logo search
Серажим К

Дискусія

крім того, дискусія може виступати й предметом для ком­плексного процесу. У такому разі вона виявляється як процес, передусім, у сфері суспільного життя, який протягом тривалого часу ґрунтується на різних підходах, з метою вироблен­ня спільного погляду на тему, що всіх цікавить (у політичному дискурсі ЗМК це опосередковано фіксується у формі політич­них оглядів, (тимчасово) постійних рубрик, під якими виходять матеріали обговорення тієї чи іншої проблеми тощо). Це розго­рнуте визначення можна представити схематично (рис. 2.13).

НЕФОРМАЛЬНІ УМОВИ РОЗМОВИ

ФОРМАЛЬНІ УМОВИ РОЗМОВИ

РАЦІОНАЛЬНЕ ОБГОВОРЕННЯ ТЕМИ, ВИРОБЛЕННЯ ПЕВНОЇ ДУМКИ

УМОВИ ПРОВЕДЕННЯ РОЗМОВИ

ПОСТАНОВА РІШЕНЬ, ЗАЯВ

ОБГОВОРЕННЯ, ПІДГОТОВКА

СУПЕРЕЧКА

ДОВІРА

ПРИЙНЯТТЬ РІШЕННЯ ПРО ЗАВЕРШЕННЯ КОНФЛІКТУ

ФУНДАМЕНТАЦІЯ СУПЕРЕЧНИХ ТЕЗ

ВИРІВНЮВАННЯ ІНТЕРЕСІВ

ВИРОБЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ

Рис. 2.13. Поняття та структура дискусії.

Як бачимо, процес аргументації має вирішальне значення на початковому етапі визначення сутності думки і в процесі всі­єї дискусії, у зв’язку з тим, що таке ухвалення рішень / постанов залежить від усього перебігу дискусії.

Виділяють два основних етапи процесу ухвалення рішень: 1) етап інформа‑ ної підготовки рішення; 2) етап реаліза­ції власне процедури підготовки ухвален‑ ня рішення. Процес ухвалення рішення базується на вихідній інформації (певна ситуація, проблема), тому метою першого етапу є на­копичення інформації. Важливим моментом є розуміння цієї ви­хідної інформації та створення адекватної репрезентації вихід­них умов. Другий етап включає формування та зіставлення альтернатив, вибір, побудову / корекцію програми дій.

Вихідна інформація охоплює різні відомості: від наявної ситуації та базових цінностей до проблеми й альтернативних рішень. Тому предметом процесу ухвалення рішення можуть бути: базові цінності, проблема, альтернативні рішення, але кі­нцевою метою є вибір потенційної дії (рис. 2.14).

— — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рис. 2.14. Механізм прийняття рішення.

Та сама інформація, залежно від того, співвідносить­ся вона з об’єктивним світом чи із суб’єктивним світом людини, може бути як “вихідною”, так і “предметом ухвалення рішен­ня”. Покажемо це на прикладі (День. – 2001. – № 46):

Часу мало. Всього рік до виборів (наявна ситуація – вихід­на інформація. – К. С.). Єдине, з чим я погоджуюсьце те, що треба підписати закон про партії (проблема – суб’єктивний світ людини. – К. С.). Якщо тепер підписати закон про пропорційні виборими матимемо лівий парламент, ліву більшість. Тобто сьогодні при такому авторитеті партій, який ми тепер маємо, треба виборчу систему залишити такою, якою вона є (вибір по­тенційної дії. – К. С.)”.

Компонент “наявна ситуація” зображає певні стани об’єк­тивного світу і може співвідноситися лише з об’єктивним сві­том. Цей компонент не може бути об’єктом думки і фігурувати як теза аргументації.

Компоненти “базові цінності”, “проблемна ситуація”, “ба­гато можливих рішень” (ментальних, фізичних або соціальних дій), “багато можливих способів досягнення рішення”, “багато можливих результатів рішень” співвідносяться з об’єктивним світом (виконання умов згоди сторін) або із суб’єктивним сві­том людини, котра ухвалює рішення (невиконання умов згоди сто­рін).

Якщо вказані компоненти співвідносяться із суб’єктивним світом, тоді вони становлять предмет прийняття рішення, тезу аргументації. Результат співвідношення компонента “базові цін­ності” із суб’єктивним світом – ціннісно-орієнтовна аргумен­тація.

Компоненти “оптимальний результат” (оптимальність до­сягається через порівняння з базовими цінностями), “оптималь­ний спосіб” (оптимальність досягається через порівняння з оп­тимальним результатом), “оптимальне рішення” (оптимальність також досягається через порівняння з результатом) співвідно­сяться тільки зі суб’єктивним світом людини, яка ухвалює рішен­ня, і тому здебільшого виступають тезою аргументації. На прак­тиці теза аргументації фіксує: а) проміжне рішення – рішення про вибір проблемної ситуації, результату, способу досягнення рішення, оцінки; б) остаточне рішення – рішення про вибір ме­нтальної, фізичної або соціальної дії.

Вибір проблемної ситуації чи формулювання проблеми є способом організації процесу аргументації. Проблема (окремий різновид знання – знання про незнання) виникає як активна фі­ксація суперечності – проблемної ситуації. Зазвичай, це супе­речність між вихідною ситуацією та базовими цінностями, коли наявна ситуація не відповідає прийнятим базовим цінностям. Якщо людина вважає, що проблема, котрої стосується висловлювання, не перебуває в фокусі уваги адресата, то вона вводить в аргументаційний текст процедуру проблемної ситуації.

Сигналом операції виявлення проблемної ситуації служать такі лексичні одиниці, як проблема, питання, що розглядаються з позиції підмета (ознака ідентифікації або характеризації). По­біжно зазначимо, що ці лексеми належать до найбільш часто вживаних у сучасному політичному дискурсі. Наведемо кілька типових прикладів:

Фактично, оглядач “Франкфурте Алгемайне Цайтутг” по­рушує питання про вибір між політичними й економічними чинни­ками у вирішенні проблеми реалізації проекту ЯмалЗахідна Єв­ропа” (Українське слово. – 2000. – № 42);

Депутатам складно визначитися щодо низки суперечливих питань, серед яких перший заступник Голови ВР Віктор Медведчук назвав, зокрема, проблему виходу України з Міжнародної пар­ламентської асамблеї СНД та проблему імпічменту Президента” (Україна молода. – 2001. – № 47).

Важливим аспектом аналізу аргументаційного циклу є пи­тання про основу аргументації. Основою аргументації раціона­льного рішення, на нашу думку, виступає той чи інший результат прак­тичної діяльності (відображається у свідомості людини як знання), у процесі котрої ухвалюється рішення.

Рішення ухвалюють залежно від того, який шукають ре­зультат. Якщо цей результат не є очевидним, тоді актуалізуєть­ся оптимальний результат, тобто результат, максимально набли­жений до прийнятих базових цінностей.

Сигналом виявлення результату, який шукають, у політич­ному дискурсі найчастіше виступають предикати із загальним змістом намагатися, домагатися, досягати в реченнях, що хара­ктеризують потенційний стан справ. Наприклад:

Опозиція буде намагатися показати свою значимість, по­стійно буде намагатися продемонструвати якісь нові фактори політичної кризи... Президент якоюсь мірою буде намагатися збе­регти діючого прем’єра” (День. – 2001. – № 46);

Щоб досягти прозорості бюджетного процесу, удосконалення управління коштами, започаткували впровадження нової моделі функціонування і застосування банківських технологій, що дасть можливість відновити державний контроль за використанням бюджетних коштів по капітальних вкладеннях, а також виділених на виконання державних програм” (Політика і культу­ра. – 1999. – № 33).

Ще один принциповий аспект проблеми ухвалення рішення – вибір рі­шення про ментальні, фізичні або соціальні дії, котрі є частиною практичної діяльності людини. У таких формулюваннях рішень уживається дієслово дії в предикативній позиції, наприклад:

Ми повинні зрозуміти, що є проблеми і не все так добре в нашій хаті. Тому нам треба сісти й навести там, де можемо, порядок. І така ініціатива повинна виходити від влади” (День. – 2001. – № 46);

Спершу треба обов’язково визначити коло питань для об­говорення: організація і система влади, економічні проблеми, зов­нішня політика” (День. – 2001. – № 46).

Необхідність ухвалення рішення про дію тісно пов’язана з необхідністю вибору певного способу дії в даній ситуації. Оріє­нтація на дію виражена у спробі виявити можливі способи дії та обрати оптимальний. Лінгвістичними показниками вибору спо­собу у політичному дискурсі є лексеми типу: інструмент, мо­дель, форма, спосіб, підхід, метод, умови. Наведемо кілька при­кладів уведення їх у тексти ЗМК:

Тому серед основних цілей своєї політики на 2001 рік уряд визначив й удосконалення стилю та методів державного управ­ління, поліпшення його якості в державному секторі” (Урядовий кур’єр. – 2001. – № 45);

Прем’єр-міністр України Віктор Ющенко неодноразово під­креслював іще одну особливість урядової політики: підвищення ефе­ктивності роботи підприємств державного сектора шляхом удо­сконалення системи управління, корпоративно-дивідендної політики, запровадження фінансових планів” (Урядовий кур’єр. – 2001. – № 45);

А опозиція все ж таки повинна рахуватися з тим, що ми живемо в демократичній державі й це оприлюднення повинно вес­тися в цивілізованій формі (День. – 2001. – № 46).

Ще одним важливим моментом у процесі аргументації є вибір оцінки, яка, власне, й регулює акт прийняття остаточного рішення, враховуючи базові цінності, котрі є спільними для обох сторін. У ролі оцінки у політичному дискурсі звичайно виступають речення з предикативною ознакою, вираженою предикати­вними прислівниками типу: неприпустимо, доцільно, не варто (наприклад: “Очікувати змін в інтеграції з Європою не варто, ці зміни вже відбулися, а відставка Тарасюка лише їх підтвердила” (Українське слово. – 2000. – № 42), а також речення, які апелю­ють до різних видів ціннісних категорій, таких як “справедливість”, “порядок”, “життя людей”, “жертва” (наприклад: “І вибори пре­зидента в 1994 році проходили на хвилі бажання дисципліни й ор­ганізованості.Порядок и порядочность.Так, а слово демок­ратія не вживалося” (День. – 2001.– № 46); “Чи то свідомо чи то умисно залишаючи за кадром можливі спалахи насильства, про­литу кров, а то й, упаси, Боже, людські жертви (День. – 2001.– № 46)).

Отже, якщо основою вибору оптимального результату й оцінки є базові цінності, то підставою вибору дії, проблеми і способу досягнення рішення стає обраний результат.

На початковому етапі аргументування, звісно, найбільше уваги приділяється необхідності усунення труднощів у сприй­нятті тез і аргументів адресатом. Ці труднощі можуть бути по­в’язані з такими причинами, як недостатній вияв уваги опонен­тові; неврахування того факту, що прийняття тези опонента адресат може сприйняти принизливим для себе; брак уявлення про інтереси адресата, його систему цінностей; виникнення не­обхідності початкової зміни знань суб’єкта. Неузгодженість по­зиції учасників посилює значення проміжних домовленостей, що поступово досягаються у процесі з’ясування та узгодження по­глядів сторін. Успішне аргументування неможливе без свідомо­го керування процесом впливу на адресата, що призводить до прийняття висхідної тези.

Політики, маніпулюючи суспільною свідомістю, часто ви­користовують двозначні формулювання, оскільки промова по­літиків звернена до антагоністичних груп людей. Окрім того, аби звести до мінімуму можливість спровокувати опонента на “акт агресії”, політики змушені, вибудовуючи свою аргумента­цію, не забувати про “політичну коректність” – уникати такої інтерпретації політичних подій, явищ у суспільному житті, яка може зачепити гідність адресата (йдеться, насамперед, про пред­ставників національних і релігійних меншин, інвалідів тощо). Щоб уникнути конфліктних ситуацій, скажімо, під час інтерв’ю з політиком, журналіст часто вживає засоби зниження зовніш­ньої “агресивності” аргументації, вводячи до свого прямого за­питання чи запитання-коментаря так звані попередні компоне­нти, що пояснюють наміри інтерв’юера; “Що Ви думаєте про...”, “Не могли б Ви пояснити...”, “Не хо­тів би Вас образити...”. До подібних методів вдаються і політи­ки, котрі безпосередньо спілкуються, дискутують між собою (ска­жімо, під час “круглого столу”).

Під час усного політичного дискурсу чи у процесі створен­ня журналістського тексту як “матеріального сліду” політично­го дискурсу найважливішим моментом, безумовно, виявляється етап прийняття рішення, оскільки саме він є основним пунктом аналізу будь-якої політичної ситуації.

У зв’язку з цим, А. Баранов та В. Сергеєв [24] запропонува­ли типологію способів аргументування: логічна чи розсудлива аргументація, яка передбачає звертання до вже існуючих цінно­стей адресата; емоційна аргументація, під час котрої як цінність виступає стійка когнітивна структура, що діє за схемою “сти­мул – реакція”; діалектична аргументація, яка відображає змі­ни положень цінностей у ціннісній ієрархії адресата; породжувальна аргументація, що передбачає створення і знищення цінних категорій у свідомості адресата.

Принципова відмінність між логічною та емоційною аргу­ментацією полягає, на наш погляд, у тому, що в їхній основі ле­жать різні частини концептуального світу суб’єкта – перша з них опирається на таку категорію, як “знання”, друга – на ка­тегорію “думки”. Одним із критеріїв, котрі дозволяють диферен­ціювати семантику знання і думки, є запитання: у першому ви­падку – “Звідки Ви знаєте?”, а у другому – “Чому Ви так думаєте?”. Цей критерій також визначає способи обґрунтуван­ня знання і думки (рис. 2.15).

Аналіз сучасного українського політичного дискурсу в динаміці його розвитку за роки незалежності України засвідчив, що якщо на початку 1990-х років явна перевага надавалася емо­ційній аргументації, то з часом українські політики почали зве­ртатись і до інших типів аргументації.

— — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рис. 2.15. Категорії логічної та емоційної аргументації.

Логічна аргументація політиків демократичного спряму­вання ґрунтувалася, в основному, на апеляції до вічних ціннос­тей, християнських чеснот, а також визначальних подій чи яск­равих фактів нашої історії (національно-визвольні змагання українського народу, героїчні вчинки видатних і маловідомих українців, трагедії – репресії, голодомор, денаціоналізація – часів радянського тоталітаризму тощо); прокомуністичні ж по­літики апелювали переважно до соціальних цінностей (соціаль­на рівність, соціальний захист усіх верств населення).

Подібною була семантика емоційної аргументації, з тією відмінністю, що тут політики звертались не стільки до самих фактів, скільки до їхньої емоційної інтерпретації – у формі власне гасел і текстів мітингового характеру. Особливістю (і недо­ліком) цього типу аргументації було неприйняття її “інтелекту­алами” (хоча, зрозуміло, деяка їх частина дотримувалась про­пагованих певною політичною силою поглядів). Цей тип аргументації втратив своє значення із закінченням періоду “мі­тингової демократії”.

Усе більшого значення набувають сьогодні останні два типи аргументації – діалектична та породжувальна, які перед­бачають структурні зміни у системі цінностей адресата дискур­су: зміни ціннісних переваг (тобто переструктурування цінніс­ної ієрархії) та оновлення системи цінностей (тобто заміна старих елементів-категорій новими).

Запорукою професійного успіху журналіста, як відомо, є віра реципієнта в те, що говорить автор через свої тексти. Тому основним у журналістському матеріалі зокрема і творчості взагалі є, як ішлося вище, аргументація. Якщо аргументів у журналістському тексті недостатньо, то такий матеріал сприймається читачем (слухачем, глядачем) негативно і не впливає на прийняття ним рішень. Тож проблема аргу­ментації вважається однією з найважливіших у журналістській твор­чості. Такою, зокрема, є концепція вітчизняних дослідників О. Гриценка та В. Шкляра [72], котрі наводять таку типологію аргументації: 1) документально-фактична; 2) науково-емпірична; 3) вартісна (ціннісна). Однією із суттєвих особливостей жур­налістської аргументації є використання емоційних засобів поряд із раціональними.