logo search
Серажим К

2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації

В ивчення дискурсу завжди пов’язане з проблемою виявлен­ня співвідношень одиничного та загального, типового та уніка­льного, індивідуального та колективного у мовній особистості. Конкретна мовна свідомість є, безперечно, соціально детермі­нованим явищем. “Свідомість, – пише М. Бахтін, – здійсню­ється у знаковому матеріалі, створеному в процесі соціального спілкування організованого колективу”. І далі: “Індивід як вла­сник змісту своєї свідомості, як автор думок, як відповідальна за власні думки та бажання особистість, – такий індивід є суто соціально-ідеологічним явищем” [28]. Таке розуміння мовної осо­бистості дозволяє розглядати певну групу учасників дискурсу, котра має схожі мовленнєво-поведінкові прояви, як “колектив­ну мовну особистість”. Унікальність мовної особистості конк­ретного індивіда полягає в неповторності комбінації соціально-психологічних характеристик її мовної поведінки. Як слушно за­значає Т. Винокур, “феномен мовної поведінки стоїть на трьох китах, лише один з яких – внутрішньомовні закономірності підсистемної диференціації стилістичних явищ. Два інших – це зо­внішні закономірності соціальних та соціально-психологічних умов комунікації, завдяки чому мовна поведінка постає як візи­тка людини у суспільстві, відображаючи реальну взаємодію лін­гвістичних та екстралінгвістичних чинників” [54: 28-29].

Проявляючи себе у створенні різноманітних дискурсів (те­кстів), мовна особистість живе у світі текстів, її існування і ста­новлення проходить в активній дискурсній діяльності. Перефра­зовуючи відомий вислів Ю. Караулова [108]: “за кожним текстом стоїть мовна особистість, яка володіє системою мови”, можна стверджувати, що за кожною мовною особистістю стоїть безліч вироблених нею дискурсів.

Хоча поняття “мовна особистість” передбачає розгляд кож­ного носія комунікативного дискурсу як унікального об’єкта ви­вчення, проте люди в однакових комунікативних ситуаціях пово­дяться типово, демонструючи таким чином особливості групової мовленнєвої поведінки. Порозуміння учасників комунікативного дискурсу базується на їхньому спільному соціальному досвіді.

Мовленнєва поведінка учасників комунікативного діало­гу підпорядковується законам статусно-рольової взаємодії. Су­спільна роль може зумовлюватися постійними характеристика­ми людини (статтю, віком, сімейним станом, професією) або нав’язуватися ситуацією, в яку потрапляє особистість (роль абі­турієнта, покупця, пасажира тощо).

Статусно-рольове спілкування ґрунтується на очікуванні того, що мовна особистість буде дотримуватися мовленнєвих норм, притаманних її становищу в суспільстві, й визначатися характером взаємин зі співрозмовником. Адже від підлеглого че­кають беззастережного виконання розпоряджень, а від керівника – зважених рішень. Уявлення про типове виконання тієї чи іншої ролі учасника дискурсу формує стереотипи його рольової поведінки. У повсякденному мовленнєвому спілкуванні мовна особистість пе­реключається від одних стереотипів рольової поведінки до інших із метою забезпечення успішного комунікативного діалогу.

Будуючи цілісне мовленнєве висловлювання, учасник дис­курсу створює модель дійсності мовними засобами. З одного боку, він прагне у мовленні показати своє ставлення до викла­дених фактів, а з іншого – викладати факти таким чином, щоб адресат міг зрозуміти, про що йдеться. Усі три складники – предмет мовлення, авторська оцінка, чинник адресата – визна­чають тип дискурсивного мислення мовної особистості. Типи дискурсивного мислення відображаються у виборі комунікати­вних стратегій мовленнєвої діяльності.

Стратегії поведінки мовної особистості у комунікатив­ному дискурсі: інвективна (у мовленнєвій поведінці наявна по­нижена знаковість: комунікативні прояви виступають відобра­женням емоційно-біологічних реакцій), куртуазна (відрізняється підвищеною семіотичністю мовленнєвої пове­дінки, що зумовлюється потягом мовця до етикетних форм відносин) та раціонально-евристична (превалює розміркову­вання, здоровий глузд, а негативні чи позитивні емоції вира­жаються лише опосередковано). Остання з названих страте­гій є компромісною, бо м’якша за інвективну, але жорсткіша за куртуазну.

Розглядаючи дискурсні можливості особистості через призму трирівневої організації дискурсу на формально-се­міотичному, когнітивно-інтерпретуючому та соціально-інтерактивному рівнях [321: 7-13], – можна стверджува­ти: кожен із цих рівнів по-своєму репрезентує мовну особистість.

На першому рівні (формальний, вербальний рівень – ле­ксикон, за Ю. Карауловим [108]) реалізуються дискурсні мож­ливості мовної особистості семіотичного плану, які включа­ють основні дії та операції семіотичної діяльності. Дискурсні можливості мовної особистості другого рівня (когнітивний рі­вень – тезаурус [108]) відповідають за адекватне відображен­ня у дискурсі фрагментів реального чи уявного світу. Дискур­сивні можливості мовної особистості третього рівня (мотиваційний рівень – прагматикон [108]) орієнтовані на осо­бливості використання вербалізованих актів у соціальній вза­ємодії.

Реалізуючи усі свої дискурсні можливості – семіотично­го, когнітивного та мотиваційного плану, мовна особистість звичайно вдається до двох глобальних (на нашу думку) кому­нікативних стратегій побудови дискурсу: репрезентацій (об­разотворчої) та наративної (аналітичної).

Репрезентаційна стратегія побудови дискурсу передбачає мінімальну авторизацію тексту. У дискурсі, побудованому за та­кою стратегією, немає аналітики й оцінок подій. Ця стратегія охоплює два підтипи: репрезентаційно-іконічний і репрезентаційно-символічний.

Репрезентаційно-іконічна стратегія мовленнєвої поведін­ки передбачає описове зображення подій. Для цього, зазвичай, використовуються іконічні комунікативні елементи: невербаль­ні компоненти спілкування, звуко-образні засоби спілкування, дейксиси (вказівні слова) тощо. Комунікативна ситуація буду­ється таким чином, щоб мовець (автор) і адресат ніби одночас­но споглядали змодельовану в мовленнєвому творі дійсність.

Репрезентаційно-символічна стратегія орієнтує мовну осо­бистість на моделювання дійсності власне мовними засобами. Дискурс розгортається на основі контекстної організації мовленнєво­го цілого, де речення пов’язані не із зображуваною ситуацією, а з попереднім текстом. Моделювання дійсності у цій стратегії ґрунтується на створенні мовними засобами просторово-часо­вої моделі світу: мовна особистість прагне досягти у дискурсі адекватної ідентифікації осіб та предметів. Погляд мовця й ад­ресата впродовж розгортання дискурсу перебуває всередині дискурсного простору та часу. Однак при детальному зображенні дійсності тут немає елементів її аналізу та оцінки зображуваних фактів.

Наративна стратегія формування дискурсу передбачає мо­вленнєве відображення суспільної реальності на поняттєвому рівні. Виконання комунікативного завдання за цією стратегією здійснюється з настановою на категорійне перекодування наяв­ної інформації, а не на зображення ситуації тільки мовними засо­бами. Вона також поділяється на два підвиди: обєктно-аналі­тичний і суб'єктно-аналітичний.

Об’єктно-аналітична стратегія передбачає не лише зобра­ження якихось елементів реальної дійсності, а й подання фактів та подій через призму таксономічної обробки (класифікації). Основний зміст дискурсу тут передається з акцентом на достат­ньо чітко сформульовану лінгвістичними засобами просторо­вочасову модель реальності. Проте погляд автора (мовця) пе­ребуває поза зображуваним простором та часом. Мовець тут не тільки дбає про адекватне сприйняття об’єкта, але й надає йому аналітичну характеристику.

Суб’єктно-аналітична стратегія розгортання дискурсу пра­гне не стільки адекватно змоделювати дійсність, скільки дати суб’єктивно-авторський супровід зображуваних подій та фактів.

Це найскладніша форма передання інформації, що відображає у своїй структурі особливості авторського стилю і максимально враховує потенціал сприйняття. Погляди суб’єктів дискурсу тут перебувають поза текстом, набуваючи матеріалізації у закадровому коментарі.

Отже, дискурсні можливості мовної особистості (семіоти­чного, когнітивного та мотиваційного плану) реалізуються у процесі застосування репрезентаційної та / чи наративної стра­тегій побудови дискурсу, зародження якого починається ще на етапі внутрішнього мовлення, коли, власне, і відбувається трансформація думки у слово.

На перший погляд може ви­датися, що внутрішнє мовлення – це “промовляння до себе” або “мовлення без звуку”. Насправді ж воно має особливу будову та якісно відрізняється від “зовнішнього” мовлення тим, що складається із предикатів, ключових слів, які є серце­виною інформації, і, по суті, утворюють набір рем майбутніх висловлювань.

До головних ознак внутрішнього мовлення, на нашу дум­ку, належать:

І. Повторюваність (тобто безупинне промовляння того са­мого мовного змісту, аж до рецитування тих самих ритмічно ор­ганізованих фрагментів).

2. Фасцинація (перетворює згадану щойно повторювану спричиненість змісту внутрішнього мовлення, ініціює його та підтримує його існування на семантичному рівні).

При вивченні феномену фасцинації з’ясовується, що, з одного боку, вона необхідна для отримання адресатом інформації, поданої у повідомленні, а з іншого – що фасцинація за пев­них умов може заглушити здатність адресата критично ставитися до одержуваної інформації і водночас створювати нову інфор­мацію. Комунікація, що виникає як відгук на повідомлення ззо­вні, тобто автокомунікація, відіграє роль, аналогічну ролі тезаурусу. В ній породжується новий зміст (інформація) і нова внутрішня) фасцинація. Спробуємо виділити три випадки творення комунікативного дискурсу завдяки фасцинації.

1. Внутрішня фасцинація відтворює зовнішню, “затягую­чи” суб’єкт у той стан, який прагне нав’язати йому зовнішній адресант, і він некритично сприймає зовнішнє повідомлення.

2. Внутрішня фасцинація виникає як захист від зовнішньої (контрфасцинація) в результаті рефлексії над власним сприйнят­тям суб’єкта зовнішнього повідомлення. Тут суб’єкт дискурсу аналізує зовнішні події та здатен їх критикувати.

3. Стимульована прийнятим повідомленням внутрішня фа­сцинація все ж не відтворює зовнішню фасцинацію, а породжу­ється у внутрішньому контурі автокомунікації Я – Я’.

Під час отримання ззовні будь-якого повідомлення в адре­саті (Я) спрацьовує внутрішнє мовлення, під час якого адресат розмовляє сам із собою, тобто стає адресантом (Я) до самого себе (іншого Я – Я’), а предметом цього діалогу виявляється отримана інформація (рис. 2.4).

Зовнішня комунікація

Адресант

Адресат

Адресант

Повідомлення

Адресат

Я’

Внутрішня комунікація

Я

Я’

отримана інформація

багатоголосся

голос совісті

Рис. 2.4. Механізм творення комунікативного дискурсу.

Отже, для аналізу зовнішніх дій суб’єкт повинен створити рефлексивне Я, яке здатне у внутрішньому діалозі поставити під сумнів прийняте, співвіднести звичне з незвичним. Рефлек­сивне Я’ підходить до зовнішнього потоку фасцинації з критич­ною міркою і цим створює передумови для власного ставлення до предмета дискурсивного діалогу. Тобто у внутрішньому мо­вленні виникає контрфасцинація.

Наступний крок рефлексивного Я’ полягає в тому, що уява суб’єкта переносить в Я" уявлювані образи інших суб’єктів дискур­су, завдяки цьому внутрішнє мовлення перетворюється на діалог.

3. Рефлексивність. Внутрішнє мовлення не тільки перека­зує зміст, але й стає предметом думки або емоційного ставлен­ня. Воно провокує питання до самого себе (як це зроблено? як це стосується мене? як це можна висловити інакше?). Журналі­стський текст є результатом дії рефлексивності, оскільки автор, отримавши якусь інформацію, реагує на неї, оцінює й залучає до комунікативного дискурсу.

4. Аграматичність. Внутрішнє мовлення не контролюєть­ся граматичними правилами, оскільки не прагне до логічно то­чного вираження інформації. Це видно вже з того, що для її мо­вленнєвого оформлення (в усну чи письмову мову) адресантові потрібні особливі зусилля для правильного граматичного оформлення.

5. Я-спрямованість. Внутрішнє мовлення – це “мова в собі” не тільки тому, що вона не озвучена. Це мова в собі, тому що її предметом є власне Я.

Можливо, саме через Я-спрямованість внутрішнього мов­лення читач поділяє тексти ЗМК на “цікаві” і “нецікаві”. Тобто якщо повідомлення не стосується самого суб’єкта, не зачіпає його інтереси, то він уважатиме його нецікавим.

Прикладом Я-спрямованості є таке прочитання журналістського тексту, після якого реципієнт варіює його зміст у внут­рішньому мовленні залежно від власного трактування.

6. Колективність Я. Адресуючи свій внутрішній монолог самому собі, адресант уявляє, що він веде розмову з іншими Я, котрі здатні сприйняти те саме повідомлення. Для цього досить мати образи цих інших у своїй свідомості й уявити їх як тих, що чують наше внутрішнє мовлення. У внутрішньому мовленні ми часто ведемо діалоги з іншими, намагаємося пояснити їм свій погляд і передбачити їхні контраргументи. Без такого попере­днього переказування ситуації неможливий реальний дискурсивний діалог.

7. Породження інформації. У комунікації Я – Він передана адресантом інформація залишається постійною – вона не за­лежить від сприйняття її адресатом. Саме ж повідомлення поро­джується у внутрішньому мовленні, збагачуючись змістом. Внутрішнє мовлення відіграє також велику роль у породженні зовнішнього повідомлення – первинний текст виникає в адресанта як його внутрішнє мовлення, що потім за законами логіки мовлення трансформується в зовнішнє повідомлення.

8. Апрагматичність. Внутрішнє мовлення позбавлене пра­гматичних структур, при цьому також немає потреби в етикеті. Спілкування у “дружнім колі” сприяє обміну “внутрішньою мо­вою”, яка позбавлена формальної прагматики та етикетних пра­вил.

За своєю структурою внутрішнє мовлення нагадує розмо­вне ситуативне спілкування, бо має подібні функціональні влас­тивості: є згорнутим, стислим, часто без дотримання граматич­них правил. Воно постає як модель майбутнього висловлювання, що будується за певними (ситуативними) правилами логіки і роз­гортається за лічені секунди.

Саме у внутрішньому мовленні слова переходять із замис­лу в значення. І тут виникають перші словесні позначення еле­ментів змісту, які згодом розгортаються у зв’язне, наповнене за­гальноприйнятим значенням, граматично оформлене мовлення.

Внутрішнє мовлення є результатом тривалої еволюції мо­вленнєвої свідомості. Його перетворення із зовнішнього, так званого егоцентричного, мовлення на внутрішнє, стисле мов­лення лінгвісти й психологи назвали інтеріоризацією мовлення. Завершується формування механізму внутрішнього мовлення за нормальних умов тоді, коли особа встигає накопичити достат­ню кількість мовних образів, за допомогою яких вона набуває навичок творити нові змісти, давати оцінку довкіллю, тобто здій­снювати внутрішнє мовлення.

У процесі внутрішнього мовлення відбувається перетворен­ня зовнішньої інформації під дією змістових та мовних чинни­ків замислу в певний зміст. Мовець іде від своєї образної карти­ни (уявлення) до дискурсу, а через нього – до тексту, де відбувається “боротьба” індивідуально-особистісного змісту, зрозумілого лише самому мовцеві, і мовних форм, що несуть у собі прийнятні для колективу значення.

М. Жинкін запропонував гіпотезу існування в свідомості людини універсального предметного коду [87]. За його концеп­цією, базовим компонентом мислення є особлива мова інтелек­ту: так званий універсальний предметний код (УПК). Принци­пово невербальний за природою, він є системою знаків, що мають характер чуттєвого відображення дійсності у свідомості. Це – мова схем, образів, зримих та чуттєвих відбитків реально­сті, кінетичних (рушійних) імпульсів тощо.

УПК – мова, якою відбувається формування замислу мо­влення, первісний запис особистісного змісту. І рух від думки до слова починається з роботи цього несловесного комунікати­вного утворення. Динаміку ж породження висловлювання у вну­трішньому мовленні, за М. Жинкіним, потрібно уявляти як пе­рекодування змісту майбутнього мовленнєвого дискурсу з коду образів та схем на вербальну мову.

УПК – мова інтернаціональна. Будучи надбанням різних мовних культур, вона є передумовою розуміння іншомовного мовлення.

Теоретичні пошуки М. Жинкіна, на наш погляд, доповню­ють і поглиблюють концепцію Л. Виготського [61]. Вони дозво­ляють уточнити класичну формулу переходу думки у мовлення. Думка, існуючи в межах можливостей УПК, під час вербалізації спроможна трансформуватися, обростати значеннями, які несуть у собі змістові одиниці конкретної національної мови.

Процес породження висловлювання, що починається з формування змісту у системі УПК, переходить спочатку стадію майбутнього синтаксичного цілого, якому в зовнішній мові від­повідає певний тип речення, а тоді – стадію заповнення синта­ксичної структури конкретною лексикою і, за потреби, стадію автокорекції. Таким чином, відбувається вербалізація – транс­формація думки в слово. Опишемо докладніше основні її етапи.

1. Висловлювання стимулюється мотивом мовленнєвої ді­яльності у дискурсивному діалозі (“навіщо, з якою метою я го­ворю?”). Попередньо у мовця мають бути сформульовані: а) ін­терес спілкуватися на тему дискурсу і б) настанова на спілкування з певним колом осіб.

2. Від мотиву висловлювання процес переходить до моме­нту формування змісту майбутнього дискурсивного діалогу (не лише “навіщо”, але й “що саме говоритиму”, “почну із запитан­ня чи з констатації?”) в УПК. Тут формується цілісна (іноді ще нечітка, дифузна) семантична “картина” майбутнього вислов­лювання: зміст і семантика вже є, а конкретних слів і синтаксич­них структур ще немає.

3. Сформована внутрішня програма (зміст) починає трансформуватися: утворюється синтаксична схема майбут­нього висловлювання за правилами конкретної національної мови. “Внутрішні слова”, тобто значення слів уже стають “прообразами” слів зовнішніх і займають поступово “свої” синтаксичні позиції.

4. Відбувається граматичне структурування і морфемний відбір конкретної лексики.

5. Реалізується поскладова моторна програма зовнішньо­го мовлення, артикуляція.

Таким чином, добре оформлений апарат внутрішнього мовлення дозволяє за лічені долі секунди здійснювати складні операції перетворення задуманого змісту повідомлення на сло­весне наповнення дискурсу. Тобто, внутрішнє мовлення – це процес трансформації когнітивного (мисленнєвого) рівня у мо­вленнєво-дискурсивний.

Ще однією необхідною передумовою породження дискурсу саме мовною особистістю (окрім внутрішнього мовлення) є наявність відповідних фонових знань.

Відомий вислів: “Це зрозуміє лише той, хто знає”, означає, що все мовлене нами потребує слухача, який розуміє, про що йдеться. З іншого боку, якби все, що ми хочемо висловити, полягало у формальних значеннях використаних нами слів, то для висловлювання кожної окремої думки потрібно було б вжива­ти значно більше слів, ніж ми це робимо насправді. Ми говори­мо лише “натяками”; якщо ж вони викликають у слухача потрі­бну нам думку – мети досягнуто.

Отже, крім мовлення учасники комунікативного дискур­сивного діалогу повинні володіти необхідною сукупністю фо­нових знань – “обопільним знанням реалій комунікантом і ре­ципієнтом, що є основою мовного спілкування” [3: 27].

Проблему фонових знань, їхнього місця у теоретичних моделях мовлення широко обговорюють різні вчені, які дослі­джують мовленнєву діяльність людини у всій її глобальності. Скажімо, в теорії перекладу ще І. Ревзин і В. Розенцвейг заува­жували, що “ситуацію, особливо ситуацію соціальну, слід описувати на так званому рівні сприйняття або колективної оцін­ки” [185: 5]. Чіткіше сформулював цю проблему А. Швейцер, який увів до наукового обігу поняття “детермінантів процесу перекладу” і показав обмеженість ізоляційного дослідження про­цесу перекладу. “Неможливо, – підкреслював учений, обґрун­товуючи те, якою повинна бути загальна теорія перекладу, – побудувати таку (загальну. – К. С.) теорію на основі тільки фо­рмально-структурних або художньо-естетичних критеріїв, оскі­льки модель, що конструюється з урахуванням лише одного з аспектів модельованого процесу, не може бути визнана задові­льною з погляду її пояснювальної сили” [236: 143].

Таким чином, можна зробити висновок, що наявність у комунікантів на момент породження дискурсу спільної сукупно­сті фонових знань – це науково встановлений факт, який на­вряд чи потребує подальших підтверджень. Сьогодні назріла велика теоретична і практична потреба дослідження такого ва­жливого чинника творення дискурсу, як фонові знання. На наш погляд, її можна окреслити трьома взаємопов’язаними пробле­мами:

1. Якою мірою фонові знання можна передати мовними засобами?

2. Як зберігаються суспільні фонові знання у свідомості учасника дискурсу?

3. Яким чином фонові знання “вплітаються” у “мовну тка­нину”?

Розв’язання цих проблем означало б новий крок на шляху пізнання феномену дискурсивного діалогу, оскільки дозволило б розкрити функціональне буття фонових знань у комунікативному дискурсі.

Питання про те, що потрібно вважати лінгвістично релевантними фоновими знаннями, для дослідження комунікатив­ного дискурсу аж ніяк не є випадковим. Річ у тім, що визнавши за фоновими знаннями право на участь у комунікативному дис­курсі, а саме в породженні мовленнєвих висловлювань, філоло­ги зацікавилися, чи є фонові знання “філологічними”, а тим бі­льше – “лінгвістичними”. “Розв’язуючи питання про статус мовного контексту, – застерігав М. Колшанський, – необхідно мати на увазі ту головну обставину, що мова є засобом втілення усього мисленнєвого змісту людської свідомості, культу­рних, соціальних, історичних, естетичних та інших цінностей. Тому залучення вказаних змістових моментів у саме поняття лі­нгвістичного контексту практично ліквідує межу між мовлен­ням, його внутрішньою системою та структурою і тим змістом, який проектується на реальний світ за допомогою мовних засо­бів” [120: 38].

Отже, дослідник стверджує, що всі фонові знання набува­ють мовного контексту. Чи можливо у конкретному дискурсі досягти повної мовленнєвої інтерпретації фонових знань? Запро­поноване автором цитованої книги розв’язання цієї проблеми є, на нашу думку, невдалим, оскільки не існує практичної потре­би передавати словами всі фонові знання учасника дискурсу. Наприклад, коли у пресі говориться про “адміністративний ре­сурс” (О. Паламарюк Знайти і знешкодити! // Столиця. – 2002. – 1–7 березня), то цим передбачається усунення перешкод на шляху України до нового демократичного устрою. Журналі­стка вважає, що це словосполучення (у контексті заголовку) і є тим самим “мовним відрізком”, достатнім для однозначного сприйняття використаних мовних одиниць.

Як бачимо, включення мінімальних мовних відрізків у фо­нові знання не робить автоматично ці фонові знання більш “лі­нгвістичними”, ніж вони насправді є. Бо, як було вже показано, навіть мінімальний мовний відрізок може “оточити” себе мак­симальним екстралінгвістичним контекстом. Але річ тут навіть не в обсязі екстралінгвістичної інформації, пов’язаної з тим або іншим мовним відрізком, а в її “неуявленні” у значеннях конк­ретних слів, складників використаного мовного відрізка.

Іншим шляхом пішла дослідниця фонових знань О. Ахманова, запропонувавши розмежову­вати два поняття: “фонові знання” – тобто “соціально-культу­рне тло, яке характеризує мовлення, що сприймається” [3: 47], і “вертикальний контекст” – “історико-філологічний контекст даного літературного твору та його частин, і тому частину нау­ки філології”, тоді як “фонове знання... належить до країнознав­ства” [3: 49].

Ми вважаємо, що віднесення фонових знань (відомостей культурно- та літературно-історичного характеру) до об’єкта країнознавства, а “вертикального контексту” (“історико-філо­логічного мінімуму” [3: 50], що визначається знанням міфології, творів класиків старовини, Біблії та творів сучасників) – до об’єкта філології є, стосовно комунікативного дискурсу, дещо штучним і базується на зовнішніх, видимих ознаках явищ. І, що найголовніше, руйнує таким чином цілісність функціонального буття фонових (у широкому значенні) знань. Річ у тім, що в ство­ренні “вертикального контексту” вказівки на знання чогось, що в тексті “горизонтально” не розкривається, можуть використо­вуватися, наприклад, як образи літературних або міфологічних героїв, так й імена реальних історичних особистостей.

З іншого боку, для тієї ж мети – мінімальними “горизон­тальними” засобами створити максимальний “вертикальний” контекст, тобто збільшити обсяг висловлювання (бо натяк зда­тний виразити більше, аніж громіздкий опис [51: 32-33]) – ча­сто вживається ім’я реального історичного діяча. Скажімо, для створення історичного тла і тимчасової площини дискурсу ав­тор може тільки обмежитися вказівкою на певну історичну по­стать.

Нестача у читачів змістових значень фонових знань як пер­шого, так і другого типу (а не тільки філологічних, як стверджу­ють О. Ахманова й І. Гюббенет) однаковою мірою може спри­чинити “нерозуміння тексту, зведення процесу читання, особливо творів класичної літератури, до поверхового сприй­няття більш або менш цікавої фабули” [3: 49].

Віднесення фонових знань до компетенції країнознавства, а “вертикального контексту” – до компетенції філології, озна­чає усунення фонових знань із царини лінгвістичних досліджень, але аж ніяк не передбачає залучення вертикального контексту до кола таких досліджень. Адже проголошення “вертикального контексту” філологічною проблемою не визначає його як про­блему лінгвістичну. Звести “вертикальний контекст” лише до творчості письменника означає невиправдано звузити пробле­му використання комунікантами спільного досвіду в комуніка­тивному дискурсі. Вочевидь, у функціональному плані “фонові знання” і “вертикальний контекст” не можуть бути протистав­лені один одному і “лінгвістичність” цих понять було б безперс­пективно визначати лише через належність до філології. На нашу думку, нефілологічні знання такі ж важливі для інтерпретації дискурсу, як і власне філологічні. Онтологічний статус цих знань у процесі мовної діяльності принципово однаковий. Сприйнят­тя понять “фонові знання” і “вертикальний контекст” як об’єк­тів різних наук для мовознавства, мабуть, методологічно неви­правдане, оскільки воно звужує і спрощує об’єкт лінгвістичних досліджень, тоді як “прогрес у мовознавстві, як і в інших нау­ках, безпосередньо пов’язаний із тим, наскільки воно спромож­не побачити складність свого об’єкта: етапи в розвиткові науки про мову і є рівнем усвідомлення цього” [31: 17].

Чи можна все-таки якось інакше пов’язати різнопланові, але взаємопередбачувані в комунікативному дискурсі такі дві стихії, як мовленнєві висловлювання і фонові знання, щоб умож­ливити вивчення їх не окремо, а в межах однієї науки, єдиного цілісного підходу, не спрощуючи водночас проблеми, не підмі­няючи фонові знання мовною частиною дискурсу. Намагаючись виявити точку “перетину” лінгвістичного та екстралінгвістич­ного, вчені Е. Верещагін і В. Костомаров сформулювали континічну (раціоналістичну) теорію мови, що розвивається [52: 21].

Сутність запропонованої авторами концепції зводиться до того, що “будівельні” одиниці мовної частини дискурсу – лек­сика, фразеологія та мовна афористика (прислів’я, приказки, крилаті вислови) – наділяються кумулятивною функцією. Якщо слово є “вмістилищем знань”, якщо на лексему “навішуються” ідеї, відомості, думки [52: 75], то слово (поряд із фразеологізмом і афоризмом) “може стати також джерелом інформації; потріб­но тільки розробити ефективні прийоми залучення, презентації та закріплення лінгвокраєзнавчих відомостей” [52: 194].

За задумом авторів, континічна теорія відкриває можли­вість лінгвістичну одиницю – слово – “зробити осердям пода­чі згаданої краєзнавчої інформації” [52: 94]. Таким чином, діа­лектична суперечність між лінгвістичним і екстралінгвістичним началами начебто розв’язана. Оскільки неосяжні фонові знан­ня, на думку вчених, “навішані” на лексеми, то вони стають об’­єктами дослідження лінгвістики.

Отже, континічну теорію можна розглядати як спробу те­оретичного обґрунтування краєзнавчого аспекту у використан­ні мови і ширше – у мовознавстві загалом. Але, на жаль, запропонована Е. Верещагіним і В. Костомаровим концепція, спира­ючись на низку неоднозначних теоретичних доказів, хибує на певні суперечності (що, однак, не применшує її практичної цін­ності).

Вихідний постулат континічної теорії: слово – “вмістили­ще знань” [52: 8], “охоронець людського досвіду” [52: 18]. Але слово є складним утворенням. Спробуємо з’ясувати, який саме компонент слова автори визначають первісним постулатом. “Як ми вважаємо, – уточнюють далі Е. Верещагін і В. Костома­ров, – лексичне тло і є тим фіксатором інформації, індивідуа­льної та суспільної, яка передається в актах комунікації” [51: 64]. Тоді початковий постулат набуває нової форми: “Лексичний фон” – “вмістилище знань”, “охоронець людського досвіду”. (До речі, автори й самі наводять уточнення формулювання цьо­го постулату: “лексичний фон” – “фіксатор знання” [52: 65]). Тепер нам залишається тільки з’ясувати, що саме розуміють ав­тори під “лексичним тлом”. Розглядаючи текст викладу, вони це поняття визначають як сукупність непоняттєвих семантич­них часток (СЧ) у семантиці слова. Проте автори самі згодом визнають невдалою подібну дефініцію, в якій одне неві­доме визначається через інше.

Дещо далі ми знаходимо ще одне визначення поняття, яке нас цікавить: “лексичне тло – це сукупність знань, котрі стосу­ються предмета або явища, що позначаються словом” [52: 31]. Отже, коло замкнулося. Початковий постулат, збагатившись упродовж викладу новим змістом, набув остаточного вигляду: “знання” – “вмістилище, фіксатор” знань. Виявлена беззмісто­вність і тавтологія наріжного постулату ставить під сумнів саму методологічну коректність всієї континічної теорії.

У чому ж полягає основна суперечність кумулятивної кон­цепції мови? На наш погляд, вона криється в тому, що ця конце­пція ґрунтується на двох взаемовиключних твердженнях: 1) знан­ня зберігаються в голові людини в немовній формі і 2) мова (точніше, слово) – охоронець знань. Характерно, що ці супере­чливі думки існують не тільки як приховані пресупозиції в реф­лексії вчених, але й “виходять” на поверхневий рівень їхніх тве­рджень: “Знання, – стверджують автори, – перетворюються на невербальні (поняттєві і фонові) СЧ для зберігання в індивідуальній мовній свідомості, тобто знання відриваються від тієї мови, за допомогою якої вони увійшли у свідомість людини” [52: 103]. Але зробити таку заяву і поставити на цьому крапку – це озна­чає усунути із системи об’єктів лінгвістичних досліджень... мову, що, звичайно ж, не входило до планів авторів. Науковці праг­нуть знайти поряд із фоновими знаннями місце і для мови: знан­ня “у свідомості людини перевтілюються, обертаються, неодмін­но співвідносяться (А як же бути зі щойно цитованим – “відриваються від”? – К. С.) із ключовими словами, терміна­ми, іменами, номінативними або фразеологічними словосполу­ченнями, афористичними фразовими формулюваннями – од­ним словом, з певними мовними одиницями, котрі надалі виконують функцію охоронця засвоєної інформації” [52: 219]. Як бачимо, навіть у такій науково цікавій і практично корисній праці, якою є аналізована книга, діалектична суперечність між мовним і немовним компонентами комунікативного дискурсу усувається досить механістично.

Виявивши цю суперечність континічної теорії, доходимо висновку, що автори плутають (а точніше, не розрізняють) два рівні свідомості: мовний (вербальний) і невербальний (образно-змістовий). Водночас і суперечності концепції Е. Верещагіна та В. Костомарова укотре повертають нас до гіпотези про два рів­ні свідомості – експліцитну свідомість, або, за іншою терміно­логією, вербалізований, логічно усвідомлений комунікативний рівень дискурсу та імпліцитну підсвідомість, тобто нижчий, невербалізований, внутрішній і неусвідомлений рівень.

Фонові знання не вичерпуються мовною свідомістю, зна­ченнями мовних знаків. Матеріальним субстратом змістового й узагальненого відображення дійсності у комунікативному дис­курсі може бути не тільки слово як форма фіксації дискурсу з його об’єктивним значенням, але й “уміння як узагальнений “спосіб дії”, норми поведінки і т. д.”. “Хоч мовленню належить величезна, справді вирішальна роль, однак, – підкреслює А. Леонтьєв, – мовлення не є деміургом людського в людині...” [138: 299].

“Онтогенетичний процес формування людської психіки, – пише далі вчений, – створюється не впливом самих по собі сло­весних подразників, а є результатом... специфічного процесу привласнення, який визначається всіма обставинами розвитку індивідів у суспільстві” [138: 375]. Аналогічну думку висловлю­ють і філософи Д. Вичев та В. Штофф: “Ми вважаємо обмеже­ним широко розповсюджене визначення знання як такого, кот­ре виражене лише у мові, оскільки подібне твердження випускає з уваги те, що знання виражається також в актах доцільної дія­льності людини” [55: 50].

Про те, що “день приходить на зміну ночі”, ми, зрозуміло, дізнаємося не зі значень слів “день” і “ніч”. “Стосовно предме­тів і явищ реальної дійсності, взятих в їхньому об’єктивному бутті, у нас немає ніяких підстав говорити про системність. Вона виникає лише тоді, коли ці предмети та явища включаються в діяльність, виникають як “система змістових загальних зв’язків”, що переноситься на квазіоб’єкти і “перетворюється” в них як структура діяльності з цими предметами і явищами” [55: 56]. Інакше кажучи, змістовий рівень свідомості, який бере участь у формуванні дискурсу, з’являється насамперед завдяки залучен­ню учасника дискурсивного діалогу до різних “структур діяль­ності”.

На відміну від невербального, змістового рівня свідомос­ті, мовну свідомість формують значення слів національного мо­влення. “Що ж є тією конкретною формою, в якій реально від­бувається усвідомлення людьми навколишнього об’єктивного світу?” – запитує А. Леонтьєв і сам же відповідає: “Такою фор­мою є мовлення” [138: 289]. Мовна свідомість узагалі і значення слова як її фрагмент, за А. Леонтьєвим, є формою структурування та фіксації суспільного досвіду людей, їхніх знань про світ. Значення належать не лексемам, а свідомості, “оскільки, як і будь-що ідеальне, вони не можуть існувати поза тією вищою формою матерії, продуктом якої вони є, та поза мозком, що творить і слухає” [138: 12].

Значення слова саме по собі, – підкреслимо ще раз, оскільки тут ми розходимося з думкою Е. Верещагіна і В. Ко­стомарова, – є не “вмістилищем знань”, а тільки формою пре­зентації й актуального утримання знання в індивідуальній сві­домості. Це означає, що тим самим суспільним досвідом, тим самим знанням про довкілля можна оволодіти у формі різних значень. Окрім того, будь-яке значення є етноцентричним, тобто орієнтованим на даний етнос. Погодимося з думкою лінгвіс­та А. Вежбицької, що не можна “описати природною мовою світ “таким, яким він є”; мова заздалегідь задає своїм носіям певну картину світу, причому кожна мова – свою” [49: 5-6].

Безумовно, формування мовної свідомості, властивої но­сіям іншої лінгвокультурної спільноти, може спричинити і най­частіше спричиняє розширення когнітивної свідомості. Цей ас­пект проблеми в теорії комунікативного дискурсу важливо пов’язати з практичною потребою впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Без такого впровадження, природно, неможливо сформувати адекватну для української лінгвокультурної спільноти когнітивну свідомість.

Зрозуміло, що те лінгвокультурне космополітичне наповнення дискурсу, яким сьогодні так багаті практикуючі в Україні ЗМК, вступає в суперечність із природною для украї­нського суспільства “етноцентричною орієнтацією”. Космо­політичне наповнення дискурсу, хоч певною мірою і збагачує когнітивну свідомість, проте штучно обмежує її сферу рамками індивідуалізованої, зорієнтованої на власну вигоду мовної сві­домості. За такого підходу до формування суспільної когнітив­ної свідомості ми ризикуємо не побачити накопиченої упродовж тисячоліть українським етносом духовної спадщини, а, значить, вона не наповнить мовну свідомість учасників суспільного дис­курсивного діалогу. Таким чином, через відсутність етноцентричних складників мови, в яких накопичена сила духовного по­тенціалу етносу, значно зменшуються можливості мовної свідомості особи адекватно інтерпретувати та породжувати як окреме мовленнєве висловлювання, так і цілісний комунікатив­ний дискурс.

Отже, ми вважаємо методологічно і методично неправомі­рним зводити реалії та фонові знання загалом у лінгвістичному плані до слів або інших номінативних одиниць. Фонові знання узагалі можуть не бути презентовані у мовній свідомості у ви­гляді готових значень мовних знаків. А якщо і презентовані, то далеко не вичерпно. Підсумовуючи словами А. Леонтьєва, “знак, взятий в ізоляції, взагалі не є ні знаряддям пізнання, ні знаряд­дям спілкування. Він – лише своєрідна “цеглинка”, що викори­стовується для спілкування й узагальнення дійсності у складі більш складних “споруд”” [140: 58]. Що ж до проблеми ролі фо­нових знань у створенні комунікативного дискурсу, то, як ми бачимо, “мовна тканина” дискурсу набуває повноцінного зна­чення тільки тоді, коли вона актуалізує в учасників дискурсив­ного діалогу адекватні для нього фонові знання.

Невід’ємним складником фонових знань, необхідних інди­відові для успішного спілкування в межах певної культури є так звані прецедентні феномени, не з’ясувавши ролі яких, неможли­во, на наш погляд, зрозуміти механізм вмотивування зв’язку між учасниками дискурсивного діалогу. Прецедентними в сучасній лінгвістиці, як відомо, називають феномени:

1) добре відомі всім представникам національно-лінгвокультурної спільноти;

2) актуальні в когнітивному (пізнавальному та емоційно­му) плані;

3) звернення до яких постійно поновлюється у дискурсі представників тієї чи іншої національно-лінгвокультурної спі­льноти.

Можна виділити два основних типи прецедентних фено­менів: власне прецедентні феномени та стереотипи (рис. 2.5).

Власне прецеденті феномени, котрі входять до національної когнітивної бази, можуть бути як національними, так і універсаль­ними (наприклад, багато з того, що пов’язане з Біблією, безумов­но, виходить за межі не тільки національної спільноти, але й, пев­ною мірою, конфесійного християнського соціуму). Стереотипи ж як стандартизовані, стійкі, емоційно насичені, ціннісно детерміно­вані уявлення про об’єкт чи ситуацію завжди національні (хоч ін­коли можна знайти їхні аналоги в різних культурах).

Прецедентні феномени

Стереотипи

Власне прецедентні феномени

Стереотипна ситуація

Прецедентне ім’я

Прецедентне висловлювання

Стереотипний образ

Прецедентний текст

Прецедентна ситуація

Прецедентний факт

Рис. 2.5. Типи прецедентних фено­менів.

Прецедентні імена належать до індивідуальних імен, тобто таких, коло визначення яких складається лише з одного елемен­та, екстенціонал цього імені включає тільки один об’єкт (Мазе­па, Соловки, Роксолана, Стус). Звичайно, вони пов’язані з пев­ним прецедентним текстом і / або прецедентною ситуацією. В індивідуальному когнітивному просторі прецедентні імена існу­ють у двох варіантах: загальнонаціональному та індивідуаль­ному. Ці варіанти можуть збігатися, а можуть й істотно відріз­нятися. Але навіть коли людина відкидає загальнонаціональний інваріант сприйняття прецедентного імені, наполягаючи на його помилковості, навіть тоді вона все ж не може ігнорувати його повністю й у своїй мовній поведінці змушена таки орієнтувати­ся на загальноприйняте уявлення.

Скажімо, Тарас Шевченко в українській лінгвокультурній спільноті сприймається як “еталон” поета. Тож навіть якщо хтось і не вважає Кобзаря гідним усіх чеснот, якими вшановують його українці, і негативно ставиться до творчості і / чи самої особи поета, він все-таки змушений у своїй мовній (і соціальній) пове­дінці відштовхуватися саме від загальнонаціонального, а не сво­го особистісного сприйняття цієї постаті в українській культурі. (Скажімо, О. Бузина у своїй сумнівної літературознавчої варто­сті розвідці “Вурдалак Тарас Шевченко” аж ніяк не є вільним від загальнонаціонального інваріанта хоча б тому, що він, ви­кладаючи власне бачення, змушений заперечува­ти відоме і визнане народом. Доречно буде, мабуть, зазначити тут, що навіть якби українська лінгвокультурна спільнота і сприйняла погляди О. Бузини, це не змінило б сутності прецеде­нтного імені “Тарас Шевченко”, оскільки прецедентним фено­менам властива так звана мінімізація представлення, що поля­гає у виділенні з безлічі часто суперечливих характеристик того чи іншого феномену обмеженого набору найсуттєвіших його ознак. Тож як би не намагався О. Бузина “доповнити й уточни­ти портрет Шевченка”, той усе ж залишиться для своєї нації “ета­лоном” національного поета.

Ще одним різновидом власне прецедентних феноменів є прецедентне висловлювання – репродукований продукт мовлен­нєвої діяльності, що становить закінчену та самодостатню оди­ницю дискурсу, складний знак, значення якого відрізняється від простої суми значень його компонентів. До числа прецедентних висловлювань належать цитати, з текстів, а також прислів’я (“Бо­рітесяпоборете”; “за двома зайцями”).

Джерелами виникнення прецедентних висловлювань зав­жди є прецедентні тексти і / або ситуації. За критерієм жорсткої зв’язності / автономності щодо свого джерела прецедентні висло­влювання можна, відповідно, поділити на жорстко зв’язані та автономні. Прикладами прецедентних висловлювань першого типу є цитати з відомих творів класиків української та світової літератури: Т. Шевченка, М. Куліша, Л. Костенко, В. Шекспіра та ін. (“Чи діждемося Вашингтона...”; “Прілічнеє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”; “Художнику немає скутих норм”; “Бути чи не бути?”).

Прецедентні висловлювання другого типу функціонують як незалежні від текстів (прецедентних чи непрецедентних) оди­ниці дискурсу, що вже набули статусу прислів’я (“растекашися мислію по древу”) або відразу були створені як прецедентний текст, який складався з одного цього висловлювання (“при всьо­му багатстві вибору іншої альтернативи нема”).

Прецедентна ситуація – це певна “еталонна”, “ідеальна” ситуація, пов’язана з набором певних конотацій, диференційні ознаки якої входять до когнітивної бази даної лінгвокультурної спільноти. Вона належить до екстралінгвістичних феноменів і тісно корелює з таким поняттям, як фрейм (за Т. ван Дейком).

Ще одним екстралінгвістичним феноменом є прецедентний факт, використання якого лежить в основі такого специфічного прийому текстотворення, як алюзія (полягає, нагадаємо, у спів­віднесенні змісту тексту з прецедентним фактом (історичним чи літературним) шляхом його згадування чи безпосереднього вве­дення у текст з метою його змістового чи емоційного збагачення, вираження авторської оцінки, підсилення аргументації, де­монстрації високого культурного рівня автора тощо).

Готовність автора збагатити створюваний ним текст фра­гментами із відомих творів чи алюзіями на них, тобто текстови­ми ремінісценціями, спостерігається у всіх видах дискурсу.

Текстові ремінісценції – “це усвідомлені або неусвідомле­ні, точні або перероблені цитати чи якісь інші посилання на більш чи менш відомі раніше створені тексти у складі більш пізнього тексту” [218: 415]. Частотність звертання до текстових ремінісценцій при створенні дискурсу, уміння використовувати їх аде­кватно до своїх комунікативних цілей, кількість і жанрова палі­тра текстів, що стали основою для текстових ремінісценцій, є важливими показниками при характеристиці конкретного інди­віда як мовної особистості.

Тексти, які породжують велику кількість ремінісценцій у процесі мовленнєвої діяльності певної лінгвокультурної спіль­ноти чи її частини, визначають у сучасній лінгвістиці як прецедентні тексти. Саме знання прецедентних текстів, як цілком слу­шно зазначає Ю. Караулов [107: 105-106], свідчить про належність мовної особистості до певної епохи та її культури, тоді як їхнє незнання, навпаки, є передумовою відчуження від цієї культури.

Прецедентні тексти обов’язково входять в ідеологічний контекст дискурсу, і в цьому розумінні вони тісно пов’язані з аналізованим М. Бахтіним феноменом життєвої ідеології, що вводить твір у певну соціальну ситуацію. “У кожну епоху свого історичного існування твір має вступити у тісний зв’язок з жит­тєвою ідеологією, що з часом змінюється, перейнятися нею... лише до тієї міри, до якої твір здатен вступити в такий нерозри­вний органічний зв’язок з життєвою ідеологією даної епохи, він здатен бути живим у дану епоху... Поза таким зв’язком він не існує, бо не переживається як ідеологічно значущий” [28: 100]. Не підлягає сумніву, що під упливом змін у життєвій ідеології нації корпус національних прецедентних текстів безперервно змінюється.

Досягнення необхідного дискурсивного ефекту від вико­ристання текстових ремінісценцій є можливим, на нашу думку, тільки за дотримання таких умов:

1) усвідомленість адресантом факту здійснюваної ним ре­мінісценції на певний текст;

2) знання адресатом вихідного тексту і здатність розпізна­ти посилання на цей текст;

3) наявність в адресанта прагматичної пресупозиції про знання адресатом даного тексту. Іншими словами, використо­вуючи прецедентний текст, адресант розраховує на те, що адре­сат також зрозуміє цей текст.

За порушення першої умови, тобто коли адресант, вжи­ваючи у своєму мовленні елементи раніше засвоєних текстів, робить це несвідомо, ми маємо справу не з прецедентним тек­стом, а з мовним стереотипом. Оскільки в такому разі в адре­санта немає інтенції використання раніше засвоєного тексту для досягнення своїх комунікативних цілей, то ми не можемо говорити про емоційну чи ціннісну значущість вихідного тек­сту для комуніканта.

У разі порушення другої умови, коли адресатові невідомий вихідний текст, відбувається зрив комунікації, позаяк частину повідомлення, базовану на апеляції до цього вихідного тексту, адресат не сприймає або ж сприймає неправильно.

Випадки порушення третьої умови, тобто відсутність в ад­ресанта пресупозиції знання адресатом вихідного тексту є зви­чайними текстовими ремінісценціями, що ґрунтуються на непрецедентних текстах.

Отже, прецедентні феномени становлять вагому частку фонових знань, необхідних індивідові для успішного підтриму­вання дискурсивного діалогу в межах певної культури. Здійс­нюючи комунікативний акт, у тому числі й через ЗМК, автор тексту повинен мати уявлення про невербалізовані системи асо­ціацій реципієнта. Адресуючи газетну публікацію масовій ауди­торії, він мусить виходити зі спільного з нею фонду знань, буду­ючи так звану “усереднену” модель фонових знань масового реципієнта.

Одним із результатів, “матеріальним слідом” дискусивної діяльності мовної особистості, як ми уже неодноразово зазначали, є текст, в якому прямо чи непрямо відображається авторське “я”. Розглянемо особливості відображення мовця у політичному дискурсі на матеріалі публікацій сучасних укра­їнських ЗМК.

Проводячи аналогію між природною мовою та система­ми числення, М. Бернштейн вказував на провідну роль слів-операторів у мові (порівняно зі словами-номінаторами), за­уважуючи, що “можливо, на світанку людського розуму саме ці оператори – слова і думки – стали найбільшим від­криттям, у всякому разі, безмірно значнішим, ніж ство­рення слів-номінаторів” [32: 436]. Видатний фізіолог по­слуговується також поняттям оператора, говорячи про моделюючу діяльність свідомості: “мозок не запам’ято­вує поелементно і пасивно речовий інвентар зовнішнього сві­ту,... але накладає на нього ті оператори, що моделюють цей світ, відливаючи модель у форми, які послідовно увиразню­ються та поглиблюються” [32: 421].

Оператор у системах числення – це, як відомо, носій пе­вного закону відповідності (композиції, перетворення), що встановлюється між вихідними об’єктами (термами, операндами), зазвичай, за допомогою деякої дії – операції. Залеж­но від своєї потужності – валентності – оператор здатний реалізувати себе не тільки в конкретній операції, але й у цілій низці операцій, різних за силою та спрямованістю.

Серед операторів системи може бути виділена певна мно­жина базових, за відношенням до яких інші оператори є похі­дними. Базові оператори, зі свого боку, можуть бути підпо­рядковані головному – форматору системи – і виступати як його операнди.

Для дискурсу природної мови таким головним операто­ром є мовець, який виступає автором дискурсу, точніше – його діяльна свідомість, що реалізує себе у мовних діях.

Коли в дискурсі трапляється так зване авторське “я”, то це “я”, навіть стосуючись особи мовця, з нею не збігається. Воно становить одну з можливих позицій, “інстанцій” мовця, котру його свідомість співвідносить у ролі операнда з іншим операндом, предметом мови (рис. 2.6).

Предмет мови

Інстанція мовця

Авторське “я”

Рис. 2.6. Відображення авторського “я” у дискурсі.

Істотно те, що сам головний оператор чи рефлектуюча інстанція, від якої виходить установлення відповідності, зна­ходить своє найближче втілення не в Я-операнді, а в деякій операції, що виражається, наприклад, дієсловом (я кажу це), сполучником (я і ти), чи нульовою формою (я тут); сама рефлектуюча інстанція ніколи не представлена в дискурсі окремою формою, вона завжди перебуває “за кадром”, існу­ючи тільки у своїх похідних.

Про відстороненість автора від свого твору, про “неперебу­вання” та трансградієнтність свідомості автора щодо свідомості його літературного образу (героя) міркував М. Бахтін, який ствер­джував, що “творча свідомість автора-художника ніколи не збіга­ється з мовною свідомістю: мовна свідомість тільки момент, мате­ріал, суцільно керований художнім завданням”, підкреслюючи, водночас, що “потрібно зрозуміти не технічний апарат, а іманент­ну логіку творчості” [29: 178].

Парадокс полягає в тому, що свідомість є для себе одночасно і суб’єктом, і об’єктом рефлексії. Щоб здійснити рефлексію, свідо­мість мусить спочатку зробити “рефлексивний вихід”, тобто зайня­ти зовнішню позицію стосовно себе. Однак свідомість не може ви­йти за межі самої себе; і все ж, вона здійснює рефлексію. Отже, процес рефлексії є іманентним свідомості. Тільки не рефлектуюча інстанція “займає зовнішню позицію” стосовно рефлектованої, а навпаки, рефлектована інстанція потрапляє у внутрішню позицію стосовно рефлектуючої.

При відображенні зовнішнього світу відбувається його подвоєн­ня: прототипу ставиться у відповідність його образ у свідомості. Реф­лексія – це відображення свідомістю самої себе, подвоєння фрагмен­та у власному просторі образів, де як прототип уже виступає деякий образ, якому ставиться у відповідність його копія. Тобто рефлексію можна представити як вибіркове створення копії образу (першообразу) потрібної ситуації із відповідним ступенем деталізації.

Але створення копії ситуації – це лише примітивний ступінь рефлексії. Щоб виокремити із ситуації (з її образу у свідомості) новий зміст, необхідно спочатку розглянути її в різних ракурсах, з різних позицій.

Виходить, форматор рефлексії має зробити різні копії об’єк­та рефлексії, що здійсненне, зокрема, з різних позицій самого фор­матора стосовно об’єкта, інакше кажучи – шляхом створення фо­рматором похідних операторів – власних змінених “копій”. Так ціннісно орієнтована позиція суб’єкта відчужується від рефлекту­ючої інстанції і стає її операндом – об’єктом управління, одночас­но виконуючи функцію субоператора. У дискурсі такими похідни­ми операторами – дериватами, чи субоператорами – є не тільки різні авторські “я”, але й інші суб'єкти інформації та дії, що вво­дяться мовцем (рис. 2.7).

Процес породження похідних операторів має виражений ре­курсивний (зворотно-поступальний) характер. Рекурсія забезпечує розвиток “складного з простого”: динамічна система створює ана­логи своїх базових операторів (перетворювачів), що вступають потім у взаємодію з об’єктами перетворення і між собою [8: 6].

— — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рис. 2.7. Структура рефлексії у дискурсі.

Так, у дискурсі журналістського твору джерело (суб’єкт мовлення) породжує ряд своїх “посередників” (авторське “я”, опо­відач, спостерігач або учасник дії, “всезнаючий автор” тощо), які вводяться до дискурсивного процесу і можуть, у свою чергу, поро­джувати нових посередників і далі вступати у взаємодію з цими своїми похідними. Таким чином виникає “багатоголосся” дискурсу (М. Бахтін), переклик сенсів на різних рівнях – позицій автора, “свідомості”, точок зору персонажів, окремих висловлювань, по­значених баченням якого-небудь з авторських дискурсивних “по­середників”. Звідси і явище “оповідання в оповіданні”. Авторська ж “закадрова” рефлектуюча інстанція – головний оператор дискурсу – усіх цих посередників, за відомим висловом В. Ви­ноградова, “тримає в лоні своєму” (рис. 2.8).

— — — — — — — — — — — — — — — — — —

Рис. 2.8. “Багатоголосся” дискурсу (I ступінь рефлексії).

Кожен новий “посередник” автора – дериват форматора дискурсу – створює унікальну копію – версію об’єкта рефлек­сії. У цьому, ймовірно, і полягає другий ступінь рефлексії: у по­родженні головним оператором власних дериватів і за їхнього посередництва – версій (рис. 2.9).

“посередник” автора

Версії об’єкта рефлексії

Головний оператор

“посередник” автора

Версії об’єкта рефлексії

...

Рис. 2.9. I ступінь рефлексії.

Ці версії будуть відмінні одна від одної, тому що за їх зі­ставлення можна отримати новий зміст – похідну третього по­рядку, наприклад, змістовий інваріант (рис. 2.10).

Творчий ступінь рефлексії – знахідка нової суті

Опанування комплексом існуючих операнд

Другий ступінь

П

Породження власних “посередників”

Версії

ерший ступінь

Головний оператор

РЕФЛЕКСІЯ

Рис. 2.10. III ступінь рефлексії.

Проте інваріант – це те, що є загальним для усіх версій, він може бути вже відомим як абстрактний аналог соціально-виробленого “значення”. І тоді, справді, новим буде зміст, індукований за допомогою сполучення того, у чому версії одна одній суперечать, тобто шляхом трансполірування образу – вилучення його з континууму невиразних і дрейфуючих образів свідомості у певний дискретний простір. Образ при цьому схоп­люється як новий зміст, виражений мовними формами, котрі, у принципі, можуть бути сполучені як завгодно, зазнаючи дефор­мації на будь-якому структурному рівні у своєму підпорядку­ванні іманентній логіці творчого ступеня рефлексії.

Можна відзначити певну подібність у ступенях ускладнен­ня ігрових процесів і діяльності мовної свідомості, пов’язаної з рефлексією:

а) гра в поєднанні її процесів із процесами природного оточення – і етап спонтанної комунікації, що не рефлектує;

6) гра як “подвоєння” світу на її наслідувальному ета­пі – і етап примітивної рефлексії в мовній свідомості, що ду­блює образ світу паралельно із сенсорним образом;

в) гра рольова, де гравець керує своєю роллю – і поява похідних операторів у мові; головний оператор – аналог гра­вця-розпорядника;

г) гра як суперництво (конфлікт) – і трансполярна реф­лексія, що сполучає несумісні конфліктні образи;

д) гра у грі – і метамовна свідомість, де об’єкт рефлек­сії – сама мова, дискурс;

е) нарешті, можна зіставити ділове використання гри і мови, коли мовець зайняв справді зовнішню позицію стосов­но своєї мови і користується нею як знаряддям для досягнен­ня поставленої мети.

Вбудований у немовну діяльність дискурс, за словами М. Бернштейна [32: 438], виглядає “як своєрідна інтерполяція між наявною ситуацією і тим, якою вона повинна стати”. Будучи програмою переходу від існуючої ситуації до нової, дискурс діє як оператор-інтерполятор: реалізує відповідність між двома по­люсами діяльності, яка за своїм характером може бути як ігро­вою, так і неігровою.

Розглянемо структуру механізму рефлексії у журналістському тексті:

МЗСівська молодь боролася за право цілодобово гарува­ти, як віл, аби з ним. Журналісти обожнювали Бориса Іванови­ча. Його доля склалася так, що майже всі зірки на фюзеляжі Тарасюка були намальовані доти, як він став міністром.

Після свого призначення він зіткнувся з багатьма проблемами і сам став проблемою для багатьох. Зокрема, Тарасюк змусив Москву поставити підпис під гарантіями безпеки, він був першопрохідником від України в НАТО. Паралельно загострюва­лися й інші проблемиБорис Іванович був відомий своєю нелю­бовю до спецслужб. Наростаючому здивуванню, а потім і критиці на адресу міністерства Тарасюк не міг практично ні­чого протиставити. Він не став учасником гри “А ну ж бо, розподіли власність!” або “А ну ж бо, пролобіюй!”.

За великим рахунком, Анатолій Зленконе генератор ідей, він та людина, яка може дати оцінку щодо здійсненності конкретного проекту. А уповноважений Президентом вести російський напрям Анатолій Орелне та людина, яка добро­вільно спробує стати регулювальником на перехресті, через яке без правил та обмежень швидкості літають шестисоті “мерседеси””. (Мостова Ю. Пост здав, пост прийняв. Крок право­руч? Крок ліворуч? // Дзеркало тижня. – 2000. – 7 жовтня) (див. також рис. 2.11).