2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу

Аналіз організації поняттєвого простору у свідомості лю­дини, де поняттєві структури розглядаються як носії базис­них знань про світ, а лексичне значення – як когнітивна ка­тегорія, здійснює когнітивна семантика. Її можна кваліфікувати з двох позицій: у контексті когнітивної науки, а також у контексті методів лексичної семантики (досліджен­ня значень слів та понять). У фокусі дослідження когнітивної науки перебувають природномовні механізми: 1) концептуалізації простору свідомості, 2) структури класифікації понять, 3) семантичні категоризації понять. Ці природномовні меха­нізми когнітивної науки відрізняються від традиційних уяв­лень про ієрархію понять значень слів на кшталт “рід – вид”, “ціле – частина” тощо.

Когнітивна семантика дає відповідь на два кардинальні питання:

1) як організовано знання про світ у свідомості уча­сника дискурсу;

2) як формуються та фіксуються в учасника дискурсу поняття про світ.

Дослідник когнітивної семантики А. Вежбицька вважає, що головною метою когнітивної науки є опис структури кон­цептів, котрі становлять підґрунтя іменування речей у лексич­ній системі мови, опис ідеї, а не просто чуттєвого образу іме­нованого об’єкта; а саме – “опис прототипу” [48]. Таким чином, на відміну від інших семантичних теорій, що тракту­ють значення слова, ігноруючи людський чинник у пізнанні реальності та в дискурсному її відображенні, когнітивна се­мантика виходить із розуміння значення слова як прототипу об’єкта, позначеного цим словом.

Отже, когнітивна семантика найтісніше пов’язана з тео­рією природної категоризації та класифікації понять у свідо­мості учасника дискурсу. Для кожного слова, як бачимо зі сказаного, окреслюється семантичне коло споріднених слів за “принципом родинної схожості”: відбувається концептуалізація простору свідомості, формування базових знань, категоризація та класифікація понять, тобто встановлюється гли­бинний узагальнений репрезентант (прототип) – основне значення слова, що реалізується у дискурсі.

Під “структурами реального світу” лінгвісти розуміли, переважно, зв’язки за принципом “вище – нижче”, тобто ви­будовували таксономічні ієрархічні структури. Когнітивний підхід у дослідженні семантики дискурсу виявив велику кіль­кість інших типів структур – гіпо-гіперонімічних категорій. Названі категорії, на думку А. Вежбицької [48], не можна зве­сти лише до таксономічної ієрархії, бо саме ці структури створюють базис для природної категоризації понять у свідомос­ті учасника дискурсу. Такі базисні категорії мають особли­вий когнітивний статус – “бути найкращим прикладом кате­горії, ЇЇ головним репрезентантом” [48]. Вони і є прототипами, або основними точками когнітивної референції. Навколо та­ких прототипів у свідомості учасника дискурсу складається система об’єктів, що пов’язані між собою причинними відно­шеннями.

Виділимо чотири типи категорійних прототипів, котрі слу­жать типовими базисами категоризації, що реалізуються у полі­тичному дискурсі:

1) типовий приклад (Регіони – це перш за все люди, а не формальна географічна або адміністративна одиниця! І курс бло­ку – на єднання людей в єдину спільноту, єдину соборну державу (блок “За єдину Україну”); Вибори – один з найбільших зрізів гро­мадської думки (Україна і світ сьогодні. – 2002. – 16-22 люто­го));

2) соціальні стереотипи (Сильні регіони – міцна держава (блок “За єдину Україну”));

3) ідеали (Наша мета – багата і сильна Україна; “За єдину Україну!” – це конкретність справ, рішучість дій, ясне бачення перспектив! (блок “За єдину Україну”));

4) ідеальне втілення, узагальнений взірець (Єдина Украї­на – до Єдиної Європи! Переможемо ми – переможе Україна! (блок “За єдину Україну”); Через відродження села – до від­родження України! (Аграрна партія); Через працю для себе – до добробуту всіх! (виборчий блок партій “Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ”)).

Таким чином, взявши явище реальності за прототип, учасник дискурсу будує на його основі змістовий образ – цілісне бачення цього явища. Тобто у пам’яті комуніканта закладається змістова формалізація отриманої інформації про це явище. Отже, відбувається репрезентація знань – акт, що зорієнтований на використання знань (про реаль­ність та контексти, в яких відбуваються події або ситуації, що аналізуються; про інтенції учасника дискурсу) у фор­мальних процедурах для розв’язання тих чи інших інтеле­ктуальних завдань.

Дослідження феномену репрезентації знань породжує ба­гато взаємопов’язаних проблем: сприйняття світу та форми цього сприйняття; взаємодії світу із навколишнім середови­щем через канали, що ведуть до відповідних органів чуття; інтеграції сприйнятої інформації та єдиного осмислення у по­тоці свідомості; нарешті, визначення змісту самого поняття “репрезентація”.

Репрезентації можуть бути як матеріальними, фізични­ми (картини, фотографії, скульптура тощо), так і суто психіч­ними, уявними сутностями (природні мови, логіка, мови ком­п’ютерних систем тощо). Саме поняття репрезентації, за А. Пайвіо [325], відповідає кільком концептам. Один з них – це образ як одиниця уяви. Крім того, образи нерідко розгля­даються також і як “сліди пам’яті”, як просторові, часові, асо­ціативні та інші характеристики (“сліди”) події. Порівняль­ний аналіз мови та уяви як засобів репрезентації показує, що часто вони виконують цілком різні функції, проте гармоній­но доповнюють одна одну.

Першим, хто розвинув ідею ментальної репрезентації у конструктивному плані, вважають Дж. Фодора – відомого аме­риканського філософа та психолога. Йому належить концепція ментальної репрезентації як специфічної “мови” мислення та ви­значення специфічних моделей свідомості, а також функціона­льний підхід до аналізу ментальних процесів, незалежно від їх­нього фізичного втілення (у свідомості людини, у комп’ютерній програмі тощо).

За Дж. Фодором, відчуття, які виникають у людини під час взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що приходить до неї через сенсорні канали: зоровий, слуховий, тактильний. Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на си­мволічні. Такі символічні утворення і є ментальними репрезен­таціями, або ментальними станами (сприйняття, віра, переко­нання, припущення тощо). Вони зумовлюють певні види поведінки, а каузальні послідовності таких ментальних станів – це, власне, ментальні процеси [290].

Ф. Джонсон-Лерд виділяє три типи ментальних репрезе­нтацій. Це, по-перше, перцептуальні образи, по-друге, пропозиціональні структури – послідовності символів, що від­повідають фрагментам природної мови; по-третє, ментальні моделі, котрі є аналогами стану справ та перебігу подій у світі.

Перцептуальні образи, на його думку, відповідають зо­ровому сприйняттю світу. Вони репрезентують об’єкти, над ними можна здійснювати різноманітні мисленнєві операції, а маніпуляції з образами нагадують маніпуляції з відповідни­ми об’єктами; їх можна всіляко трансформувати; вони збері­гають певну цілісність сприйняття та певний ракурс самого сприйняття тощо.

На думку окремих дослідників, пропозиційні структури формуються у свідомості унаслідок таких ментальних проце­сів, які схожі з процесами сприйняття об’єктів або картинок, проте їхня структура не є аналогом структури описуваного об’єкта; кожна пропозиція може бути записана мовою логі­ки. До цієї сфери репрезентації найбільш причетною є приро­дна мова, оскільки пропозиційні структури здатні вербалізуватися.

Пропозиційні структури можуть відображати реальний або уявний світ, вони можуть бути проінтерпретовані на більш абстрактному рівні ментальних моделей. Принципова відмін­ність між ментальними моделями, з одного боку, та образами й пропозиціями, з іншого, стосується, насамперед, ступеня уза­гальнення репрезентації, якого можна досягти в уяві реципіє­нта. Так, образ політика завжди є образом конк­ретної особи, а не політика взагалі. Що ж до ментальної моделі цієї фігури, то вона не має таких обмежень, тому що її нескла­дно представити набором пропозиційних структур.

Таким чином, репрезентація пропозиційного характе­ру – це ланцюжок символів, котрі відповідають символам при­родної мови; ментальні моделі – це структурні аналоги об’­єктивного світу; образи – це перцептивні кореляти моделей, що осмислюються або оцінюються з різних поглядів.

Розглянемо два типи моделей репрезентацій знань: фор­мально-логічні та семіотичні (рис. 2.16).

Моделі репрезентаційних знань

семіотичні

обчислення предикатів та його розширення

плани

Рис. 2.16. Основні типи моделей репрезентацій знань.

До формально-логічних мoдeлeй penpeзeнmaцiї знань, що вті­люють класичні схеми логічного виведення, належать, принай­мні, два типи моделей: обчислення предикатів та його розши­рення, а також системи продукцій, тобто правил на зразок “якщо А, то В”, що визначають елементарні кроки перетворень та умо-виведення. Зазначені дві моделі репрезентації знань – обчис­лення предикатів та системи продукцій – представляють про­цедурний тип репрезентації знань.

В основу семіотичних моделей репрезентації знань покла­дено ідею про те, що універсальною елементарною одиницею репрезентації знань та змісту є ситуація і що кожна ситуація роз­кладається на предикат – “носій” самої дії, та актанти – об’єк­ти, які створюють ситуацію. Функціональні відношення між пре­дикатом та актантами (змістові ролі, семантичні категорії) відображають семантичну структуру цієї ситуації.

Серед семіотичних моделей репрезентації знань розрізня­ють два основних типи моделей: семантичні сітки та фрейми (пла­ни, сценарії).

Семантична сітка – це спосіб відображення елементар­ної ситуації або сукупності пов’язаних між собою елементар­них ситуацій, з яких складається знання у вигляді тріади “aRb”, де “а” та “b” – об’єкти, що створюють ситуації (лек­семи, поняття або елементарні ситуації), a R – бінарні логіко-змістові зв’язки між цими об’єктами. Таку структуру можна зобразити у формі сітки, де вершини позначатимуть лексе­ми, поняття або елементарні ситуації, а дуги – відношення між ними, представлені у семантичних категоріях.

Семантичні сітки репрезентують зміст висловлювань та знань досить широкого спектру. Як зазначає Д. Поспєлов, у си­туаційному керуванні логіко-семантичні відношення можуть описувати часові, просторові та каузальні (причинно-наслідкові) зв’язки між об’єктами, а також нові зв’язки, викликані діями керуючої системи. У типових для штучного інтелекту моделях планування та автоматичного синтезу програм такі відношення моделюють зв’язки між метою та засобами. У класифікаційних системах (наприклад, у тезаурусах) семантико-сіткові відношен­ня між поняттями відображають їхню локалізацію у просторі певної предметної галузі, тобто місце в ієрархії понять (“рід – вид”, “ціле – частина”, “є синонімом” тощо).

До моделей репрезентації знань наступного типу належать уже частково аналізовані нами фрейми, плани та сценарії.

Фреймові репрезентації знань інколи називають різновидом семантичних сіток. У сучасній лінгвістиці фрейм (як стереотип­на, еталонна сцена, добре відома людині з життєвого досвіду або спеціально отриманих знань) ототожнюють не тільки з ре­презентацією шаблонів зорової сцени (йдеться про актуалізацію фреймів під час проходження сцен розпізнавання людиною зо­рових образів), а й презентацією та ідентифікацією стандар­тних, стереотипних ситуацій в аналізованому тексті.

Узагальнена структура фрейму складається з трьох основ­них компонентів: назви фрейму, тобто типової ситуації; назв ха­рактеристик, що “створюють” ситуацію – слотів, та значень цих характеристик, тобто заповнювачів слотів. Кожен слот, у свою чергу, сам може бути носієм фрейму, і тоді його значенням буде множина інших слотів.

Фрейм має досить гнучку структуру, що дає змогу відо­бражати у пам’яті інтелектуальної системи різноманітні знання, потрібні для ідентифікації та репрезентації ситуації, описуваної аналізованим текстом. За допомогою фрейму як репрезентаційної структури вдається прогнозувати нові факти, відновлювати пропущену інформацію, осмислювати ситуації з позицій шир­шого ситуативного контексту.

Найбільш поширеними різновидами фреймів є сценарії та плани (скрипти) поведінки. Поняття сценарію як стереоти­пної структури – засобу для ідентифікації та розуміння не­складних життєвих сюжетів певних типів – було вперше вве­дене Р. Шенком та Р. Абельсоном на початку 70-х років XX століття.

Сценарії показують, як створюється сюжет, як пов’язу­ються між собою події, з котрих він складається. Сценарієм на­зивають формалізований опис стандартної послідовності фа­ктів, подій або процедур, що визначають типову ситуацію у певній предметній галузі. Найчастіше це послідовність дій, що описують способи досягнення мети, яку ставлять перед собою дійові особи певного сценарію. Отже, сценарії репрезентують правила цілеспрямованої поведінки у тих чи інших ситуаціях. Вони можуть бути репрезентовані як комплекси запитань та відповідей, пов’язаних із типовою ситуацією. Наприклад, “хто здійснив дію?” (“хто агент?”); “якою є мета дії?” (“з якими намірами...?”); “якими є наслідки дії?” (“яким є ефект дії?”) тощо. Для усунення помилок у сценарії передбачені різнома­нітні набори запитань на зразок: “а що, коли...?”

Якщо для досягнення тієї чи іншої мети не існує сцена­рію, складаються плани відповідних дій, тобто можливі ком­бінації певних послідовностей дій (мінісценаріїв). В інтелек­туальних системах, основаних на знаннях, сценарії використовуються як для поповнення знань про ситуацію та збагачення вхідної системи інформацією, що зберігається у пам’яті системи, так і для визначення глибинної каузальної структури подій.

Нові стратегії у когнітивній науці орієнтовані на сут­тєве розширення кола ментальних репрезентацій за раху­нок моделювання тих нераціональних механізмів людської психіки, що беруть активну участь, а іноді й відіграють вирішальну роль у процесах мислення, а тому обов’язково мають бути інтегровані зі знаннями в моделях ментальних репрезентацій. До таких нераціональних компонентів сві­домості належать емоції, почуття, мотивації, навички, не­аналітичні способи опрацювання інформації, інтуїція тощо. Перспективні дослідження у цій галузі спрямовані на створення єдиних репрезентаційних форматів, які інтегрували б знання, емоції та почуття.

Продовженням ментальної репрезентації є, по суті, знако­вий метод побудови дискурсу, який робить зримими засоби її вираження.

Концепцію мови як знакової системи було вперше конс­труктивно сформульовано Ф. де Соссюром, фундатором женев­ської школи структурної лінгвістики. Розглядаючи знак у теорії мови, він детально досліджував його властивості й довів, що зна­ки утворюють систему відношень з подвійним характером, котрий можна охарактеризувати як дихотомію “парадигматичні – син­таксичні відношення”. Ф. де Соссюр проголосив існування зна­ка тільки як члена певного відношення, який має саме ті власти­вості, що притаманні всім членам цього відношення взагалі, тобто значущість.

Знакова концепція мови відкриває нові можливості тлума­чення терміна “значення”. У відомій праці Ч. Огдена та А. Річардса “Значення значення” [322] ця категорія проаналізована у контексті так званого “семантичного трикутника”, вершини котрого позначають такі вихідні поняття, як “символ”, “думка”, “річ”. Відповідно, у теорії знакових ситуацій, розробленій цими авторами, знакові вирази пов’язуються з ментальними образа­ми мовленнєвого повідомлення.

О. Шингарьова розрізняє два стани знака – поза комуні­кацією та під час комунікації. У першому випадку знак не сфо­кусований на адресаті повідомлення, тому він є начебто єдиним для усіх можливих комунікантів. У другому випадку в акті кон­кретної комунікації компоненти знака сфокусовані на адресаті, що зумовлює передачу саме актуальної інформації про референт.

Усі компоненти знака розділені на плани (змісту та вира­ження), рівні (матеріальні та ідеальні) та типи (зовнішні та вну­трішні). На цій основі формується розбиття компонентів знака на пласти: референтний (референт знака), семантичний (дено­тат, десигнат, конотат), синтаксичний (ім’я) та лексичний (сиг­нальний референт).

Кожен знак розглядають як системне мовне утворення, що поєднує всі властивості мови, виконуючи комунікативну, семіоти­чну та лінгвістичну функції водночас завдяки перетину в ньому трьох семіотичних аспектів: прагматики, семантики, синтактики, серед яких прагматика виступає на перший план, коли йдеться про комунікативну функцію; семантика та синтактика є домінуючими аспектами знака, коли йдеться про семіотичну та лінгвістичні фун­кції знака, втілювані у системі його значень на всіх мовних рівнях: семантичному, граматичному, лексичному.

Знакову репрезентацію змісту потрібно вивчати у зв’язку з моделями розуміння природної мови, де процес розуміння тексту ототожнюється з опрацюванням змісту, а зміст – з інформацією, отриманою внаслідок інтерпретації тексту в категоріях знань.