3.3. Висновки до третього розділу

1. Політичний дискурс є інституціональним видом спілкування і визначається нами як текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування.

Наявні досі схеми лінгвістичного аналізу політичних текстів здебільшого однобокі та поверхові. У нашому дослідженні пропонується новий, знач­но деталізованіший підхід до аналізу мови політичного тексту, що передбачає його розгляд за такою схемою:

1. Прагматичний аналіз: 1.1. Мовна функція тексту; 1.2. Ступінь мовної дії тексту у соціально-політичних умовах (мовних іграх); 1.3. Наявність мовних ознак, в яких прямо чи опосередковано висловлена думка автора.

2. Лексичний аналіз: 2.1. Доцільність та особливості вживання окремих ключових понять і значущих слів; 2.2. Лексичний склад тексту (полісемія, омонімія, синонімія, антонімія, архаїзми, неологізми, евфемізми й перифрази); 2.3. Функції стилістично маркованої лексики; 2.4. Вплив стилістично маркованої лексики на сприйняття теми тексту; 2.5. Образна та емоційно-експресивна лексика (наявність / відсутність “малюнка” у тексті).

3. Семантичний аналіз: 3.1. Вживання тропів та стилістичних фігур; 3.2. Значення вживання фразеологізмів у прагматичному аспекті; 3.3. Синтаксис тексту; 3.4. Відповідність структурованості мовних та синтаксичних одиниць головній темі тексту. 4. Тексто-лінгвістичний аналіз: 4.1. Наявність основних ознак тексту (континуум, когезія, інтеграція); 4.2. Мовне функціонування логіко-аргументаційного підходу до вираження теми. 5. Стилістично-візуальний аналіз: 5.1. Стилістична належність мовних одиниць; 5.2. Цілісність стилю; 5.3. Дотримання стилістичних норм.

2. Існуючи у межах ширшого – загальнокультурного дискурсу – політичний дискурс як різновид масовоінформаційного охоплює більшість тем, що стосуються різних сфер суспільного життя. Для усього жанрового розмаїття політичних текстів ЗМК (за винятком інтерв’ю, якому властива аморфна тематична структу­ра) характерне обмеження, як правило, од­нією провідною темою. Основним засобом досягнення темати­чної однорідності тексту виступає тематична близькість окре­мих висловлювань (речень, надфразних єдностей і т. д.), що проявляється у зв’язках тематичних аспектів, підтем.

Нами запропонована схема, що дає змогу структурувати процес аналізу те­матики політичного дискурсу:

1. Макротема тексту: 1.1. Тип тематичної структури; 1.2. Тип розвитку теми або підтем основної теми; 1.3. Наявність тематичної близькості між висловлюваннями підтем однієї теми або двох різних тем у межах однієї макротеми; 1.4. Дотримання часових меж розгляду теми. 2. Тип формулювання теми (докладний, за допомогою ключових слів). 3. Наявність і вмотивованість латентної теми.

3. Розгляд сучасного українського політичного дискурсу через призму наявних у ньому семантико-мовних опозицій показує, що найчастіше тут використовуються ті пізнавально-ціннісні парадиг­ми, які можна подати як ментальні співвідношення “конфлікт – насилля – загибель (хвороба)”; “неприйняття – співчуття – звинувачення”; “хворобливість – аморальність”. На мовну структуру, зорієнтовану на референційну ідеогра­фічну парадигму “конфлікт – насильство – загибель”, наклада­ється модальна ідеографічна парадигма “неприйняття – співчут­тя – звинувачення”. Модус неприйняття є одним із найпоширеніших у публіцистиці взагалі, і виражається він раціонально-оцінним повтором старого та емоційного образним зіставленням його у підтексті з новим. Модус співчуття і модус звинувачення також виражаються як у підтексті, так і у вигляді образного зіставлення.

4. Вербальні форми існування сучасного україн­ського політичного дискурсу характеризуються, з одного боку, стандартизацією істотно оновленого словника функціональної політичної лексики та фразео­логії (у тому числі – і шляхом запозичень) і переходом до нормального стилістичного тексту; з іншого боку – тенденцією до метафоризації та деспеціалізації по­літичної мови, використанням у ній розмовно-зниженої лексики.

5. Політична мова сьогодення відзначається змістовою невизначеністю, не­однозначністю (що спричинено як семантичними (абстрактність та широта значення, розмитість семантичних кордонів, складність значення, відносність визначень), так і праг­матичними (маніпулятивність, рятування іміджу, уникнення конфлікту або контролю) чинниками), а також таємничістю мовлення, езотеричністю, котра частково компенсується здатністю реципієн­тів політичного дискурсу до здогадування.

6. Нова стилістична норма, що почала формуватися наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття, передбачає ліквідацію із узусу тієї частини мовного фонду ЗМІ, яка пов’язується у свідомості носіїв мови із віджилою системою ідеологічних та культурних цінностей. Особливої стилістичної значущості набувають стилістич­ні “стикування” мовних одиниць, що об’єднують старі й нові тен­денції слововживання (цей мовний при­йом включення “нових” слів у старі серії фразеологізмів, кліше використовується у більшості сучасних видань). Такі семантико-стиліс­тичні “зриви”, контрасти, виступають внутрішньо виправданим, семантично багатим елементом системи.

7. Дослідження багатої жанрової палітри сучасного українського політичного дискурсу, яка охоплює потужний спектр класичних публіцистичних жанрів, а також специфічні форми художньої публіцистики та фольклору, здійснене на прикладі інтер­в’ю (один з найбільш популярних у сфері політики класичний жанр), гасла (жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері) та політичного фольклору (оригінальний специ­фічний жанровий прояв політичного дискурсу).

8. Процес комунікації між журналістом і фахівцем у політичному інтерв’ю (аналізується у вузькому його тлумаченні – як розмова журналіс­та з політиком) виступає у вигляді дискурсу, з огляду на зумовленість інтерв’ю екстралінгвістичними чинниками, подієвим аспектом, цілеспрямованістю соціальної дії.

9. Основною одиницею політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так званий дискурсивний хід (може збігатися з елементарною одиницею комунікації, тобто мовним актом, але не дорівнює йому, маючи більш комплексну структуру). Вихідним пунктом для класифікації дискурсивних ходів виступає властиве для діалогічного принципу розходження між ініціювальним і респондентським ходами, яке, все ж, не охоплює всі основні типи дискурсивних ходів, оскільки існує ще й змішаний (реактивуючий) хід, що містить як ініціювальні, так і респондентські компоненти (характерно для дискурсів з рівноправними учасниками). Ця тісна взаємо­залежність дискурсних ходів (так звана дискурси­вна когеренція) ґрунтується на зумовленості кожного наступного дискурсивного ходу попереднім і виражається в специфічних граматичних, темати­чних і комунікативно-функціональних відношеннях між окре­мими ходами.

10. Усі діалогічні репліки інтерв’ю, не залежно від їхнього типу, у своїй сукупності “пра­цюють” на досягнення його цільових завдань, що визначає, крім іншого, і вибір стратегії при створенні певного тексту. Основним методом, за допомогою якого в ін­терв’ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує діє­вість ілокутивної функції дискурсивного процесу.

11. Тематично та функціонально розмаїтим жанром, котрий акумулює на собі зміни суспільно-політичного життя, є політичне гасло – концентрована політична ідея. Нерідко воно виявляється вторинним за походженням, оскільки жанрова подвійність програми партії (належність до агонального та ритуально-епідейктичного жанрів) уможливлює перетворення її основних принципів на гасла, що використовуються по­літиками – представниками цих партій – під час їхньої передвиборчої кампанії.

Загалом результативність використання цього жанру значною мірою залежить від ступеня дотримання таких вимог, як лаконічність, інформативність, емоційність, переконливість, оригінальність, повторюваність різними ЗМІ (трансформованим, про­те впізнанним) у різних – текстових, звукових, візуальних та графічних – формах (листів­ки, плакати, бігборди, політичні ролики тощо).

12. Оригінальною жанровою формою актуалізації сучасного політичного дискурсу є різновиди художньої публіцистики та фольклору. Це, по-перше, так звана “громадянська поезія” на полі­тичну тематику (вірші від професійних поетів та “вірші з по­шти”); політична частівка; “лубкова” пісенна поезія, що має як усну, так і письмову форму буття; по-друге, такі численні та розмаїті поетичні і прозові жанри, як байка, “казка”, гумористичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот на політичну тему; по-третє, малі форми: політичні афориз­ми, “крилаті слова”, своєрідні “обзивання” та ін.

Усе це розмаїття жанрових форм поєднують насамперед спільні функції: примітивізації та структуризації складної картини світу, афективна та формально-конструктивна функції. Спільною, що не менш важливо, є і їхня модальна домінанта – іронія або сарказм. Найбільшу інтенсивність породження текстів цих художньо-публіцистичних і фольклорних жа­нрів спостерігаємо в опозиційних видан­нях, адресатом яких є, передовсім, люди старшого поколін­ня.

13. У тісному співіснуванні інформаційних, аналітичних та художньо-публіцистичних жанрових форм сучасного українського політичного дискурсу втілюється протистояння двох різноспрямованих тенденцій: з одного боку – до спрощення мови текстів ЗМК, з іншого – до її інтелектуалізації.