1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення

Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й техніч­ної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс стає соціальним процесом, служить формуванню сучасного суспільства загалом. Це вияв­ляється, зокрема, у тому, що саме комунікативний дискурс ви­ступає найважливішим механізмом становлення індивіда як су­спільної особистості, провідником настанов соціуму, котрі регулюють дії учасників дискурсивного діалогу.

Одним із основних чинників породження комунікативно­го дискурсу є комунікативний акт, в котрому беруть участь комуніканти, котрі у формі діалогу (безпосереднього чи опосередко­ваного) творять висловлювання (тексти) та інтерпретують їх. Початковий і завершальний етапи комунікативного діалогу, здійснюючись засобами національної мови (породження та ін­терпретація тексту, розуміння), започатковуються у механізмах внутрішнього мовлення, його глибинних структурах на рівні універсально-предметного коду мислення (за М. Жинкіним), де національно-мовна специфіка комунікативного дискурсу нейт­ралізована загальнолюдськими схемами змістоутворення [88]).

Власне комунікативний дискурс постає як висловлювання (текст), де всі складники утворюють національно-мовний вербалізований продукт, покликаний інформувати про ідеї, ін­тереси, емоції комунікантів. Комунікативний акт, окрім різ­новидів мовленнєвої діяльності, охоплює фізичну, емоційну, інтелектуальну, підсвідому, а також немовну семіотичну дія­льність.

Досягнення соціальної взаємодії при збереженні індивіду­альних особливостей кожного її елемента є основною функцією комунікативного процесу, сутність якого часто зводять лише до обміну інформацією. В актах комунікації реалізуються референційна (полягає в повідомленні конкретної інформації про події, факти, явища), емотивна (відображає ставлення мовця до того, про що йдеться у повідомленні), фактична (пов’язана зі встано­вленням контактів), конативна (забезпечує орієнтацію вислов­лювання на конкретного адресата) і металінгвістична (передба­чає перевірку того, користуються учасники комунікації однаковим чи різними кодами) функції.

Комунікативний акт виглядає як рух інформації у ланцюгу “відправник – канал – одержувач”, який реалізується в реаль­ному або потенційному зв’язку у формі діалогу, а також як вплив на керований об’єкт, що досягається внаслідок обміну повідом­леннями.

У процесі комунікативного діалогу взаємодіють вісім ба­зових елементів:

1. Відправник – передавач, що генерує ідеї або збирає і пе­редає інформацію. Ним може бути індивід, група людей, котрі спільно працюють, або навіть ціла інституція (хоча і в цьому разі джерелом повідомлення буде певна особа, на яку поклада­ється обов’язок підготувати і передати інформацію).

Обмінюючись інформацією, відправник і одержувач прохо­дять декілька взаємопов’язаних етапів: 1) зародження ідеї; 2) ко­дування і вибір каналу; 3) передавання; 4) декодування. Обмін інформацією розпочинається із формулювання ідеї чи відбору інформації. Відправник вирішує, яку значущу ідею чи повідом­лення слід зробити предметом обміну.

Відправник повинен знати свою аудиторію. Якщо у відправника помилкові погляди про одержувача, то його ко­мунікативні зусилля виявляться неефективними. Ефективність комунікативного діалогу підвищується, якщо пара “відправ­ник – одержувач” гомофільна, тобто досягається високий сту­пінь подібності за певними ознаками: у поглядах, освіті, ста­тусі. І, навпаки, гетерофільні комунікації (значний рівень відмінності пар за певними ознаками) менш ефективні, оскі­льки вони часто супроводжуються перекрученням змісту повідомлення, затримкою передачі, використанням обмежених каналів і когнітивними дисонансами, коли одержувачу пере­дають повідомлення, що не узгоджується з його розумінням і поглядами.

Задля досягнення максимального комунікативного ефекту відправник змушений (усвідомлює він це чи ні), формулюючи конкретне висловлювання, вирішувати водночас низку екстра­лінгвістичних проблем, найсуттєвішими з яких А. Сотникова вважає такі:

• побудова гіпотези реципієнта в аспекті його соціального та психологічного портрета і релевантних для даного акту ко­мунікації та тексту властивостей;

• моделювання відносин з реципієнтом в аспекті соціаль­ної норми й етики, психологічного стану;

• прогнозування реакцій реципієнта – внутрішніх проце­сів адекватного розуміння і зовнішніх процесів мовленнєвої ак­тивності залежно від типу комунікації (безпосереднє звернен­ня – звернення до реципієнта через текст) [210: 108].

2. Кодування – це процес перетворення ідей на символи, образи, малюнки, форми, звуки, мову та ін. Перш ніж передава­ти ідею, відправник повинен за допомогою символів закодува­ти її, використовуючи для цього слова, інтонації, жести (мову тіла) тощо. Тобто, “зматеріалізувати, оформити” наявну поки що лише на мисленнєвому рівні інформацію. Таке кодування перетворює ідею на повідомлення. Дуже важливим на цьому етапі є вибір адекватного (з огляду на значущі у цій ситуації ха­рактеристики одержувача) способу кодування.

3. Повідомлення – це закодована за допомогою символів інформація, яка передається одержувачу. Саме заради цього і здійснюється акт комунікації. Багато повідомлень передається у формі мовних символів. Проте символи можуть бути і невер­бальними, наприклад, графічні зображення, жести, міміка та інші рухи тіла.

4. Канали передавання – засоби, за допомогою яких сиг­нал спрямовується від передавача до приймача (усне мовлення, письмовий матеріал, електронні засоби зв’язку, включаючи ком­п’ютерні мережі, електронну пошту, відеострічки, відеоконфе­ренції і т. д.) – поділяються на засоби масової інформації та міжособові канали. Передавач (відправник) може не обмежуватись одним каналом: так, скажімо, у передвиборчій діяльності вико­ристовуються такі додаткові засоби комунікації, як політична реклама, дебати з опонентами, зв’язок із громадськістю тощо.

5. Декодування – процес, за допомогою котрого одержувач повідомлення переводить отримані символи в конкретну інфор­мацію та інтерпретує її значення. Тобто одержувач декодує по­відомлення шляхом перетворення символів на значення. Якщо не потрібна реакція на ідеї, то процес обміну інформацією на цьому завершується.

6. Одержувач – цільова аудиторія або особа, якій адресу­ється інформація та яка її інтерпретує. Комунікативний портрет реципієнта, за О. Каменською, формують: його концептуальна система, тобто недискретна конструйована і модифікована ди­намічна система даних (уявлень, міркувань, знань), що нею опе­рує індивід; обсяг його активного тезаурусу; лабільність мисленнєвого апарату, а також сукупність моделей свідомості індивіда, котрі визначають його уявлення про себе і про своє місце у світі [105: 1-120].

7. Відгук – сукупність реакції одержувача повідомлення після ознайомлення з його змістом. Відомі три основні типи ре­зультатів комунікації: а) зміни у знаннях одержувача; б) зміни настанов одержувача; в) зміни поведінки одержувача повідомлення.

8. Зворотний зв’язок – частина відгуку одержувача, що надходить до передавача. Вона розглядається як сигнал, спря­мований одержувачем інформації відправникові повідомлен­ня, як підтвердження факту отримання повідомлення. Харак­теризуючи ступінь розуміння або нерозуміння викладеної інформації, зворотний зв’язок також може набувати як вер­бальних, так і невербальних форм (словесне підтвердження, кивання головою, усмішка, заперечливий жест рукою, певний вираз очей, інтонація голосу, зміна положення тіла тощо).

Основні функції зворотного зв’язку полягають у тому, що він:

- протистоїть виходу системи за встановлені обмеження;

- компенсує деструктивні дії зовнішніх і внутрішніх чинни­ків, підтримуючи стан стійкої рівноваги системи;

- синтезує зовнішні та внутрішні суперечності, які прагнуть вивести систему зі стану стійкої рівноваги;

- виробляє рішення для цілеспрямованого впливу на об’єкт управління.

У разі недооцінки зворотного зв’язку той чи інший засіб ма­сової комунікації тільки інформує про події, не аналізуючи зворот­ної реакції читачів / слухачів / глядачів (за наявності зворотного зв’я­зку відправник і одержувач міняються комунікаційними ролями), що може спричинити навіть втрату своєї аудиторії. Ефективний обмін інформацією має, підкреслимо, бути двостороннім: зворот­ний зв’язок необхідний, щоб мати уявлення, якою мірою повідом­лення було сприйняте і зрозуміле, а отже, уникнути спотворення змісту.

Спробуємо окреслити основні аспекти комунікативного акту: екстралінгвістичний (конситуація, що об’єктивно існує, а саме – власне екстралінгвістична ситуація спілкування: умови (у якнайширшому значенні) спілкування, його учасники та їхні цілі – хто, що, де, коли, з якою метою говорить; семантичний (контекст, що будується імпліцитно чи експліцитно виражени­ми й реально існуючими змістами, актуальними для цього ко­мунікативного акту); когнітивний (пресупозиція як зона перети­ну індивідуальних когнітивних просторів (фондів знань) комунікантів); власне лінгвістичний (текст як результат мовлен­ня комунікантів).

Отже, комунікативний дискурс породжується низкою лін­гвістичних та екстралінгвістичних чинників (ситуативна конк­ретність, пресупозиція, національно-культурна традиція). Основ­ними параметрами його змісту є: формально-логічний, ціннісний, семантичний, соціально-психологічний, текстово-логічний, організаційний, технічний. На ефективність комуні­кативного дискурсу впливає також готовність партнерів здійс­нювати комунікацію, виявляти та усувати перешкоди, вибирати способи комунікації, правильно поєднувати усну, візуальну та письмову форми комунікації тощо.

За типом відносин між учасниками комунікативного діа­логу можна виділити міжособистісний, публічний, масовий та організаційний дискурс. У нашому дослідженні ми зосередимося на масовій комунікації (у сфері політики), засобом реалізації якої є, зокрема, преса, радіо та телебачення. До такого різновиду комунікативного дискурсу належать ті його засоби та форми, в яких повідомлення адресовано більш чи менш широкому колу читачів / слухачів / глядачів.

Загалом комунікативний акт може бути успішним лише тоді, коли комунікант, по-перше, враховує умови спільної “комуніка­тивної історії”, контекст видів діяльності та їхній вза­ємозв’язок, а також рівень знань, здібності, інтереси, мотивації й очікування адресата і, по-друге, – дотримується принципів ко­ординації та кооперації, адже задоволення особистих інтересів залежить не лише від власних дій та способу поведінки, а й від дій та поведінки інших. Тому кожний, хто хоче реалізувати свої на­міри, повинен координувати за допомогою комунікації власні дії з діями інших.

Сформульовані Д. Вундерліхом комунікативні принци­пи координації та кооперації збігаються із розмовними максимами Г. Грайса, викладеними в його статті “Логіка і розмовна практи­ка” [293]. Сутність головної ідеї Г. Грайса полягає в тому, що будь-який розмовний дискурс регулюється певними принципами, котрі учений називає “розмовними максимами”. Ці максими необхід­но використовувати комунікантові та реципієнтові, якщо вони зацікавлені в успіхові комунікативного акту й досягненні певних мовленнєвих цілей.

Лінгвіст виділяє максими кількості: “Будьте настільки ін­формативні, наскільки це необхідно! Не будьте занадто інфор­мативні – більше, ніж потрібно!”; максими якості: “Говоріть правду! Не говоріть нічого такого, що ви вважаєте помилковим! Відповідайте за свої слова”; максими модусу: “Говоріть зрозумі­ло!”; максими відношення: “Говоріть по суті!”; спеціальні максими: “Уникайте незрозумілостей!”; “Уникайте багатозначності!”; “Го­воріть стисло!”; “Будьте точні!”.

З кожним комунікативним актом комунікант бере на себе певну відповідальність: доводити та обґрунтовувати висловле­ні думки, а також бути послідовним упродовж усього діалогу. Реципієнт, зі свого боку, має право очікувати, що комунікант керуватиметься своїми зобов’язаннями (інакше реципієнт може пред’явити мовцеві претензії й навіть зреагувати відповідними санкціями).

Розглянемо докладніше постійні та змінні компоненти ко­мунікативного акту. Передовсім увагу привертає зовнішня ста­більність його структури: безперечною умовою здійснення акту комунікації є наявність двох суб’єктів комунікативного діалогу. Третій компонент комунікативного акту постає у вигляді кому­нікативного дискурсу.

Отже, мінімальний комунікативний акт є сумою трьох складників, організованих певним чином: особистість комуніканта + форма й зміст повідомлення + особистість реципієнта. При цьому кожен із учасників комунікації оперує власною сві­тоглядною моделлю, куди входить не тільки вже напрацьова­ний досвід особистості, але й невловимий, мінливий світ ба­жань, уявлень, можливостей тощо, стосовно якого людина, зазвичай, відчуває себе не дуже впевненим господарем. Щора­зу, як тільки учасники комунікативного акту взаємодіють, ми­моволі взаємодіють і дві світоглядні моделі: Світ комуніканта і Світ реципієнта. Діалоговий зв’язок цих двох світів (так звана пресупозиція) вважається мінімальною умовою успішності ко­мунікативного акту. Ще однією передумовою ефективності комунікативного діалогу та, водночас, чинником, що його ускладнює, є така властивість людського спілкування, як конс­труювання світу співучасника (рис. 1.1)

Наявний світ реципієнта

Світ комуніканта

Комунікант

Рис. 1.1. Мінімальний комунікативний акт.

Конструюючи світоглядну модель партнера, учасники ко­мунікації “беруть на себе сміливість” очікувати, прогнозувати, передбачати реакцію партнера. Досить часто ці очікування спра­вджуються, створюючи оманливе враження обов’язковості по­дібного прогнозування у спілкуванні. Але достатньо лише однієї комунікативної невдачі, щоб зрозуміти: прогнозування реакції іншого учасника комунікативного діалогу не є гарантією реалі­зації задуму комуніканта.

Саме по собі прогнозування не робить оптимальним спіл­кування, бо якщо очікування комуніканта не реалізується в адекватній (з погляду комуніканта) реакції реципієнта, то йому потрібно миттєво перебудовуватися, тобто: 1) “погасити” очі­кування; 2) можливо, проаналізувати його; 3) можливо, змінити його формулювання тощо. У такому разі у спілкуванні присут­ня перешкода. Зазвичай складаються дві тенденції у комуніка­тивному діалозі: або поглиблення перешкоди (тенденція до пев­ної форми комунікативної невдачі), або ж спроба корекції (тенденція до оптимізації комунікативного дискурсу). Якщо звер­нути увагу на те, як часто комунікативний дискурс аналізують з позицій його учасників, то доведеться визнати: спілкування за­звичай ускладнене уявленнями про світ партнерів комунікатив­ного дискурсу. Дві щойно названі тенденції взагалі властиві спі­лкуванню людей, котре спрямоване або на зближення (солідаризацію), або на віддалення (дистанціювання).

Отже, умовою будь-якого успішного спілкування є вільний перебіг комунікативного діалогу, що, на нашу думку, досяга­ється насамперед шляхом детального моделювання процесу ко­мунікації.