2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу

Прагматична організація дискурсу залежить від викорис­таних у процесі його породження стратегій. Під час творення політичного дискурсу комунікантами застосовуються такі стра­тегії:

• конструктивно-генеративна (передбачає побудову текс­ту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням – на­приклад, політичний огляд, стаття-коментар політичної події тощо);

• транспозитивна (передбачає “переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму – наприклад, інтерв’ю з політиком);

• побудови дискурсу за наявною або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення політичних гасел, політичних документів, агіток тощо, скажімо, під час передви­борчої кампанії);

• безадресатна (щоденникові записи дисидента) чи транс­формуюча (пов’язана з істотним переробленням тексту, внаслідок якого з’являються тексти інших прагматичних класів, наприклад: програма політичної партії > ре­ферат програми політичної партії).

Під час обміну висловлюваннями (він зумовлений стра­тегіями, а також планами, сценаріями, когнітивними схема­ми, що існують у свідомості комунікантів) ці стратегії змінюю­ться / коригуються, проявляючи таким чином свою динамічну суть.

Одним із засобів прагматичної організації будь-якого дис­курсу є фрейми – структури, які репрезентують стереотипні си­туації у свідомості (пам’яті) людини або інтелектуальної систе­ми, призначені для ідентифікації нової ситуації, що базується на такому ситуативному шаблоні. Іншими словами, це ієрархічно впорядковані репрезентації певних стандартних ситуацій дійс­ності. Вважається, що у довгостроковій пам’яті людини зберіга­ється великий набір різноманітних фреймів, які актуалізуються під час виникнення нових сцен [241: 323].

Фрейм репрезентує у свідомості людини (або в її комп’ю­терній моделі) не лише саму стереотипну ситуацію, але, водно­час, і зв’язки цієї структури з певними іншими видами інформа­ції, зокрема, з інформацією про те, як користуватися фреймом та що слід робити, коли сподівання не справджуються.

Згідно з концепцією Р. Шенка та його колег [336], визна­чальну роль в організації змістової структури дискурсу віді­грає причинний зв’язок, оскільки зміст, за Р. Шенком, – це концептуальна структура, експлікатом якої є причинно зв’я­заний ланцюг подій. Зв’язність дискурсу, отже, має визнача­тися через причинну інтерпретацію концептуальних структур, з яких складається текст. Причинні зв’язки, що поєднують певну подію з іншою, повинні виявляти зміст цієї події з по­гляду ширшого контексту. Це останнє завдання і виконує фрейм-структура.

Виділяють два типи фреймових структур: динамічні (фрей­ми, що відображають послідовність дій) та статичні (фрей­ми, що описують стан). За Р. Шенком, динамічні фреймові структури мають два різновиди: сценарії та плани, котрі скла­даються з послідовності елементарних дій. Під сценарієм дослідник розуміє детермінований причиновий ланцюжок концептуалізацій, що описує стандартний перебіг подій у будь-якій відомій ситуації. Окремі події пов’язані між собою за принципом причинно-наслідкового ланцюжка: результатом кожної дії стає ситуація, в якій уможливлюється чергова по­дія. Основна функція сценарію полягає у керуванні процесом виведення наслідків.

Сценарії описують стандартні, типові ситуації реально­сті. Вони складаються з назви ситуації, ролей, тобто імен уча­сників ситуації, переліку причин виникнення певної ситуації та набору сцен, де кожна сцена описана як набір елементар­них дій.

Плани – це засоби, за допомогою яких встановлюють­ся причинно-наслідкові зв’язки між сценаріями. План описує стандартну послідовність дій людини в тому чи іншому випа­дку; він складається зі сцен та сценаріїв, що ведуть до певної мети.

На відміну від динамічних фреймів – сценаріїв та пла­нів – статичні фрейми можна вважати аналогами окремих лінгвістичних структур. Відповідно виділяють кілька видів статичних фреймів:

1) поверхнево-синтаксичні, що відповіда­ють дієслівним та іменним структурам;

2) поверхнево-семан­тичні, що репрезентують ситуацію на рівні лексичних тлума­чень слів;

3) тематичні – опис конкретних ситуацій;

4) узагальнюючі, що задають типи та класи ситуацій тощо.

Розглянемо прагматичну організацію політичного дис­курсу на прикладі газетної публікації “Хто стоїть за майором Мельниченком?” (Президентський вісник. – 2001. – 17–23 лютого). Фрейми:

1. Леонід Кучма (стереотипна інформація: глава держави, з ним пов’язана касетна справа).

2. Микола Мельниченко (стереотипна інформація: ма­йор Служби безпеки, начебто здійснив записи у кабінеті Пре­зидента України).

3. Георгій Ґонгадзе (стереотипна інформація: загиблий журналіст, чиє ім’я згадувалося у записі на плівці, його тіло вва­жають знайденим під Таращею).

Ці фрейми поєднуються у ланцюг сценарію:

Простежимо тепер чітко визначену за планом аргумента­цію непричетності Президента, якого компрометують організа­тори касетного скандалу.

План:

1. Л. Кучма до скандалу не має ніякого відношення (абзац 2).

2. Записи були змонтовані за допомогою спецапаратури (абзац 3).

3. Хтось “стоїть” за М. Мельниченком (абзац 4).

4. Замовники – не просто опозиція. Це скандал держав­ного рівня – вони компрометують Президента України і дер­жаву загалом (абзаци 5 і 6).

5. Замовники сфабрикованої плівки – вбивці Г. Ґонґадзе (абзац 7).

6. Президент навіть не знав Г. Ґонґадзе (абзац 8).

Як бачимо, за планом йде поступове переконання (за нарос­таючою) читачів у тому, що Л. Кучма непричетний до зникнення Г. Ґонґадзе.

Отже, у процесі аналізу прагматичної організації дискурсу автори публікації конструюють його “фреймову структуру”. В ній вони враховують можливість поєднання фреймів та межу їхньої реалізації у тій послідовності подій, яка детермінована створеними фреймами. Це дає змогу запрограмувати “правиль­ний” хід подій у процесі аналізу розповіді, де окремі події опи­суються поза жорстким часовим порядком.