Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.

* На матеріалах: “Хто це зробив?” (Україна молода. – 2001. – 13 вересня); “Terror – значить жах” (Товариш. – 2001. – 13 вересня); “Світ на межі. А Україна з краю?” (Слово Батьківщини. – 2001. – 21 вересня).

Продовження табл. 2.1

Ці публікації мають вигляд невеличкого дослідження, де в логічній послідовності викладені міркування автора: його версії, припущення. Взагалі можливість використання моделі віртуальної реальності – дуже цінна для журналістів, особ­ливо при викладі фактів з багатьма невідомими. Ця модель лежить в основі більшості аналітично-прогностичних матері­алів, в яких висвітлено проблеми зовнішньої та внутрішньої політики.

Якщо ж статті аналітично-прогностичного плану ха­рактеризуються високим ступенем прояву авторської по­зиції – через оцінку та різні емоційні стани, то в такому разі можна говорити про ще один різновид реальної моде­лі – оптативну. За цією моделлю формуються переважно власне публіцистичні матеріали, статті-роздуми, критичні статті, нариси тощо.

Обов’язковою рисою оптативного різновиду реальної моде­лі є наявність опе­раторів типу бажано, треба, не можна, добре б, погано (що), у тому числі й дієслівних: хотіти, надавати перевагу, люби­ти, сумніватися, побоюватись, переживати, вірити, бути впе­вненим і т. д. Наприклад: “Якщо повертатися до проблеми Афганістану, то для мене не буде несподіванкою, якщо США та їхнім союзникам вдасться усунути існуючий режим... Якщо Америка проведе глибший аналіз тієї ситуації і зробить від­повідні висновки, то, я переконаний, їй вдасться нейтралізу­вати методи боротьби лідера терористичної групи... Тож не сумніваюсь, що центральною проблемою для арабсько­го світу наразі є розв’язання питання взаємин між палестинцями й ізраїльтянами... Якщо це питання буде розв’я­зане з допомогою США, то це змінить взаємини між країнами ісламського світу й США, якщо ж воно не буде вирішене, то боюся, що коаліція США і союзників зіткнуть­ся із труднощами... при остаточному розв’язанні питання самого Афганістану... Україна долучилась у рамках Об’­єднаних Націй до низки заходів, що їх США і союзники ви­магали від ООН. Однак не відчувається, щоб Україна само­стійно робила ці рішення... Це мене турбує, тому що інтереси Росії є іншими, ніж українські” (Плав’юк М. Терор і глобалізм: час осмислення // Українське слово. – 2001. – 11-17 жовтня).

Для останньої з різновидів реальної моделі – ілюзор­ної – характерні вислови типу здається, неначе, нібито, на­чебто, немов, що використовуються тоді, коли ситуація-про­тотип недостатньо чітко сприйнята мовцем. Сюди ж відносимо і ненавмисну неправду, зумовлену тим же факто­ром. Наприклад: “Хоча людство, здається, повертається до звичного життя з усіма його попередніми ознаками... складається враження, що 11-е вересня стало навіть іще більшою поразкою тих, хто вважає себе геостратегами, аніж 1 верес­ня 1939-го... Моментально було призначено винного в диких терактах – Усаму бен Ладена, який нібито переховується в стані афганських талібів... Начебто з утратою противаги у вигляді Радянського Союзу США втратили й мотивацію для стримування... Схоже, розуміння цього є в лідерів багатьох країн, що висловили солідарність з народом Сполучених Шта­тів” (Зам’ятін В. Бумеранг терору // День. – 2001. – 21 верес­ня).

Через розходження в індивідуальних сприйняттях, реа­льних моделей тієї ж ситуації – версій – може бути стільки ж, скільки мовців.

У дискурсі, створеному на основі моделі-реалії, мовець може виступати пасивним спостерігачем або активним учас­ником описуваних ним подій, може викладати інформацію зі слів іншого, з посиланням або без посилання на нього (при­чому модель, яку повідомлятиме введений автором у дискурс оповідач, не обов’язково повинна бути реальною).

Своє “я” мовець може цілком залишити за кадром, на­приклад: “Минула десята, депутати зайшли у зал засідань...”. Чи: “Минула десята, депутати вже, напевно, зайшли у зал за­сідань...”. Якщо мовець є (чи уявляє себе) активним учасни­ком подій, що описуються, то він уводить власну копію у ви­гляді займенника “я”: “Минула десята, я зайшов у зал засідань...”.

Активне включення у журналістський матеріал займен­ника “я” характерне для більшості репортажів. Так, напри­клад, у публікації “Нова ера: шокуючий початок” (День. – 2001. – 13 вересня) автор, Джеймс Мейс, саме за допомогою власного “я” показує весь жах того трагічного дня. Читач бачить картину краху будівель-велетнів Міжнародного тор­говельного центру очима журналіста (до того ж людини, яка там жила і працювала) і ніби читає його думки: “Я ввімкнув теле­візор... Знову і знову я бачив на екрані, як два літаки врізають­ся у вежі-близнюки Міжнародного торгового центру. Люди висовувалися з вікон, волаючи про допомогу. Потім одна за од­ною вежі обрушилися, хоронячи під собою цих нещасних. Я був у шоці”. Читач знаходить у словах журналіста безліч відтін­ків власних почуттів, що веде до по­вного взаєморозуміння. У ьому матеріалі немовби імі­тується процес обговорення трагедії, зокрема монолог дного зі співбесідників.

Іноді мовець викладає інформацію про реальність зі слів іншої особи чи іншого джерела, з посиланням або без поси­лання на нього. Тоді він змушений увести в дискурс особли­вий актант – копію джерела, за якою він буде йти так само, як йшов за ведучою його ситуацією. Та модель, про яку інфо­рмує джерело уже не обов’язково буде реальною (вона може бути вигаданою). Реальність для мовця закінчується на моме­нті введення актанта-оповідача; можна сказати, що далі (у лапках) йде диктальна копія моделі, створеної оповідачем; наприклад: “Один із депутатів повідомив, що на засіданні ко­місії “було вирішено відкласти розгляд цього питання, оскіль­ки…”…” (ця конструкція містить копію мови, що належить ін­шій особі).

Другий вид прагматичних моделей дискурсу – квазіреальна модель – створюється за принципом моделі-реалії і фо­рмально майже не відрізняється від неї. Це – ігрова модель, “переодягнена” у ділову. Вона може бути абсолютною вигад­кою, створеною в уяві автора тексту за подобою реальної моделі. Основна відмінність квазіреальної моделі від реаль­ної полягає у тому, що її побудову визначає не реальність, а сам мовець. Матеріалом для побудови квазіреальної моделі є копії реальних моделей. Беручи за основу моделі-реалії, мо­вець на власний розсуд змінює та комбінує їх, часто створю­ючи зміст, який не відповідає ні актуальній, ні віртуальній дій­сності (рис. 2.2).

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рис. 2.2. Дискурсивна квазіреальна модель.

Серед різновидів цього типу прагматичної організації диску­рсу – правдоподібна модель (категорична за характером настіль­ки, що її зміст може виглядати як повідомлення), експерименталь­на (мисленнєвий експеримент, побудований на довільних припущеннях), експресивна (мовець описує світ у тій тона­льності й тими засобами, які сам вибирає, виражаючи при цьому свій психологічний етан) та імпресивна модель (результат пережи­тих реально подій, інтерпретованих автором). Загалом ці види моделей дискурсу не притаманні жанровій палітрі сучасної преси (вони побутують переважно у сфері художньої літератури), тож докладний аналіз їх виходить за межі нашого дослідження.

Реальна та квазіреальна семантичні моделі дискурсу висту­пають основним матеріалом для побудови третього виду моделей дискурсу, який визначається як модель-метаморфоза (також характер­на для художньої літератури). Крайні підтипи цієї моделі – ірреальна модель (фантасмагорія) й абсурд (будується усупереч логіці) – ви­зрівають у надрах парадоксальної моделі, реальність в якій фор­мулюється так, що виглядає реальною і нереальною водночас.

СПІЛЬНЕ ДЛЯ ВСІХ МОДЕЛЕЙ ВІДМІННІ РИСИ

Логіка обставин, закономірностей