1.4.2.2. Основні дискурс-моделі

Сучасні дослідження комунікації як процесу [253; 293; 333] дають підставу виділити три основні теоретичні моделі комуні­кативного дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну. Для кодової й інференційної моделі характерним є те, що головна роль у них відведена інтерсуб’єктивності. Проте, на відміну від кодової моделі, де учасники повідомлення і сигнал пов’язані, по суті, симетричним відношенням кодування і декодування, інференційна модель як свою функціональну засаду використовує принцип виведення знання. Якщо в кодовій моделі мовець відправляє слухачеві думку, то в інференційній, вкладаючи свій зміст (тобто те, що він “має на увазі” [293]) у висловлювання, тричі демонструє свої інтенції:

• він має намір сказаним викликати певну реакцію ауди­торії;

• він хоче, щоб аудиторія розпізнала його намір;

• він уважає, що це розпізнавання наміру аудиторією стало підґрунтям для бажаної реакції [217: 136-137; 337: 393; 349: 293-294].

Наявність цих трьох інтенцій необхідна, щоб індивід став “мовцем”, а їхнє виконання забезпечує успіх комунікативного дискурсу.

Ініціює комунікативний діалог не бажання людини пере­дати інформацію, а її прагнення зробити свої інтенції зрозумі­лими для інших. Мовним засобом для вираження намірів учас­ника дискурсу є висловлювання. В інференційній моделі на відміну від кодової, зміст висловлювання не обмежується репрезента­тивними повідомленнями про стан речей; вони можуть виража­ти емоції тощо. Інтенції не є пропозиційними самі по собі, оскі­льки, за своєю природою вони є те саме, що й настанови, або мотиви. Однак зміст висловлювань або повідомлень є пропози-ційним. Інтенції, зокрема, визначають, як саме має розумітися цей пропозиційний зміст.

Кодова модель комунікативного дискурсу використову­ється в науковому та повсякденному спілкуванні. Інференційна модель з’явилася досить недавно, але добре сприймається нарівні “здорового глузду”. У цій ситуації тяжко утриматися від бажання вважати нову модель розвитком старої, а не прин­ципово альтернативним підходом [344: 24]. Так і трапилося з логікою спілкування Г. Грайса: багато хто з представників прагматичної лінгвістики і філософії мови, часто не розумію­чи того, підводили його інференційну модель під звичний кодовий шаблон [338: 43].

Намагаючись показати взаємозв’язок між суб’єктивним баченням змісту дискурсу і мовним значенням його, Дж. Серль, фактично, обмежив принципи Г. Грайса сферою “буквального значення”, яке він визначає через інтенції мов­ця бути зрозумілим. Але при цьому Дж. Серль додає: мовець повинен прагнути до того, аби слухач упізнав його інтенції [338: 48], тобто брав до уваги правила визначеного коду. Таке бачення інференційної моделі зводить її значення лише до до­повнення кодової наміром мовця, аби його висловлювання було певним чином зрозумілим.

Г. Грайс виходить із припущення, що комунікація мож­лива за наявності будь-якого способу розпізнавання інтенцій. Якщо йти за його логікою, то бувають випадки комунікації винятково інференційної, без (де)кодування. І такі випадки є. Журналіст, наприклад, запитує політика, як він себе почуває після політичної баталії? І той, замість вербальної відповіді, показує йому упаковку валідолу (аналіз подібних прикладів див.: [344: 25-26; 50-54]). Така відповідь не містить верба­льного коду: немає правила або конвенції, що стабільно спів­відносять цю дію зі значенням “погано себе почувати”. Про­те журналіст добре розуміє політика. Дж. Серль не заперечує можливості інференційної комунікації, але усе ж наполягає: такі випадки невикористання коду рідкісні, маргінальні. Люд­ське вербальне спілкування фактично завжди опосередкова­не кодом [339: 38].

Основним способом комунікативного дискурсу був і зали­шається вербально-кодовий, але вже саме існування таких “не­звичайних” прикладів виявляє недоліки кодової моделі [345: 26].

Існує також “концентрована” версія інференційної теорії, що зводить усі кодові механізми до інференційних, вивідних. Код у такому разі трактуємо як набір конвенцій, спільний для мовця і слухачів / читачів, котрі виводять повідомлення зі знання кон­венцій, сигналу й контексту. Цей підхід продуктивний для ана­лізу умовних символів, але його обмеженість виявляється одра­зу ж, як тільки у фокусі з’являється живе мовлення: мовні репрезентації не завжди є концептуальними, а відношення між ними – не завжди інференційними.

Очевидно, йдеться про різні, інколи пересічні та взаємодо­повнювані, процеси – кодування / декодування та інференції. Тому ані інформаційно-кодова, ані інференційна модель, окре­мо взяті, не можуть пояснити феномен мовного спілкування. Ще більшої шкоди завдає абсолютизація будь-якого з названих підходів.

Інтеракційна модель комунікативного дискурсу утворюєть­ся за взаємодії його учасників у соціально-культурних умовах. Не мовні структури коду, а комунікативно зумовлена соціаль­на практика пояснює природу (транс)формування змістів вислов­лювань у дискурсивному діалозі [337: 398-405].

Інтеракційна модель ставить у центр уваги аспекти кому­нікативної поведінки учасників дискурсу, в тому числі й інтенційної [352]. Спілкування може відбутися незалежно від того, чи має намір мовець це зробити, а також незалежно від того, чи розраховане висловлювання на сприйняття слухачами / читачами (що, звичайно, не властиво журналістиці). Комунікативний дис­курс відбувається не як трансляція інформації та маніфестація наміру його учасників, а як демонстрація змістів висловлювань, не обов’язково призначених для розпізнавання й інтерпретації реципієнтом. Практично будь-яка форма поведінки – дія, без­діяльність, мовлення, мовчання [35; 127; 128; 309; 350] – у пев­ній ситуації може виявитися комунікативно значущою. Так, ска­жімо, раптове почервоніння обличчя (неосмислене і несвідоме) інтерпретується психологічно-інференційно, на підставі мину­лого досвіду та соціально-культурних конвенцій) і набуває у дис­курсі ситуативного змісту.

Отже, поки учасник комунікативного діалогу перебуває в ситуації спілкування (а за ним спостерігає інший учасник діалогу), він демонструє інформаційні змісти незалежно від свого бажання. У зв’язку з цим розрізняємо зміст дискурсу, котрий подається зумисно, та зміст дискурсу, що подається випадково. Якщо своєю по­явою в комунікативному діалозі перший зміст зобов’язаний насам­перед мовцеві, який відбирає його, надає йому вербальних форм і викладає його відповідно до своїх інтенцій, то другий тип зале­жить від реципієнта, а саме від його здатності сприймати випадко­ву інформацію та спроможності її інтерпретувати.

Саме інтерпретація стає в інтеракційній моделі критерієм успішності й головного призначення комунікативного дискур­су, на відміну від поширеної думки щодо його основної функ­ції – “досягнення взаєморозуміння”. Це докорінно змінює ста­тус учасників комунікативного діалогу. Цим зумовлена й асиметрія моделі: породження змістів та їхньої інтерпретації від­різняється як за способом здійснення самих операцій, так і за типами їхніх учасників. Ідея дзеркального відображення процедур кодування й декодування повідомлення не спрацьовує: ре­ципієнт може сприйняти зміст дискурсу інакше, ніж задумав мовець.

Інтеракційна модель дискурсу охоплює ситуативний аспект мовлення, що виражається використанням широкого соціаль­но-культурного контексту. Такий контекст утворюється завдя­ки “фоновим знанням”, котрі є конвенційними за своєю приро­дою. Як бачимо, з трьох моделей інтеракційна модель комунікативного дискурсу найповніше відповідає дискурсивній онтології.