2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу

Під аргументацією звичайно розуміють сукупність форм та засобів апелювання комунікантів до різних категорій ціннос­тей (емоційних, пізнавальних, етичних тощо) з метою переко­нання шляхом формування нового знання на основі вже відо­мих положень.

Формування нового знання може йти різними шляхами (див., наприклад, [287]). Аргументація як спосіб формування нового знання характеризується, насамперед, ознаками свідо­мості та довільності. Вона покликана забезпечити свідоме й по­слідовне перетворення певних структур знання суб’єкта аргуме­нтації для здійснення в процесі комунікації цілеспрямованої та планомірної зміни відповідної ментальної структури адресата аргументації [42]. Таке перетворення сприяє не тільки цілеспря­мованому переданню нового знання від одного учасника кому­нікації до іншого, але й необхідним змінам у моделі світу адре­сата, які потрібні, щоб нове знання могло бути до неї включене.

У результаті взаємодії суб’єкта й адресата аргументації виникає послідовність мовленнєвих висловлювань, що утво­рюють мовну основу аргументування. Іншими словами, без­посереднім засобом включення нового знання в модель світу адресата є сукупність мовленнєвих висловлювань, що має вла­стивості, необхідні для відповідної зміни ментальних струк­тур адресата аргументації.

Найяскравіші вияви аргументації спостерігаємо у сфері політики, де за умов плюралізму думок багато осіб причетні до розв’язання ключових проблем і де аргументація відрізняється безпосередньою спрямованістю свого впливу на процес ухвален­ня рішень.

Класичний опис процедури ухвалення рішення, котрий мож­на знайти в підручниках психології, є одним із варіантів проце­су цілеутворення, тобто усвідомленого передбачення майбутніх результатів дії. Засобом, що здійснює таке усвідом­лене передбачення, і є процес аргументування.

Щоб визначити, якими саме властивостями повинна воло­діти сукупність мовленнєвих висловлювань, щоб стати аргуме­нтацією, тобто засобом, котрий, з одного боку, приводить до усві­домленого передбачення майбутнього, а з іншого – здійснює введення цього нового знання до моделі світу адресата, необ­хідно хоч би оглядово зупинитися на категорії засобу та її спів­відношенні з категорією діяльності. Коли добре відому форму­лу “мета – засіб – результат” накласти на сукупність мовленнєвих висловлювань, що репрезентують стадії процесу ухвалення рішення в аргументативному тексті, то зможемо по­бачити, які саме висловлювання стануть метою аргументуван­ня, засобом і результатом.

Відомо, що метою аргументування є прийняття адреса­том пропонованого рішення. Рішення висувається, зазвичай, у рамках тези аргументації. Якщо взяти до уваги, що мета ді­яльності – це передбачення у свідомості людини результату, на досягнення якого спрямовані дії, його уявна (ментальна) модель, то саме теза і становить цю уявну модель, модель но­вого знання, котре підлягає введенню до (ментальної) моделі світу адресата.

Засіб виступає як опосередкований елемент у русі від мети до результату. Щоб виявити змістовий аспект цього елемента, слід уточнити, що перехід від мети до результату, від уявної мо­делі – тези у разі аргументації – до дійсності, котра у разі аргу­ментації представлена у відображеній формі і виступає перева­жно у вигляді речень, здійснюється через дію (або послідовність дій). Причому дія тут з’являється як конкретний акт комунікації і тим самим входить до структури комунікації, включаючи в себе суб’єкт, сам процес аргументації й адресата.

Оскільки у разі аргументації такий акт складається з послі­довності дій, то мета, якій підпорядкована кожна конкретна дія, є тільки частковою метою, проміжною щодо загальної мети ар­гументації. Засобом досягнення мети аргументації стає низка когнітивних дій, котрі опосередковані мовленнєвими діями у вигля­ді ланцюжка висловлювань.

Позаяк категорія засобу є системним утворенням, то аргу­ментація, будучи засобом уведення нового знання, має відпові­дати принципам цілісної – в даному разі інструментальної – системи. Це означає, що в ній можуть бути виявлені, з одного боку, сукупність стійких зв’язків і відношень, що визначається як структура, і, з іншого боку, набір елементів, за допомогою яких можна побудувати “індивідуальну” систему аргументації.

Як слушно зауважує Т. ван Дейк, щоб досягнути поставленої мети, послідовності дій, у тому числі й мовленнєві, мусять бути правильно скоординовані: попередні дії повинні створювати адек­ватні початкові умови для подальших [76: 312]. “Як для актів аргу­ментації, так і взагалі для всіх ілокутивних актів правильно, що завершальному твердженню мають передувати необхідні для його розуміння посилки, обґрунтування і мотивування” [76: 313].

Хоч аргументація виступає у вигляді цілісної сукупності мовленнєвих актів, цю сукупність “усе-таки швидше потрібно уявляти собі як один – складний або комплексний – мовлен­нєвий акт, усередині якого одні компоненти створюють умови для успішного виконання інших, причому при передаванні інфор­мації, необхідної для створення цих умов, переважно викорис­товуються твердження” [76: 314].

Виявлення загальної структури такого засобу введення но­вого знання, котрим є аргументація, а також набору елементів, за допомогою яких будується такий інструмент, допоможе нарівні з іншими чинниками вказати шляхи побудови ефективної аргу­ментації для розв’язання конкретних завдань.

Ключовим при аналізі структури аргументації є поняття ментальної моделі. Ментальні моделі представлені сутностями, “що репрезентують об’єкти, стан справ, послідовність подій, спосіб світобудови. Вони дозволяють нам робити умовиводи й прогнози з метою розуміння явищ, ухвалення рішень про необ­хідні дії й контролю за їх виконанням і, що найголовніше, – переживати події, в яких ми не беремо участі” [311: 397]. За ти­пологією Джонсона-Лерда, ментальні моделі поділяються на “фізичні”, що репрезентують фізичний світ, і “концептуальні”, що репрезентують абстрактні сутності.

Ментальна модель як функціональне утворення складаєть­ся з ієрархічно організованих блоків, окремі з яких перебува­ють у фокусі уваги суб’єкта, а інші – ні. Будучи динамічно зорі­єнтованою залежно від цілей суб’єкта, вона може зазнавати суттєвих перетворень та реорганізацій.

Розглядаючи детально процес “перекладу” певного твер­дження на ментальну модель, Джонсон-Лерд виділяє такі про­цедури [311: 240-241]:

1. Процедура, що починає побудову нової ментальної мо­делі кожного разу, коли твердження не містить посилання, експліцитного чи імпліцитного, на яку-небудь сутність у наявній моделі дискурсу.

2. Процедура, котра за наявності у твердженні посилання хоча б на одну сутність, представлену в наявній моделі, від­повідним чином додає до цієї моделі інші сутності, якості чи відношення.

3. Процедура, яка об’єднує дві чи більше досі роз’єднаних моделей, якщо в твердженні встановлюється зв’язок між сутностями, що в них входять.

4. Процедура, котра у разі репрезентації в наявній моделі усіх сутностей, згаданих у твердженні, перевіряє, чи виконуються в цій моделі стверджувані якості чи відношення, – процедура ве­рифікації.

5. Процедура, яка відповідним чином додає до моделі від­повідну якість або відношення.

6. Якщо процедура 4 встановлює істинність твердження відносно наявної моделі, то процедура 6 перевіряє, чи не можна модифікувати модель так, щоб вона відповідала попереднім тве­рдженням, але усвідомлюване твердження робила б хибним. Якщо така модифікація неможлива, усвідомлюване твердження є обґрунтованим висновком з попередніх тверджень.

7. Якщо процедура 4 встановлює хибність твердження від­носно наявної моделі, то дана процедура перевіряє, чи не мож­на модифікувати модель таким чином, щоб вона відповідала попереднім твердженням, але усвідомлюване твердження зали­шалося б істинним. Якщо така модифікація неможлива, усвідо­млюване твердження суперечить попереднім (рис. 2.12).

Модифікація моделі. Усвідомлюване твердження – хибне: суперечить попереднім

6

Модифікація моделі. Усвідомлюване твердження – істинне: обґрунтований висновок з попередніх

Додавання до моделі нової якості чи відношення

Перевірка, чи виконуються в моделі якості й відношення (твердження-верифікація)

Об’єднання кількох роз’єднаних моделей

Початок побудови нової ментальної моделі

Рис. 2.12. Структура аргументації.

Засобом побудови певної ментальної моделі – введення знань у модель світу – й, водночас, відображення процесу такої побудови є аргументативний текст. “Основний зміст аргументу полягає в тому, що він покликаний змінити внутрішню модель ситуації в суб’єкта, до якого звернений аргумент” [204: 30]. Якщо аргумент розглядати як зміну моделі світу адресата, що впливає на процес ухвалення ним рішення [26], то формування менталь­ної моделі, котре є результатом аргументації, тобто комунікації аргументативного тексту в цілому, потенційно відображає про­цес ухвалення рішення адресатом.

Розгляне­мо, як відбувається введення знання в модель світу, на матеріалі журналістського тексту політичного спрямування (Портников В. П’ять хвилин до Чорногорії // День. – 2001. – № 75):

“Парламентські вибори у Чорногорії закінчилися перемогою прихильників незалежності цієї республіки. Коаліція “Перемога за Чорногорією” випередила блок “За Югославію” і разом із іншими прихильниками суверенітету матиме більшість у Скупщині останньої югославської республіки, яка ще залишається в союзі із Сербією. Тепер на черзі референдум про незалежність. І на ньому прихильники незалежності теж мають шанс здобути перемо­гу” – фактологічна інформація.

“Це передмова до подій. А от питання: якою буде незалеж­на Чорногорія?” – у даному тексті це питання є процедурою № 1: воно не включає жодного посилання на яку-небудь сутність, однак розпочинає побудову нової ментальної моделі.

“Адже не секрет, що і переможниця Демократична партія соціалістів президента Міло Джукановича, і переможена Соціа­лістична народна партія Предрага Булатовича – це одна й та ж партія, Союз комуністів Чорногорії” – процедура № 2, яка до­дає нові сутності до аргументації.

“Перейменований, розколотий, озброєний новими ідеями – нової державності або нової федерації... Справжньою прихильни­цею чорногорської незалежності завжди була тільки Ліберальна спілка, яка послідовно виступала проти війни у Югославії, за євро­пейський вибір Чорногорії, проти її вступу до СРЮ... Молодий Джуканович був одним із палких і непримиренних критиків цих лібералів – найманців Заходу... Однак поволі перейшов на їхні позиції разом із своїм адмінресурсом... А скільки мандатів буде у Лі­берального союзу в новому парламенті? Аж шість!” – процеду­ра № 3, що встановлює зв’язок між сутностями.

“Нам це нічого не нагадує? За п’ять хвилин до проголошення незалежної Чорногорії розклад сил в ній дуже нагадує те, що ми вже проходили на пострадянському просторі. У результаті з’яв­лялись номенклатурні держави. І Чорногорія буде такою ж – в ній номенклатурна влада буде успішно змагатися з номенклатур­ною опозицією, щоб після чергового диспуту в Скупщині роз’іжджатися по дачах на адріатичному узбережжі. Не життя – казка... Що найцікавіше: Сербія, яка потроху позбавляється своєї номенклатури, має всі шанси обігнати Чорногорію у розвитку. Звичайно, якщо не почне чергової боротьби за територію...

Хай нас запросять на чорногорський референдум! Ми багато про що розповіли б чорногорцям перед їхньою незалежністю: хоча б про те, що стара номенклатура не побудує нової держави – як не намагатиметься. Що побудована країна буде раєм саме для керма­ничів її незалежності, однак не для тих, для кого вони цю незалежність проголошували. І що це не означає, що треба голосувати про­ти свободи, ні – однак і голосувати “за” потрібно із розплющеними очима...” – останні два абзаци тексту є, фактично, процедурою № 5, бо додають до вже утвореної в свідомості адресата моделі відпові­дне відношення чорногорських реалій до українських.

Цей текст розглядає реальний факт і його прогнозовані наслідки. Твердження, яке даний текст повинен перевести до ментальної моделі читача (“Сили, що прагнуть незалежності Чорногорії, не можна назвати рушійними для подальшого розвит­ку країни”), не представлене експліцитно на початку тексту, оскі­льки відомо: умови спілкування вимагають, щоб тема тексту іс­нувала в оперативній пам’яті учасників спілкування, тобто виступала як дана, активізована контекстом. Саме цим можна пояснити те, що аргументативний текст, зазвичай, починається з висловлювань, котрі актуалізують певний стан справ в об’єктив­ному світі: адже фактологічна інформація не вимагає доказів і тому може слугувати відправною точкою в аргументації.

Детальний розгляд цього тексту показує, що аргументаційна макроструктура – це практично повне відображення проце­су побудови ментальної моделі, який може бути однією з форм когнітивного процесу ухвалення рішення.

Загалом, як відомо, комунікативна структура, ядром котрої можна вважати ілокутивний компонент, формується як відображення одно­часно і комунікативних інтенцій, і ментальних дій, що здійс­нюються в процесі інтелектуальної діяльності та втілюються у тексті, котрий її описує, означаючи тим самим не об’єктив­ну дійсність (як це має місце у разі концептуальної – пропозиційної – структури тексту), а фрагменти (стани і процеси) суб’єктивного мислення.

Із процесуального погляду, згідно з яким призначення структури мови “полягає в тому, щоб виробляти впорядкова­ні операції з відкритим репертуаром змінних (змістовно ін­терпретованих “пересувних декорацій”) і закритим репертуа­ром (технічно інтерпретованих) правил для досягнення певної мети” [239: 91], порівняємо аргументативний текст з текстом інструкцій, які ми звичайно отримуємо у відповідь на питан­ня про те, як добратися до потрібного нам місця призначен­ня. В обох випадках вказується послідовність дій, котрі необ­хідно виконати, щоб мета була досягнута, з тією різницею, що у разі дорожніх інструкцій це – фізичні дії, а у разі аргу­ментації – ментальні. Послідовність дій задається організа­цією висловлювання, тобто сама послідовність висловлюван­ня фіксує для того, хто слухає, послідовність дій, які він повинен виконувати.

Поєднання вказівок на дії, котрі повинен зробити слухач, із вказівками щодо об’єктів цих дій породжує текст, що описує стратегію досягнення мети. Однак в одному випадку метою є певне фізичне місце розташування, а в іншому – певний мента­льний стан, так само як і об’єкти, щодо яких виконуються фізи­чні дії, можуть бути тільки фізичними, а об’єкти, з якими прова­дяться ментальні дії, будуть тільки ментальними (хоч вони і можуть бути відображенням певного стану речей в об’єктивно­му світі).

Тут мусимо наголосити, що ментальні об’єкти, стосовно яких будуть вироблятися мисленнєві (в нас – аргументативні) дії, можуть співвідноситися або зі станами об’єктивного світу, або із “суб’єктивним” змістом станів мисленнєвого світу мовця, зі станами мислимого, уявлюваного мовцем світу. Тобто мента­льні об’єкти відображають події, що належать до трьох сфер: об’єктивної фізичної дійсності, об’єктивної мисленнєвої дійсно­сті та суб’єктивної мисленнєвої дійсності, оскільки, як відомо, світ складається з трьох онтологічних категорій – трьох світів (див. [175: 129-130]):

1) фізичного світу, або світу фізичних станів (у політично­му дискурсі – це різноманітні політичні утворення, політичні опоненти, політичні події, акції тощо);

2) світу об’єктивного змісту мислення: понять та ідей в об’­єктивному значенні (ці поняття та ідеї формують тезаурус полі­тика);

3) мисленнєвого світу, або світу станів свідомості, мисленнєвих (ментальних) станів і, можливо, диспозицій до дії (сюди належать, зокрема, різні політичні течії, ідеології, гасла, полі­тичні переконання тощо).

Отже, структура будь-якого аргументаційного політично­го тексту складається із двох планів: із плану ментальних дій – мисленнєвих операцій – мовця (і – тим самим – читача) і з плану, що співвідносить політичний дискурс із об’єктами мента­льної моделі світу, тобто уявленнями про дійсність, мовця. Це відповідає сучасному погляду на мову, згідно з котрим на рівні речення виділяються два мовних пласти, один з яких відповідає уявленням про дійсність, тоді як другий відображає операцію мислячого суб’єкта над уявленнями.

У термінології Ш. Баллі, основоположника цього погля­ду, перший має назву “диктум”, а другий – “модус”, причому мисленнєва операція мовця, як уважає Ш. Баллі, є “душею ре­чення”: “Мислити – значить реагувати на уявлення, констату­ючи його наявність, оцінюючи його або бажаючи... Думку не можна звести до простого уявлення, що виключає всяку актив­ну участь з боку мислячого суб’єкта” [33: 43-44].

План мисленнєвих операцій організує комунікативно-когнітивну рамку тексту – в тому числі його ілокутивну струк­туру, а план, що співвідносить політичний дискурс з об’єкта­ми ментальної моделі світу, тобто уявленнями про дійсність, котра рефлексується як об’єкти і зміст ментальних дій, ство­рює тематико-когнітивний каркас тексту – його пропозиційну структуру. Тобто пропозиційна структура тексту будуєть­ся на основі відображення об’єктивного фізичного світу, об’єктивного світу понять та ідей і суб’єктивного мисленнєвого світу. Аналогічний погляд на пропозиції знаходимо в роботах останнього часу: наприклад, Н. Арутюнова розріз­няє пропозицію як “те, що становить середовище занурення людини у світ” і як “те, що є результат занурення світу у сві­домість людини” [16: 103], “тінь, відкинуту подією на екран знання” [16: 139].

Аби дещо конкретизувати щойно сказане і на конкретному матеріалі поглибити й розвинути висунуті положення, з’ясуємо, як проходить процес аргументації у політичному дискурсі. Тут відбува­ється не тільки відображення комунікативних намірів, але і відображення світу мисленнєвих дій автора (професійного політика чи журналіста) дискурсу, в завдання якого входить синхронізувати й узгодити зі своїм перебігом думок думки читача, а також перевести зміст станів свого мисленнєвого світу (скажімо, власні політичні переко­нання) в мисленнєвий світ адресата, трансформуючи тим са­мим його ментальну модель об’єктивного дійсного світу (сві­ту політики чи просто політичної оцінки того чи іншого аспекту життєдіяльності суспільства), максимально можливою мірою зближуючи її (модель світу адресата – його політичні уявлення) зі своєю і наближаючи її зміст до загального інфо­рмаційного фонду, що складає об’єктивний світ понять та ідей (на цьому рівні можливі різні політичні спекуляції – підміна понять, декларативність, видавання апріорних знань за верифіковані тощо).

Аналіз політичного дискурсу через призму його аргументоспроможності свідчить, що вона найбільш чітко проявляєть­ся в політичних дискусіях. Найповніше, на наш погляд, визначення поняття “дискусія” дав В. Холлі [304: 7]. Дискусія як предмет для інтеракційних мовленнєвих дій (ви­ражається у таких формах усного політичного дискурсу, як по­лемічне інтерв’ю, “круглий стіл” тощо) – це вид спілкування, коли:

1. якомога раціональніше обговорюються певні теми з метою вироблення певної думки:

а) неформально, в щоденному спілкуванні;

б) формально, в більш чи менш усталеній формі, можливо, з керівником дискусії, частково (особливо в теле­передачах) дотримуючись певних інституційних правил гри;

2. аргументаційно обговорюються ухвалення рішень чи по­станов:

а) неформально, в щоденному спілкуванні,

б) формально, в законодавчих органах, прагнучи досягти згоди або голосування;

3. інформативно і тактично вирішуються питання про за­вершення або зняття конфліктів чи проблем:

а) на основі дові­ри,

б) негативно, під час суперечки;

4) вирівнюються інтереси щодо задоволення власних потреб і бажань.

Дискусія як предмет для монологічних мовленнєвих дій (виражена у таких формах усного та письмового політичного дискурсу, як промова, полемічна стаття тощо) становить про­цес мовленнєвої дії, під час котрого автор тексту аргументаційно обґрунтовує суперечливі тези.