Висновки

У дисертаційному дослідженні узагальнено наукові погляди на проблему категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблено прагматико-семантичну модель дискурсу, а також виявлено комунікативну та національно-культурну специфіку її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці, що дало змогу зробити низку висновків:

І. Дискурс – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, де­термінується (прямо чи опосередковано) його соціокультур­ними, політичними, прагматично-ситуативними, психологі­чними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має “видиму” – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та “невидиму” – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу “будується” його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо).

Вихід сучасної теорії журналістики на рівень дискурсу – об’єднувального начала процесу комунікації, уведення поняття дискурсу у категоріальний апарат журналістикознавства матиме не лише методологічне значення – це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.

ІІ. Становлячи передовсім мовний потік, мову в її постійному русі, що вбирає в себе все розмаї­ття історичної епохи, індивідуальних і соціальних особливос­тей комунікантів та тієї комунікативної ситуації, в якій відбува­ється спілкування, дискурс стає відображенням національного менталітету і культури (національної, загальної та індивідуаль­ної) у всіх її проявах.

ІІІ. З огляду на надзвичайну неоднорідність своєї природи, вербальної та невербальної водночас, дискурс як комунікативне яви­ще потребує комплексного підходу і залежно від поставленої дослідником мети може вивчатись як суто лінгвістичними ме­тодами, так і методами інших гуманітарних наук (психології, загальної теорії комунікацій, філософської герменевтики тощо). Проведене нами лінгвістичне дослідження (із враху­ванням наукових здобутків багатьох суміжних галузей гума­нітарного знання) дає підстави зробити такі висновки:

1. Дискурс як явище сучасного комунікативного середо­вища є результатом мовленнєво-комунікативної діяльності. Однак, усупереч поширеним у сучасній науці поглядам про комунікативну завершеність дискурсу, він, завдяки своїй комунікативно-діалогічній­ природі, постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик.

2. В основі будь-якого дискурсу, в якій із форм – моноло­гічній чи полілологічній – він не існував би, лежить внутрі­шня діалогічність, котра є організуючим принципом, спільним і для діалогу, і для монологу.

3. Ключовим моментом у розвитку дискурсу – як ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного – є супереч­ність у сферах: суб’єкт / суб’єкт, суб’єкт / об’єкт або суб’єкт / цін­ність. Дискурс може бути спрямованим на попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на загострення.

Подолання суперечності відбувається лише в умовах ре­альної комунікації – саме тоді й можна вести мову про спра­вді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спо­творюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні пе­решкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка ство­рює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасників.

4. Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й тех­нічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукуп­ність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найваж­ливішим механізмом становлення індивіда як суспільної осо­бистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу. Одним із основних чинни­ків породження комунікативного дискурсу є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпо­середнього чи опосередкованого діалогу творять висловлю­вання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови.

5. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у вла­стивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовлен­ням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс – це своєрід­не “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індиві­да у конкретній ситуації в конкретний момент. На відмі­ну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти. “Записати” дискурс повністю так само немож­ливо, як неможливо “записати” хоча б одну мить життя лю­дини – у всій сукупності її слухових і зорових вражень, доти­кових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить “упаковану” комуніка­цію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діа­лог передує монологу, а мовлення – мовній системі.

6. Архітектоніка дискурсу – це своєрідна макрострук­тура, яка, з одного боку, є семантичною, бо вміщує в собі ос­новну тему, представлену у вигляді ієрархії семантичних про­позицій, а, з іншого – прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення і водночас об’єднує дискурс як по­слідовність в єдине ціле. Здійснення дискурсиву на семантич­ному рівні є необхідною передумовою здійснення його на рі­вні прагматичному.

7. Основними елементами прагматичної структури дис­курсу є прагматичний фокус, що маючи характер універсалій відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу і так звані “периферійні” об’єкти, котрі подаються як наявна реаль­ність, що її необхідно окреслити. Прагматичний фокус висту­пає зв’язною ланкою між учасниками дискурсу – у випадку політичного – політиком / політологом / журналістом (і його ставленням до дійсності, яку він описує, коментує, аналізує тощо) та читачем / слухачем / глядачем (і його ставленням до тексту – матеріального сліду дискурсу).

8. Прагматична організація дискурсу залежить від викори­станих у процесі його породження стратегій. Під час творен­ня політичного дискурсу комунікантами звичайно застосову­ються такі стратегії: конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням), транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму); побудови дискурсу за існуючою або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення гасел, агіток тощо); безадресатна (записи “для себе”) та трансформуюча (пов’язана з переробленням тексту, в результаті якої з’явля­ються тексти інших прагматичних класів).

Методом досягнення прагматичних цілей політичного дискурсу є аргументація, у процесі якої в ідеалі відбувається синхронізація та узгодження перебігу думок автора (профе­сійного політика чи журналіста) з думками реципієнта, а та­кож максимально можливе зближення авторської та реципієнтської ментальних моделей об’єктивного світу, їхніх політичних переконань. Аналіз сучасного українського полі­тичного дискурсу в динаміці його розвитку за роки незалеж­ності України свідчить, що якщо на початку 1990-х років пе­ревага надавалася емоційній аргументації, то з часом українські політики почали звертатись і до інших її типів, а саме: логічної, котра передбачає звертання до вже існуючих цін­ностей адресата; діалектичної, що відображає зміни цінніс­них переваг, тобто переструктурування ціннісної ієрархії ад­ресата; породжувальної, що стимулює оновлення системи цінностей, тобто заміну у свідомості адресата старих елемен­тів-категорій новими.

9. Дискурс має передовсім соціальне спрямування, а текст є, по суті, системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає “я” мовця, що моделює дискурс (че­рез призму власних цінностей) у двох вимірах: “тут” і “тепер”. Стосовно політичного дискурсу (як і деяких інших) можна го­ворити про кореляцію основних елементів політичного дис­курсу ЗМК – двох його центрів, виражених через поняття “я” та “інший” і модальності як такої характеристики журналіст­ського тексту, без якої світ цього тексту просто не існує. Це співвідношення задане характеристиками суб’єкта дискурсу (зокрема, його дискурсивними можливостями, що визнача­ються особливостями його внутрішнього мовлення, наявніс­тю спільних із реципієнтом фонових знань тощо) та його ко­мунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дискурсу.

З огляду на те, як співвідноситься сказане мовцем з реа­льністю, яку мету щодо відтворення цієї реальності він ста­вить і за яким принципом будується дискурс, що постає як результат мовленнєвої діяльності, спрямованої на відображен­ня в той чи інший спосіб цієї реальності, можна виділити кі­лька основних прагматичних моделей дискурсу – модель-ре­алію, квазіреальну модель, модель-метаморфозу, модель-алегорію та категорійну модель. Сучасний політич­ний український дискурс твориться переважно за реальною прагматичною моделлю у таких її різновидах, як актуальна, евокативна, екстраполяційна, оптативна та ілюзорна.

10. Змістова структура дискурсу є результатом комуніка­ційного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соціологічного, когнітивного та естетичного явищ. Комуні­кативна цілісність дискурсу виражається у комунікативній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії, за якої кожне наступне судження спираєть­ся у комунікативному плані на попереднє: тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом. Завдяки своєму кінцевому характеру, тема-рематичний ланцюжок утворює змістові межі дискурсу.

Процес семантичного розгортання дискурсу фіксується у сукупності синтагм, котрі можна виділити на всіх рівнях мови (як на рівні словосполучення, так і на морфемному (морфосинтагми), на міжфазовому (фразосинтагми) рівнях і т. д.). Будь-яка синтагма, в силу реляційно-операційної двоїстості дискурсу, може бути подана і як двокомпонентна структура, і як двофазова дія. Синтагма, як мовна дія, складається з двох фаз: підготовчої (профази) і виконавчої (епіфази); друга фра­за випливає з першої. У значеннєвому плані епіфаза перетво­рює або ж результує той зміст, носієм якого є профаза.

11. Семантичне наповнення і прагматика політичного дискурсу зумовлюють наявність у його основі оцінних концептів, які нерідко мають категорійне значення. Безпосередній зв’язок політичного дискурсу з ціннісними орієнтація­ми в суспільстві дає всі підстави віднести його до оцінних дис­курсів, в яких визначальними прагматичними структуротворчими чинниками є аксіологічні стратегії.

12. Категорійне значення для аналізу семантики політич­ного дискурсу мають поняття “своє” та “чуже”, котрі нерідко виступають синонімами понять “добре” і “погано”, “прийня­тне” і “неприйнятне”. Комунікативна категорія “чужого”, яка лежить в основі дискурсу боротьби, стосується практично всіх сторін політичної комунікації і проявляється на всіх її рівнях: і в структурах висловлювань, і в текстовій організації, і в ко­мунікативній структурі дискурсу в цілому. Опозиція “своє” – “чуже” (стара стилістична норма) поступово трансформуєть­ся в опозицію “нове” – “старе”, що передбачає повноцінне функціонування сфери “своє” в межах національної політи­ки. Нова стилістична норма формується на тлі старої, водно­час відбувається руйнація старої стилістичної системи, що зу­мовлено її непридатністю для сучасного газетного узусу. Центром у новій стилістичній нормі стає особистість журна­ліста, який творить новий тип журналістського тексту, без старих стереотипів та кліше.

13. Для вербального втілення політичного дискурсу су­часної України, як засвідчив аналіз газетних матеріалів укра­їнської преси, характерно: 1) формування нової стилістичної норми; 2) постійне й динамічне оновлення політичного слов­ника; яскрава метафоризація та контрастність політичної мови; 3) широке використання розмовно-зниженої лексики; 4) деспеціалізація термінів і водночас тенденція до їх станда­ртизації; 5) активізація запозичень (особливо – з англійської мови); 6) змістова невизначеність, неоднозначність, спричи­нена як семантичними, так і прагматичними чинниками; 7) езотеричність політичного мовлення.

14. Жанрова палітра сучасного українського політичного дискурсу дуже широка – від класичних публіцистичних жанрів до таких форм художньої публіцистики та фольклору, як “гро­мадянська поезія”, політична частівка, байка, “казка”, гумори­стичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот тощо.

Один із найбільш популярних у сфері політики жанр – інтерв’ю, що становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування, в якій на перший план висуваєть­ся соціальна орієнтація. Одиницями політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так звані дискурсивні ходи, котрі можуть збігатися з елементарними одиницями ко­мунікації, тобто мовними актами, але, маючи більш компле­ксну структуру, не дорівнюють їм. Усі дискурсивні ходи пе­ребувають у тісному взаємозв’язку – дискурсивній когеренції, яка ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформ­люють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних, темати­чних і комунікативно-функціональних відношеннях між окре­мими ходами. Основним методом, за допомогою якого в ін­терв’ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує діє­вість ілокутивної функції дискурсивного процесу.

До нових жанрових форм вираження політичних поглядів належить гасло – жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері, акумулюючи зміни суспільно-політичного життя. Найважливішими передумовами ефективності гасла як жанру політично-громадського заклику є: 1) лаконічність; 2) інформа­тивність та емоційність; 3) доповнення візуальним додатком (фото, малюнок, графіті); 4) повторюваність у всіх видах ЗМК (трансформовано, але не до невпізнанності).

Доволі оригінальний специфічний жанровий прояв по­літичного дискурсу – політичний фольклор, звернення до якого пояснюється комунікативними та гносеологічними по­требами “споживачів” сучасного політичного дискурсу. Ху­дожньо-публіцистичний текст (основна тематика: “політич­на картина світу”, “стан справ в українському соціумі”, “економічна та політична ситуація в Україні останніх років”) дозволяє подавати дійсність з її складними культурно-істори­чними об’єктами, неоднозначними політичними та економі­чними явищами у спрощено структурованому та узагальне­ному вигляді, втілюючи таким чином тенденцію до спрощення мови текстів ЗМК, що протистоїть сильнішій тенденції  – до інтелектуалізації мови текстів ЗМК, ускладнення семантики номінативних одиниць і синтаксичної будови тексту.

15. Властивий сучасному українському інформаційному просторові демократизм виявляється не лише у вільному ви­раженні поглядів, а й у дискурсивному акумулюванні громад­ського інтелекту, зорієнтованості ЗМК та їхньої аудиторії на розвиток політичних ідей, що обговорюються.