1.4.1. Комунікативна природа дискурсу

У другій половині XX століття західними, зокрема, німе­цькими філософами й соціологами було висунуто низку нових парадигм філософської та соціологічної теорії форм соціаль­ної інтеграції, узгодження особистих і суспільних інтересів, окремих і загальних цілей та цінностей. Однією з таких пара­дигм після “буття” та “свідомості” стала парадигма комуніка­ції. Її осердям є трансцендентальна (К. Апель [9]), або універ­сальна (Ю. Габермас [296]), мовленнєва прагматика, яка детермінує один із найвпливовіших напрямів сучасної західної філософської думки – комунікативну філософію.

Зміна парадигми, що відбулась у процесі переходу від “фі­лософії свідомості” до “філософії комунікації” й від соціології цілераціональної дії до соціальної теорії комунікативної дії, до­зволила сформулювати нове бачення комунікації. З парадигмою комунікації пов’язане введення у філософську й соціологічну теорію категорій етичного виміру (за яким комунікація перед­бачає визнання в іншій людині суверенної особистості, повагу до неї, а це вже є початок етичного зв’язку). Таким чином, кому­нікативні зв’язки виявляють ще одну грань свого існування – комунікативну (дискурсивну) етику.

У контексті комунікативної етики досліджуються можли­вості регуманізації суспільного розвитку. Виходячи з методоло­гічних та теоретичних засад комунікативної етики в досліджен­ні економіки, політики, права, ідеології, педагогіки тощо, вчені виявили механізми розвитку дискурсу. Зупинимось на цьому докладніше.

Проблему побудови нормативно-етичного змісту дискур­су представники комунікативної теорії намагаються розв’язати за допомогою дискурсивно-комунікативного розуму. Як зазна­чає В. Кульман у праці “Рефлексивне граничне обґрунтування”, “розум сьогодні у світлі лінгвістичного (і комунікативно-теоре­тичного) повороту тематизується за допомогою ключових слів “аргументація” та “дискурс” [130: 92-93].

Ключем до аналізу нормативно-етичного змісту дискурсу є поняття мовленнєво-комунікативної інтерсуб’єктивності, яке розробив К. Апель у праці “Трансформація філософії” [9]. Згід­но з його комунікативною концепцією, вироблення ціннісних нормативів дискурсу має здійснюватися не на основі наслідуван­ня суспільних традицій, до чого апелює, зокрема, Г. Гадамер [63], а також не на основі критеріїв монологічного розуму, на які спирав­ся західноєвропейський раціоналізм, а на основі комунікації, кот­ра, на думку вченого, є останньою авторитетною інстанцією. За цим підходом, раціонально-комунікативне обґрунтування ціннос­тей може бути здійснене лише тоді, коли не існуватиме жодних ав­торитетів, здатних санкціонувати результати діяльності. Тільки комунікативна спільнота є обов’язковою санкціонуючою інстан­цією для всіх її членів. Інакше кажучи, лише досягнувши порозу­міння у мовленнєво-комунікативній взаємодії, індивіди можуть виробити морально-практичні нормативи.

Мовленнєво-комунікативна діяльність, як відомо, реалізу­ється у формі діалогу (чи полілогу) або монологу. З першого погляду відмінність між ними очевидна: якщо мовленнєва діяль­ність здійснюється двома / кількома індивідами, котрі вступають у комунікативні відносини, то це діалог або полілог, якщо одним – монолог. Однак діалогічність мовленнєвих форм, на наш погляд, значно ширше за своїм обсягом поняття, ніж просто обмін репліками. Як влучно висловився дослідник діалогічнос­ті монологічного літературного мовлення М. Бахтін, “діалогіч­ні відношення не зводяться до відношень логічних і предметно-змістових, які самі по собі позбавлені діалогічного моменту. Вони повинні проявитися словом, стати висловлюваннями, ви­раженими у слові позиціями різних суб’єктів, щоб між ними мо­гли виникнути діалогічні відношення;... діалогічні відношення можуть проникати всередину висловлювання, навіть усередину окремого слова, якщо в ньому діалогічно зіштовхуються два го­лоси... З іншого ж боку, діалогічні відношення можливі й між мов­ними стилями, соціальними діалектами тощо, за умови сприйнят­тя їх певними змістовими позиціями, своєрідними мовними світоглядами... Врешті, діалогічні відношення можливі і щодо вла­сного висловлювання загалом, до його частин і до окремого слова у ньому, якщо ми якось відділяємо себе від них, говоримо з вну­трішнім застереженням, займаємо дистанцію щодо них, ніби обмежуємо чи роздвоюємо своє авторство” [28: 212-214].

“Діалогічність дискурсу, – продовжує за М. Бахтіним В. Борботько, – полягає не лише в зіштовхуванні відображених у тексті позицій різних суб’єктів, у саморозщепленні та самоусу­ненні авторського суб’єкта, але й у переломленому використанні мовних засобів інших авторів” [40: 37].

Яскравим прикладом внутрішньої діалогічності формаль­но монологічного журналістського тексту є політичний огляд, критична стаття, публіцистична заява-протест тощо. Цитуючи й коментуючи водночас у своєму монологічному тексті чужі висловлювання щодо того чи іншого питання, аналізуючи чужі погляди, автор тим самим вступає у своєрідний діалог із тими, чиї думки він цитує, доповнює, критикує, схвалює, заперечує, коментує тощо. Окрім того, жодна авторська думка не виникає з нічого: вона має своє соціально-культурне підґрунтя, “вирос­тає” свідомо чи несвідомо, з інших думок, уже наявних у Всесвіт­ньому Дискурсі, вступаючи з ними у діалогічний контакт.

Внутрішню діалогічність формально монологічного жур­налістського тексту (як, власне, і будь-якого іншого) можна роз­глядати не просто як атрибут тексту, але (це чи не найважливі­ше) як метод дослідження й моделювання змістової структури дискурсу.

З діалогом часто пов’язується передусім уявлення про ко­мунікацію, взаємодію, контакт. Так, скажімо, М. Кожина (1981), беручи до уваги комунікативну природу мови, стверджує, що комунікативність знаходить себе у всіх формах мовлення, саме тому будь-яке мовлення діалогічне. Однак факти свідчать, що не все спілкування є діалогом і що не всяка діалогічність – ко­мунікативна.

Розвиваючи власну концепцію внутрішньої діалогічності текстів художньої літератури, М. Бахтін виділив у спілкуванні момент мовної взаємодії індивідів, як головний, протиставляю­чи його однонапрямленому і, відповідно, односторонньому повідомленню про ситуацію. “Мова, – за його словами, – живе лише у діалогічному спілкуванні тих людей, які нею спілкують­ся. Діалогічне повідомлення і є справжня сфера життя мови... Лінгвістика вивчає власне “мову” з її специфічною логікою в її цілісності, як те, що уможливлює діалогічне мовлення, від са­мих же діалогічних відносин лінгвістика послідовно відволіка­ється” [29: 211-212].

Таким чином, ідея М. Бахтіна, не стверджуючи фіктивності монологу, надає перевагу вседіалогічності мови, як про це пише А. Чудаков, підкреслюючи загальнофілософський характер бахтінського “монологічного” і “діалогічного” протиставлення, його методологічну здатність.

На противагу монологу, який здатний зіткнути між собою висловлювання, діалог – це обмін висловлюваннями, усними та письмовими (текстами). Монолог може відображати цей обмін, але сам не є ним, будучи односторонньою “передачею” висловлювання у вигляді або ініціюючої, або реагуючої репліки – акції чи реакції (у термінах Л. Якубинського).

Висновок про другорядність монологу був зроблений Л. Виготським: в історичному сенсі монолог – це інтеріоризований (тобто переведений у внутрішній план) і “згорнутий” діа­лог, який потім у процесі об’єктивації – екстеріоризації – з ді­алогу “для себе” перетворюється на монолог “для інших”, у “дискурсивне говоріння” [61].

Отже, діалог, з одного боку, давніша, ніж монолог, фор­ма мовленнєвої діяльності, а з іншого – набагато безпосеред­ніше пов’язана із ситуацією форма спілкування. Саме тому діалог мож­ливий і при значно редукованому мовному компоненті, коли починають діяти паралінгвістичні засоби комунікації. Моно­лог як форма дискурсу не лише увібрав у себе властивості діа­логу, а й збагатив можливості діалогічного спілкування, зні­маючи властиву йому ситуативну зв’язність і синкретичність висловлювань.

В основі внутрішньої діалогічності дискурсу, яку ми щой­но аналізували, лежить суперечність. Розглянемо основні сфери застосування мови, в яких момент суперечності може стати ва­жливим для формування дискурсу. По-перше, це сфера міжсуб’єктних відносин, чи суб’єктно-суб’єктна сфера. По-друге, це сфера відносин суб’єкта та його оточення, тобто суб’єктно-об’є­ктна сфера. Можна виділити і третю сферу – сферу регуляції діяльності індивідів щодо цінностей культури, що ними створю­ються, суб’єктно-ціннісну сферу.

У всіх цих сферах присутній момент регуляції, а отже, іс­нує його антипод – неузгодженість, суперечність. При регуля­ції в суб’єктно-суб’єктній сфері завдання дискурсу – уникнути протиріччя у взаємодії комунікантів під час спільної практич­ної діяльності; при регуляції в суб’єктно-об’єктній сфері дискурс спрямований на розв’язання суперечності як наслідку неповно­ти знань у когнітивній картині світу суб’єкта; при регуляції в суб’єктно-ціннісній сфері дискурс орієнтований на виділення та загострення, суперечність або між суспільно-санкціонованими цінностями і новими цінностями особистого порядку, або між системами культурних цінностей різних суб’єктів.

Дискурс, що народжується у всіх цих сферах, може бути як ситуативно-зумовленим, так і вільним від ситуації, самодостат­нім у змістовому плані. За умови ситуативної незалежності го­ловний змістоутворюючий момент (суперечність) міститься усе­редині самого дискурсу, в разі ж ситуативної зумовленості головна суперечність, що викликає мовленнєву регуляцію, є зо­внішнім чинником, оскільки виходить за межі власне дискурсу.

Проаналізуймо комунікативну природу ситуативно-зумовлених і ситуативно-вільних дискурсів у суб’єктно-суб’єктній, су­б’єктно-об’єктній і суб’єктно-ціннісній сферах.

У сфері “суб’єкт-суб’єкт” ситуативно-зумовлений дис­курс – це діалог, що “вбудований” у практичну діяльність і спрямований на запобігання суперечностям при досягнен­ні мети. “Полюсами” суперечності тут є, з одного боку, по­чаткова ситуація, яку потрібно змінити і, відповідно, заперечити, а з іншого та кінцева ситуація, яку необхідно ство­рити, ствердити. Діалог локалізований поміж цими двома полюсами і сприяє їхньому зв'язуванню у часі, супроводжу­ючи конкретну діяльність і виступаючи як симпрактичне до­повнення до цієї зовнішньої для нього діяльності, ланки якої він поєднує. Для симпрактичного діалогу характерна мінімі­зація мовних засобів (основні енергетичні витрати тут ідуть не на спілкування, а на виконання роботи): лаконізм, стерео­типність реплік – команд та відгуків, котрі викликають найто­чнішу та найшвидшу реакцію.

Ситуативно-зумовлений суб’єктно-суб'єктний дискурс може виявитися лише фрагментним доповненням до зовнішньої хронологічно впорядкованої структури діяльності, що пов’язує два часові зрізи, які перебувають у відношенні “суперечність” і між якими й міститься мовний компонент, детермінований цими полюсами.

У сфері “суб’єкт-об’єкт” ситуативно-зумовлений дис­курс – це елемент пізнавальної діяльності, що покликана вре­гулювати різницю між знаннями суб’єкта про дійсність і спра­вжньою реальністю, що їй суперечить. Зіткнення суб’єкта з новою реальністю ставить його у скрутне становище і вима­гає визначити спосіб розв’язання суперечності, що виникла. Воно викликає дискурсивну діяльність, яка може відбуватися у формах внутрішнього та зовнішнього мовлення – моноло­гу-роздуму, спрямованого на розв’язання суперечності. Мов­ний компонент, монолог, що результує напругу між уявним образом дійсності у свідомості суб’єкта й образом справжньої ситуації, виступає тут тим доповненням до реальності “роз­щепленої” у просторі образів свідомості, яке підсумовує лише різницю, лакуну між цими образами, але не відтворює їх. Та­кий детермінований ситуацією дискурс характеризується не­стійкістю, мінливістю, висуванням формулювань, гіпотез, котрі тут же відкидаються, – доти, поки суб’єкт не знайде можли­ве, на його думку, розв’язання суперечності.

У сфері “суб’єкт-цінність” ситуативно-зумовлений дис­курс спрямований на загострення суперечності, що стосуєть­ся суб’єктних цінностей. При цьому загальноприйнятому об­разу реальності ставиться у відповідність не інший, “еталонний”, “потрібний” образ, а особистісно-переломлений, деформований образ тієї ж реальності, в якій індивідом виділена певна особливість, котра для всіх інших індивідів за­лишається непомітною, завдяки культурному шаблонному сприйняттю. У результаті реальність виявляється подвоєною, розщепленою на справжню та змінену, яка і знаходить своє мовне вираження, вступаючи у загострену суперечність з реа­льністю-прототипом.

Ситуативно-зумовлений дискурс, який народжується у суб’єктно-ціннісний сфері, такий же лаконічний, як і попере­дні види дискурсу, але він відрізняється від них своїм “оригі­нальним” характером, незвичайним, деформованим викори­станням мовних шаблонів і створенням нових особливих висловлювань, які тут же стають іменами, прізвиськами чи навіть фразеологізмами. За короткий час вони можуть дуже поширитися у соціумі, і надалі перебуваючи у тісному зв’язку з культурною реальністю, поза якою їх дуже важко, а то й не­можливо осмислити.

Незалежним від ситуації дискурс може бути тільки в разі його самодостатності й у змістовому, і в структурному пла­нах. При цьому ті компоненти, щодо котрих ситуативно-зумов­лений дискурс є лише доповненням, отримують своє мовне вираження у ситуативно-вільному дискурсі (те, що було конситуацією для суб’єкта, тепер є контекстом для дискурсивних одиниць), стають способами організації його власної струк­тури, – суперечність із зовнішнього чинника перетворюєть­ся на внутрішній принцип формування дискурсу.

У суб’єктно-суб’єктній сфері, в якій дискурс спрямований на суперечність у взаємодії індивідів, ситуативно-вільний дис­курс розвивається у програму перетворення реальності. У ньо­му знаходять своє пряме мовне вираження: а) характеристика початкової ситуації, яка включає розподіл “ролей” серед учасни­ків діяльності; б) характеристика цільової ситуації; в) послідов­ність дій у мовному формулюванні, у тому числі й вірогідних варіан­тів дій, необхідних для такого перетворення. Дискурс-програма – це розгорнуте представлення майбутньої діяльності на її підготов­чому етапі, яка може бути зреалізована, а може так і залишитись тільки планом.

У суб’єктно-об’єктній сфері, в якій дискурс призначений для розв’язання суперечностей між двома образами реальності, головним є мовний компонент, що підсумовує суперечність. Мовне вираження тут отримують також обидва образи реаль­ності, які суперечать один одному. Ситуативно-вільний дис­курс, що розвивається у цій сфері, можна назвати когнітивним з огляду на його пізнавальну настанову.

У системі “суб’єкт-цінність” ситуативно-вільний дискурс набуває структурної та змістової самодостатності. Тоді мовне виділення суперечності між традиційним загальностереотипним і нетривіальним особистісним сприйняттям, на котре лише натякається у ситуативно-зумовленій формі, набуває, у разі незалеж­ності від ситуації, розгорнутого характеру. Тому розгорнутим може бути, поряд зі зміненим образом реальності, й утілений у мовну форму образ початкової реальності.

Ситуативно-вільний дискурс може підпорядковувати собі будь-який дискурс, включаючи його у себе в контекстно-зумов­леному вигляді; для цього іноді достатньо, щоб структура-кон­текст була принаймні окресленою у вигляді рамки чи преамбу­ли для свого інтексту. Таким чином, на практиці у мовній діяльності дискурси можуть мати подвійний зв’язок – ситуацій­ний і контекстуальний.