “закон” і “управління” заміняються “закли­ком, регулюванням, нормуванням, протестом”, котрі категорі­ально легше порівняти з іншими зразками. Тепер і термінологічно зрозуміло, що тексти із різних інституційних сфер можуть виконувати однакові функції, хоча при цьому ймовірний грубий розподіл інститутів за комунікативними процесами.

М. Штраус [348] не задовольняється простими вказівка­ми на комплексність мовного вживання в політичній сфері, а прагне до побудови об’ємної картини шляхом показу відмін­ностей трьох категорій у характеристиці текстів:

• мовні ігри – стан речей у проблемних ситуаціях, між учасниками з визначеними відношеннями та спільним обся­гом знань, зі своїми цілями, стратегіями організаційних форм та інститутів;

• дані “константи” утворюють разом із певними комуні­кативними процесами і використовуваними текстами так звані “фрейми” цих мовних ігор. Мовні ігри – це частини певної мовної діяльності;

• комунікативні процеси усупереч цьому відносно абстра­ктні, можуть з’являтися в різних суспільних сферах; лише через включення їх у конкретні мовні ігри виявляється їхній політич­ний характер;

• прагматичний текстовий зміст: ця категорія зумовлює мікроструктурну диференціацію текстів (наприклад, залежно від комунікативного наміру, від учасників комунікації або ілокутивної структури), що у цілому підпорядкована цілям одного ко­мунікативного процесу.

Розкриємо зміст цих категорій на прикладі політичного тексту (Томенко М. Компроміс передбачає взаємність // Прези­дентський вісник. – 2001. – № 12 (38)):

““Переговори влади та опозиції можливі лише після припи­нення страйків по Україні та чіткого окреслення кола об­говорюваних питань”, – заявив в інтерв’ю УНІАН секре­тар Політичної ради при президентові В.  Пустовойтенко.

Тільки після цього можна вести мову про переговори. Іна­кше, відзначив В. Пустовойтенко, представники опозиції висува­тимуть дедалі новіші вимоги до влади: спочатку вони стосували­ся звільнення з посад силових міністрів, а потім, коли глава держави пішов на певні поступки, звільнивши Леоніда Деркача з посади голови СБУ, почали говорити про зміну конституційного ладу. Тому, на думку секретаря Політради, необхідно визначити коло питань і лише після цього “сідати за стіл переговорів”.

В. Пустовойтенко вважає, що на поступки має йти і влада, й опозиція. Він наголосив, що на останньому засіданні Полі­тради, в якому взяли участь до 42 партій, було висловлено думку про необхідність консолідації політичних сил”.

1. Мовні ігри: перипетії навколо необхідності діалогу вла­ди та опозиції в контексті політичної кризи кінця 2000 – початку 2001 р. Учасники мовних ігор: представни­ки чинної влади в особі Президента, “силових міністрів”, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради – з од­ного боку, члени ФНП, організатори акції “Україна без Кучми”, члени громадського комітету “За правду”, Ко­муністична партія, яка в опозиції й до влади, і до опозиції – з іншого боку.

Мета перших – зберегти наявну систему влади, сучасний розподіл ключових посад (поступки: звільнення голови СБУ, міністра внутрішніх справ), продемонструвати готовність до діалогу з “цивілізованою опозицією”, викрити неузгодженість та вуличний характер дій опозиціонерів; других – домогтися від­ставки Президента та зміни діючої системи влади.

Усі ці складники мовних ігор шляхом виявлення через даний комунікативний процес (інтерв’ю В. Пустовойтенка) утворюють “фрейм” мовної дійсності.

2. Комунікативний процес мовних ігор є лише одним із багатьох подібних процесів і, здавалося б, відображає думку однієї посадової особи – секретаря Політичної ради при Президентові України. Насправді ж прагматичний текстовий зміст набагато ширший. Цей комунікативний процес – інтер­в’ю – набуває політичного характеру тільки в контексті кон­кретних мовних ігор (див. п. 1). Поза мовною, а отже, полі­тичною дійсністю цей текст існувати не може.

3. Прагматичний текстовий зміст проаналізуємо в аспекті комунікативного задуму. Він значною мірою залежить від спе­цифіки видання. Як відомо, “Президентський вісник” вида­ється за підтримки Адміністрації Президента України, що й визначає кут подання матеріалів. Тому й аналізований нами матеріал має на меті не тільки акцентувати увагу на готовнос­ті влади до діалогу за умови “чіткого окреслення кола обго­ворюваних питань”, а й виставити в негативному світлі опо­зицію. Таким чином, цей комунікативний акт стає лише приводом до “наступу влади на опозицію” у процесі мовних ігор.

На нашу думку, зазначені категорії Г. Штрауса (науко­ву дієвість якої було показано на прикладі) варто розглядати як аналітичні, оскільки політичну реальність дуже важко роз­класти на незалежні одна від одної частини, тому вони (ці ка­тегорії) звичайно не можуть дати реалістичної картини ком­плексності та багаторівневої організації політичної комунікації. Отже, при дослідженні вживання мови в політич­ній сфері необхідно брати до уваги, що предмет дослідження складається з реалізації різних типів мовної дії.

Донедавна лінгвістичні дослідження мовної репрезента­ції політичної діяльності концентрувалися, в основному, на словах та поняттях. Більшість поглядів сучасних дослідників цієї проблеми також не виходять за рамки такого дещо обме­женого підходу [258; 267]. Існування цього явища за умов пе­ренесення уваги зі слів і речень на текст можна обґрунтувати тим, що слова легше аналізувати, ніж тексти, і що стосовно політичної мови дотепер існує віра у велику силу понять, особливо для пропаганди: “Побутова мова і мова політичної пропаганди розрізняються, насамперед, частотою вживання понять за їхнім місцем у шкалі цінностей. Мова політики – це мова понять” [258: 115]. Однак, на нашу думку, добір слів і понять є лише підпорядкованою частиною при текстовому аналізі політичної реальності, оскільки “основна одиниця мови при її вживанні – не окреме слово чи речення, а текст” [298:160].

Для аналізу політичних текстів багато лінгвістів [277; 295; 341 та ін.] пропонують свої підходи з урахуванням теорії мовної ді­яльності, семіотики, контент-аналізу, лексичної семантики, психолінгвістики, риторики. Найдокладнішу схему тако­го аналізу було розроблено, на нашу думку, Ф. Бургхардтом [264]. У межах прагматичного підходу він пропонує проводи­ти встановлення мовних функцій, аналіз мовної дії та аналіз пресупозицій; у межах лексико-семантичного – аналізувати окремі ключові поняття і значущі слова, евфемізми та неоло­гізми, ідеологічну полісемію. Після цього, вважає вчений, треба дослідити семантику речення на предмет функціонування у ньому тропів, фра­зеологізмів, висловів, натяків, простежити зв’язок між речен­нями та виявити тема-рематичні структури; тоді, використавши тексто-лінгвістичний підхід, вивчити семантичні ізотопії, “дві перспективи думки”, риторичні стру­ктури, логіку аргументації та сам мовленнєвий процес. Завершуючи дослідження політичного тексту, слід, стверджує Ф. Бургхардт, провести стилістичний та семіотич­ний (поєднання візуальних та вербальних кодів) аналіз.

У нашому дослідженні ми пропонуємо дещо інший, знач­но деталізованіший підхід до аналізу мови політичного тексту:

Наведемо приклад мовного аналізу тексту за цією схемою (Гадата Я. “Крим і Рим” пройшли, на парламен­ті спіткнулись // Демократична Україна. – 1998. – 19 грудня):

“[Вріз:] На цьому тижні Верховна Рада України розглядала проект Основного закону Криму. [Текст:] Як відомо, цей документ автономний парламент затвердив 21 жовтня. Спікер ВР Криму Леонід Грач покладав великі надії на нинішній розгляд, адже, як відо­мо, він ще місяць тому наголошував на можливості проведення всекримського референдуму щодо Конституції у разі її незатверджен­ня парламентом України. Однак з першої спроби найголовніший кримський документ “парламентську чистку” не пройшов.

Характерно, що, агітуючи депутатів, пан Грач вдався до дуже високих матерій. Він наголосив, що ухвалення кримського Основного закону зніме усі питання щодо територіальної цілісно­сті України (?). Так, ніби нині ці питання ще не зняті. Леонід Іва­нович порівняв нинішній проект Конституції півострова із варіа­нтами, ухваленими 1992 та 1995 року. Він визнав, що ці документи фактично були конституціями суверенної держави. 131 із 136 ста­тей Конституції 1995 року суперечили українському Основному закону. “Нинішній проект – це також не самоціль для нас, – під­креслив пан Грач. – Це лише стрижневий інструмент для ство­рення механізму правового функціонування Криму, що є невід’єм­ною частиною України”.

Одначе депутатів національно-патріотичної орієнтації ко­муніст Грач не переконав – фракції Руху, НДП та зелених про­голосували проти [далі текст інтерв’ю з Р. Чубаровим – колиш­нім заступником голови ВР автономії]”.

1. Сукупність мовних одиниць тексту виконує дві функції:

• інформування про подію (I абзац) та її інтерпретування (II і III абзаци);

• первинний аналіз ситуації, що склалася (формулювання запитань та відповіді на них).

1.2. Ступінь дії тексту за конкретних соціально-політичних умов, який безпосередньо пов’язаний із мовними функціями текс­ту, у цьому разі можна охарактеризувати як достатньо високий.

1.3. Авторська позиція виражена у II абзаці. Опосередко­вано – через вживання словосполучення “високі матерії”, знак питання як форму авторського коментаря. Прямо думка автора зафіксована в синтаксичній конструкції: “Так, ніби ці питання ще не зняті”. Використані мовні одиниці органічно вплітаються в текст, не порушуючи його мовної цілісності. Вони є ланками одного логічного ланцюга, а отже, не заважають процесу сприй­няття та розуміння тексту.

2.1. Вжиті ключові слова: у заголовку (“Крим” та “на па­рламенті”) й у врізі (наявна вся вихідна інформація, котра скла­дається лише з ключових слів) – узагальнено сутність полі­тичної проблеми, що аналізується; у I абзаці (“всеукраїнський референдум”, “парламентська чистка”) – вказують на кон­фліктність події та виражають ставлення автора, налаштову­ючи на відповідну тональність і читача; у II абзаці (“високі матерії”) – дають опосередковану авторську оцінку. Вжи­вання (у III абзаці) поняття “депутати національно-патріоти­чної орієнтації” (йдеться, очевидно, про парламентську пра­вицю) є, на наш погляд, некоректним (хоч, знову-таки, демонструє політичні уподобання автора замітки) – оскіль­ки будь-який депутат, що не належить до згаданих партій, навряд чи назве свою орієнтацію інакше (окрім проросійсько налаштованих комуністів).

2.2. Синонімія. Широко представлена у формі перифраз: “Конституція” – “Основний закон”, “цей документ”, “най­головніший кримський документ”, “стрижневий інструмент для створення механізму правового функціонування Криму”; “Крим” – “автономія”, “півострів”; “Спікер ВР Криму” – “Ле­онід Грач” (нейтрально), “Леонід Іванович” (у потоці авторсько­го тексту), “пан Грач” (у словах автора при прямій мові), “кому­ніст Грач” (поруч із партіями “національно-патріотичної орієнтації”).

Полісемія. Деякі слова вжиті у переносному значенні, що формується контекстом: “зняти” (питання), “стрижневий ін­струмент”, “механізм” (правового функціонування), “чист­ка” (парламентська), “матерії” (високі). Останні два вислови межують із фразеологізмами, перший з яких – авторський, а другий – загальновживаний.

Антонімія. У ролі контекстуальних антонімів виступають ужиті поряд “депутати національно-патріотичної орієнтації” та “комуніст Грач”. Також антонімами є лексичні пари: “ухвален­ня” – “незатвердження”; “Конституція півострова” – “консти­туція суверенної держави”, “пройшли” – “спіткнулись”.

Образна лексика. Образ із яскраво вираженим оцінним від­тінком формує словосполучення “парламентська чистка”.

Експресивна лексика. Синтаксична конструкція з макси­мальною авторською прагматикою “Так, ніби ці питання ще не зняті” має на меті (окрім констатації факту та висловлювання ав­торської думки) викликати у читацької аудиторії відповідні емо­ції, сформувати на підставі викладених фактів певне ставлення. З аналогічною метою введено у текст і словосполучення “націо­нально-патріотична орієнтація” (у різного контингенту читачів викличе різні – діаметрально протилежні – відчуття).

2.3. Органічно вмонтована у текст та узгоджена з іншими типами лексики стилістично маркована лексика виконує функ­ції увиразнення авторської інтерпретації та урізноманітнення мовного матеріалу тексту. Вона не заважає адекватному сприй­няттю тексту, підсилюючи значення деяких деталей.

2.4. Загальний “малюнок” тексту так і не “вималюваний”. Єдиним, але визначальним (зберігається в пам’яті, щонаймен­ше, до кінця тексту) штрихом до нього є згадка про “парламент­ську чистку”.

3.1. Тропи та стилістичні фігури у тексті не вживаються.

3.2. Вжитий у заголовку фразеологізм – справжня журна­лістська знахідка. Вдало обіграний загальновідомий вираз із вве­деною у нього антонімією “пройшли” – “спіткнулись” створює атмосферу конфліктності й визначає увесь подальший розвиток тексту. Прагматичний аспект цього фразеологічного виразу ви­являється у його іронічності (познайомившись із текстом до кін­ця, читач дізнається, що насправді заголовок має протилежне до первинного (сприйнятого при прочитанні) значення, оскіль­ки саме “ухвалення Конституції парламентом” є “Крим і Рим” порівняно з “внутрішніми перипетіями навколо її ухвалення в автономії”).

3.3. Синтаксис тексту відповідає природному плину думки автора.

Прості речення: 6.

Складні речення: 6.

Ускладнені речення: 1 (дієприкметниковим зворотом).

Неповні речення. 0.

Підрядний зв’язок: 5.

Сурядний зв’язок: 0.

Безсполучниковий зв’язок: 1.

Підрядні з’ясувальні:1.

Підрядні означальні: 1.

Підрядні обставинні: 1 (причинне).

Загальна схема тексту:

П–П–С (обставинне) – П–С (з’ясувальне + усклад­нене дієприслівниковим зворотом) – С (з’ясувальне) – П (ускла­днене дієприкметниковим зворотом) – С (з’ясувальне) – П – П – С (означальне) – С (безсполучникове).

3.4. Простежується структурність мовних та синтаксичних одиниць у розкритті теми. Відхилень від макротеми немає (хоч мовні масиви І та II абзаців виконують різні функції (інформу­вання та деталізація ситуації, спроба аналітичного підходу до неї), проте в рамках однієї теми).

4.1. Континуум. Часовий діапазон дії тексту досить знач­ний: 21 жовтня – 19 грудня (день виходу газети), проте основна увага зосереджена на нещодавніх подіях, отже, можна вважати, що принципу часової єдності у тексті дотримано. Просторовий діапазон також неоднорідний, оскільки розкривається пробле­ма прийняття Основного закону Криму в контексті розгляду його у Верховній Раді. До Криму автор повертається в останній час­тині інтерв’ю. Однак, з огляду на загальнодержавні масштаби проблеми, факти та події виявляються пов’язаними у просторі та часі. Тим більше, що всі події, які відбувалися у Криму, мали безпосереднє мовне вираження у Верховній Раді України.

Когезія. Логічно-асоціативних зв’язків між фактами дотри­мано.

Інтеграція. Порушена і з психологічного, і з композицій­но-тематичного погляду. По-перше, надто різкий перехід від авторського тексту до інтерв’ю (доцільніше було б цю частину тексту подати як коментар), по-друге, невмотивовано плутають­ся жанри, по-третє, є відхилення від основної теми в останній частині (запитання про кримських татар, що повернулися з Уз­бекистану), по-четверте, у результаті введення фрагменту інтер­в’ю відбувається переключення читацької уваги, що негативно впливає на запам’ятовування найголовніших фактів, викладе­них у першій частині (авторському тексті).

4.2. Логіко-аргументаційний підхід до розкриття теми здебільшого фігурує у вигляді статистики та цитування Л. Грача. Таким чином, автор, з одного боку, наголошує на не­обхідності прийняття документа, а з іншого – підводить чи­тача до думки про його недосконалість (що згодом підтвер­джує Р. Чубаров).

5.1. Структура мовних одиниць авторського тексту відпові­дає розповідному типу офіційного мовлення, тоді як мовний ма­сив прямої мови Р. Чубарова є досить особистісним, що зумовле­но жанровою належністю цієї частини матеріалу до інтерв’ю.

5.2. У тексті наявні стилістичні огріхи: слово “ущемлюються” не є питомо українським; двічі на досить незначний за обся­гом текст ужито сполучник “одначе”.

5.3. Переважає вербальне розкриття теми. Візуальні еле­менти пов’язані з висловами “парламентська чистка” та, певною мірою, “до високих матерій”. Вербальність сприйняття у цьому випадку зумовлюється темою тексту і загалом відповідає вимо­гам розповідного стилю.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що по­літичні інститути зі своїми соціальними правилами та ритуалізованими межами функціонування значною мірою залежать від мови, яка репрезентує їхню діяльність. Політичний дискурс є інституціональним видом спілкування і визначається нами як текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування.