2.2.3. Змістове поле дискурсу

Значення окремого слова саме по собі не в змозі виразити зміст навіть найкоротшого мовного повідомлення; більше того, проста сума словесних значень теж не здатна виконати цієї фун­кції. Як стало зрозуміло після появи праць Н. Амосова, Н. Жинкіна, А. Леонтьєва, перехід на вищий кодовий рі­вень при обробці мовної інформації відбувається лише в тому разі, якщо значення слів не просто підсумовуються, а інтегру­ються, утворюючи в рамках більш або менш значної мовної єд­ності змістове ціле.

Механізм кодових переходів у план змісту розкритий Н. Амосовим. Згідно з його концепцією, сприйняття мовлення на перцептивному рівні відбувається в коді звукових коливань, що перетворюються в слуховому аналізаторі в потоки нервових імпульсів, які спрямовуються звідти у кору головного мозку. Од­нак насправді звуки при сприйнятті мови злиті в наших відчут­тях у мовний потік, а межі між його відрізками здебільшого не збігаються з початками та закінченнями слів, а часто і слово­сполучень. У результаті дезінтегруючої та диференціюючої фу­нкцій кори головного мозку в ній відбувається розчленовуван­ня звукового ланцюга на звукові відрізки, котрі порівнюються з постійними “моделями слів”. Перехід від коду звуків до коду слів завершується завдяки збігові цих відрізків з моделями слів, за­кладених раніше в довготривалу пам’ять. Унаслідок цього виді­ляється первинна семантична інформація – значення слів. Не треба, однак, забувати, що це відбувається в умовах одночасно­го розгортання зустрічного процесу, що служить для уточнення вибору та локалізації лексичних значень залежно від способу групування лексичних одиниць [318]. Велику роль тут відіграє взаємодія двох функцій, що реалізуються в мовленнєвій діяль­ності за рахунок поточної роботи оперативної пам’яті: змісто­вого утримання сказаного і змістового випередження вислов­люваного [318: 75-77].

На основі поєднувальних схем, що багато в чому визнача­ють вибір, розташування та узгодження слів в одиницях мов­лення, у процесі сприйняття відбувається прийом фраз, й інфор­мація передається на вищий “поверх”. Підвищення коду тут зумовлене порівнянням сприйнятих відрізків мовлення з тимча­совими моделями фраз, що зберігаються в довготривалій пам’яті. Проте операція звірення в таких умовах якісно відрізняється від тієї, яка здійснюється на “поверсі” словесного коду: пам’ять фіксує лише порівняно невелику кількість “готових” фраз, більшість же їх заново формується під час кожного акту мовлення залежно від його цілеспрямованості, характеру мовної інтенції та ситуації, що ви­значає умови реалізації. Тому на блок звірення подаються внаслі­док внутрішньої “репродукції з рушійного аналізатора” (термін Н. Жинкіна) переважно не готові фрази, а тільки схеми їхньої по­будови, необхідні для відповідної правилам організації лексичних одиниць у структурно оформлену мовленнєву єдність і для виді­лення інформації вищого кодового рівня. Це рівень “відносно за­вершеного змісту”, що втілений у фразі.

Подальший перехід на вищий “поверх” не міг би відбути­ся, якби не існувало опори на якісь нові елементи структурного характеру, що організовують відрізки “відносно закінченого змісту” в більш або менш завершені великі “змістові блоки”. Такими елементами виступають міжфразові лексико-семантичні, стилістичні та просодичні зв’язки, котрі впливають, у свою чер­гу, і на граматичну організацію фраз, що поєднуються. Зазна­чимо, проте, що граматичні засоби зв’язку мають вторинний, похідний характер і виявляються у сфері міжфразових відносин не безпосередньо, за допомогою спеціальних граматичних ознак, а опосередковано, через взаємну граматичну “пристосовува­ність” об’єднуваних фраз. Тому цілком слушною є думка бага­тьох лінгвістів про те, що в дискурсі бракує граматичного мар­кування, оскільки “граматика мови вичерпується межами речення” [121]. Це ще одне підтвердження того, що системність у мові виявлена не тільки на граматичному, але й на інших рів­нях.

У плані змісту дискурсу одиницею, наступною за “віднос­но завершеним змістом” фрази, є “змістовий блок”, що відріз­няється змістовою завершеністю, але все ж обмежений межами фразової єдності. Має відбутися злиття окремих блоків, цих “ос­трівців” змісту, та їхня інтеграція, завершальна стадія утворен­ня суцільного “змістового поля”, щоб це поле покрило цілий текст. Цій меті служать ще більше дистантні, ніж міжфразові, зв’язки, котрі, виходячи за межі фразової єдності, реалізовують на­скрізний рух змісту всередині текстового поля. Можна вважати, що ці зв’язки володіють меншою щільністю, ніж ті, які активні всередині фразової єдності, інакше межі між останніми не про­ступали б, а вони самі злилися б в одне дифузне ціле. Тому щіль­ність зв’язків у їхньому багатопластовому переплетенні пови­нна володіти хвилеподібною мінливістю, зростаючи у міру наближення до семантичного центру фразової єдності та спада­ючи на її кінцях. Виділена властивість, зрозуміло, може реально виявлятися лише у вигляді загальної тенденції, втілюючись у великому розмаїтті конкретних варіантів.

Утворення змістового поля є передумовою розуміння тек­сту, але не замикає процес поверхневого перекодування в плані змісту. Найвища програма, пов’язана не тільки з осмисленням, але і з творчою інтерпретацією осмисленого (його критичною переробкою, проникненням у підтекст тощо), і спрямована на формування “коду ідей”, в якому інформація міститься в абст­рактному, скомпресованому, економному і мобільному вигля­ді. Як підкреслює Н. Амосов та інші дослідники (наприклад, П. Анохін, М. Бернштейн), кожній психічній програмі вищого рівня відповідає кілька нижчих підпрограм, котрі можуть забезпе­чити її формування в різних варіантах взаємно скоординовано­го поєднання. Та сама ідея спроможна отримати різний текстовий розвиток. Той самий текст нерідко допускає різне змістове або образне тлумачення і може бути основою для різних диску­рсів. Створення тексту, так само, як і його розуміння та ідейно-змістова інтерпретація, становить імовірнісну “багатоповерхо­ву” рушійну програму, що реалізується в умовах різноманітних і безперервних кодових переходів у внутрішньому та зовнішньо­му мовленні.

Змістова структура дискурсу є наслідком комунікацій­ного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соці­ологічного, когнітивного та естетичного явищ. Пояснюється це тим, що дискурс виступає не лише результатом мовної організації чи мовним продуктом, а й мовною формою виявлення закладено­го у дискурсі змістового поля, організованого з певною комуні­кативною метою, досягнення якої передбачає використання, окрім законів, правил та принципів мовної організації дискур­су, ще й урахування особливостей і законів психології людської діяльності, соціальної комунікації, функціонування мови.

Комунікативна цілісність дискурсу виражається у комуніка­тивній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії: кожне наступне судження спирається у комуні­кативному плані на попереднє. Таким чином, висловлювання про­сувається від відомого до “нового” (нагадаємо, що у різних мов­леннєвих ситуаціях те ж саме речення має різний зміст, передає різну інформацію. В одному випадку зміст всього речення буде для чи­тачів новиною. В іншому, спираючись на повідомлення, що вже відомі читачам, воно лише уточнює ці відомості). Завдяки цьому утворюється темо-рематичний ланцюжок, який, маючи кінцевий характер, утворює змістові межі дискурсу.

Виділений закон комунікативної наступності в змістовому полі переконує нас у тому, що тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом.

Дискурсотвірну роль комунікативної перспективи вислов­лювання можна передати у вигляді моделі – структури тема-рематичного ланцюжка. Залежно від напрямку змістової залеж­ності між реченнями виділяються кілька таких моделей.

Н

Т’ Р’

Т’’(= Р’)

Т’’’(= Р’’)

Рис. 2.17. Ліній­на тематична прогресія.

Іншу структуру тема-рематичного ланцюжка виражає зв’я­зок, що утворюється наскрізною темою (рис. 2.18):

Т’

Т’

Т’

Рис. 2.18. Темо-рематичний ланцюжок, утворений наскрізною темою.

Складніший тип змістового зв’язку виражає темо-рематичний ланцюжок, що твориться на основі так званих похідних тем від загальної “гіпертеми”. Сегменти структури тема-рема­тичного ланцюжка об’єднуються між собою паралельним зв’яз­ком (рис. 2.19):

( Т )

Т’ Р’ Т’’ Р’’ Т’’’ Р’’’

Рис. 2.19. Темо-рематичний ланцюжок, утворений похідними від загальної теми.

Поняття похідної теми дуже тісно пов’язане з поняттям ім­плікації, бо те, що вони випливають із гіпертеми, свідчить про наявність у висловлюванні зв’язку між частиною і цілим. Така гіпертема може бути названою на початку висловлювання або ж може бути виведеною із часткових тем.

Природно, що виділені моделі комунікативного зв’язку всередині певного змістового поля трапляються не лише у чис­тому вигляді, але й можуть існувати у різних комбінаціях.