3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу

Загальновідомим є той факт, що належність тексту до пев­ної предметної сфери, жанру, стилю тощо виявляється у своєрі­дності лексики, яка використовується в ньому. Особливо це сто­сується предметної сфери – тут цілком обґрунтовано можна говорити про термінологічні підсистеми. Абсолютно очевидна і можливість ідентифікувати предметну сферу тексту за його те­рмінологією.

У структурі природної мови зафіксовано не тільки різноманіття предметних сфер, а й типи та способи діяльності, в яку інкорпоровано вживання мови. І якщо перше фіксується пере­важно в предметній лексиці, то друге зачіпає абстрактну лекси­ку і навіть граматику.

Інкорпорація мови в той чи інший конкретний вид діяль­ності – це одна зі складових процесу формування окремого типу дискурсу. І саме через задіяність у конкретні дискурсні моделі реалізується спеціалізація мовних засобів щодо того чи іншого типу діяльності.

Звертаючись до політичної діяльності, можна припустити, що, принаймні, деякі її типи здатні породити таку специфіку дискурсу, яка, обслуговуючи їх, не зводиться до використання специфічної термінології (типу соборності, електорату або посткомунізму), а зачіпає і деякі ближчі до граматичного полюса шкали “лексика-граматика”, а також ті характеристики дискурсу, що можуть бути визначені функціонально-семантичними термінами.

Вербальним виявом політики є політичний дискурс. У сучасній мові неважко виділити цілий пласт категорій, що тя­жіють до функціонування саме в політичному дискурсі, – так звану функціонально-політичну лексику (докладніше розглянуто в роботі К.С. Серажим “Лексика та фразеологія політичного дискурсу” [202]). Це питання, на жаль, у сучасній науці фактично ще не висвітлене (виняток станов­лять хіба що праці Ф. Тетлока, в яких запропоновано прин­ципи кодування когнітивної складності автора тексту, що ґру­нтуються, здебільшого, на врахуванні абстрактної лексики і навіть синтаксису).

До функціонально-політичної лексики, тобто загально-се­мантичних засобів презентації сучасної політики, належать:

1. “Категоричні” квантори, мовними корелятами котрих є такі одиниці, як: категорично, ні за що, обов’язково, у кожному разі, неодмінно; завжди, скрізь, всякий, тотальний, безумовний, ніко­ли, ніде, ніхто; відсутність, немає нічого [антигуманнішого, не­безпечнішого, жахливішого, безглуздішого...], єдиний, тільки та ін., а також “квантори квазікатегоричні”: [у нас в Україні] зазвичай, як прийнято тощо.

2. Фазові та “трансформаційні” показники (мовні кореля­ти: за планом, поетапно, початок / починатися, кінець / закінчува­тися, тривати, продовжуватися, зберігатися, новий, старий, колишній, незмінний, зміна / змінюватися, перетворюватися, ви­черпуватися, втрачати, набувати, знаходити, виявлятися, набли­жатися, вступати, виходити, підходити, криза, занепад, дегра­дація, розлад, руйнування, відродження, розвій, розвиток, трансформація, модернізація, ривок, прорив, уже, ще та ін. (у ме­жах цієї групи, зрозуміло, можлива детальна класифікація).

3. Показники ранжування, частіше “позитивні” – центра­льний, найважливіший, головний, основний, домінування, пріори­тет, сутність, кредо.

4. Показники належності до тих чи інших можливих світів (в основному, із “самостійними” лексичними корелятами, хоч іноді трапляються і службові; оскільки ж диференціація світів, принаймні, частково, є оцінною, то такі засоби водночас міс­тять оцінку): демагогія, наклеп, брехня, обман, ганьблення; наспра­вді, у реальності, уявний, ілюзорний, фантастичний, (не) реальний, міфічний; вигаданий, надуманий, існуючий тільки в уяві; можли­вий / неможливий; приховувати, оголювати; зомбувати; прикидатися, ніби, начебто і т. д.

5. Ментальні стани і дії та їхні характеристики: логіка, (а)логічний, обґрунтований, закономірний, (не) природний; яс­ний, чіткий, раціональний: божевілля, безумство, шалений; мін­ливий, перекручений; пояснювати, тлумачити; передбачати, пророкувати (останні два є водночас “міжсвітовими” опера­торами) тощо.

6. Засоби вираження контрасту: а (зіставне), але, однак; на­впаки, на противагу, інакше, не так, одні інші. Виразно виділя­ються також найбільш поширені контрастні пари: колись vs. тепер; тоді vs. тепер; сьогодні vs. завтра; учора vs. сьогодні; ра­ціоналізм vs. емоції; норма vs. аномалія, конструктивізм vs. дема­гогія і т. д. (наповнення, власне кажучи, може бути будь-яким; важливо, що сама категорія контрасту, безперечно, володіє під­вищеним “ідеологічним потенціалом”).

7. “Семіотичні” категорії: символізувати, втілювати, сим­вол, знак; відчуття, передчуття та ін. (останні два є водночас “міжсвітовими” операторами). Цей клас мовних засобів бере участь лише у тій презентації, якій тією чи іншою мірою прита­манний відкритий ірраціоналізм ідеології.

8. Лексика володіння: володіти, захопити, приписати, узур­пувати, привласнити тощо.

9. Лексика соціальної дії: коригувати, диригувати, маніпу­лювати, збуджувати, експлуатувати та ін.

10. Каузальні та “квазікаузальні” показники: наслідок, при­чина, основа, стрижень, підґрунтя, триматися на, перешкоджа­ти, стримувати [від]: незалежність тощо.

11. Оцінна лексика: незалежність, толерантність, демо­кратичний, вільний, національно свідомий, патріотичний та ба­гато ін.

12. Мовні засоби концептуалізації доцільної діяльності: ціль, мета, інтерес, завдання, проблема, питання, план, вибір, сце­нарій, ресурс, альтернатива, умисний, необхідність, обґрунтова­ність.

Структурними компонентами будь-якого політичного дис­курсу є також часткові ідеологічні твердження (так звані ідеологеми), абстрактні, але виразно визначені теми і сценарії (так звані динамічні ідеологеми), “синтагматичні” системи ідеологем та логіка, що їх обслуговує (див. також [1]).

Загалом під ідеологемами розуміють найбільш “природні” елементи базового рівня організації систем переконань, котрі най­легше актуалізуються у пам’яті та найшвидше піддаються когнітивній переробці. Серед них: взаємний антагонізм, прихи­льність, співпраця, панування, конфлікт, перемога, відчуження, революція, метаморфоза, відступництво, путч, порятунок та ін. Сюди ж (з деяким переосмисленням) можуть бути віднесені також емоційні сюжетні одиниці (наприклад, використання спри­ятливої ситуації).

Важливою складовою вербалізованого політичного диску­рсу є комплекс мовних засобів, що визначають та характеризу­ють суб’єктів соціально-політичної дії (йдеться про їхній набір, визнання або невизнання за яким-небудь претендентом статусу політичного суб’єкта, розділення або ототожнення суб’єктів, а також “розписування” суб’єктів за темами, сценаріями і плана­ми). Так, зокрема, у сучасному українському ідеологічному дис­курсі зустрічаємо: незалежна Україна, Захід, влада, органи влади, силові структури, демократи, національна еліта, народ, інтеліге­нція, олігархи, мафіозні структури, вітчизняний виробник тощо.

Як бачимо, певну частину мовної структури можна цілком обґрунтовано вважати спеціалізованою щодо обслуговування політичного дискурсу, що свідчить про (принаймні, часткову) функціонально-прагматичну зумовленість мовної системи.

Розглянемо детальніше особливості лексики та фразеоло­гії політичного дискурсу на матеріалі газетних текстів. У кон­тексті нашого дослідження видається доречним згадати про та­кий термін, як “мозаїчність культури”. Визнаючи виправданою критику Б. Зільбертом [96: 57] тих положень цієї концепції, що протиставляють принципово невпорядковану “мозаїчну куль­туру” нібито віджилій “гуманітарній” культурі, де знання фор­муються не засобами масової інформації, а раціональною сис­темою освіти, ми відзначаємо як позитивний пункт цієї концепції ідею “ключових слів” і термінів, опорних ідей тексту, “протоколь­них слів або речень”.

З огляду на компресію інформації в газетних публіцистичних жанрах “мозаїчність” становить поверхневу формальну харак­теристику текстів ЗМК, зумовлену принципом одночасної оріє­нтації на стандарт і експресію, принципом, що забезпечує як ці­лісність окремих текстів, так і системність усього видання. Повторювальність “символів” (“ключових понять”) виявляєть­ся неодмінною властивістю текстів ЗМК. “Протокольне слово або речення” розглядаються нами як форма об’єктивної інтепретації висловлювань політика.

Р. Блакар [34: 100] цілком слушно підкреслює, що саме в моменти криз і різких змін ми зауважуємо, як мова здійснює свою владу над нами. (Так, зокрема, відомо, що крах у 1945 р. німець­кого рейху привів до катастрофи й у мові; саме під час і внаслі­док революції з’являються цілі словники нових слів). Таким чи­ном, можна стверджувати, що між термінологією мови, з одного боку, і соціальною владою та її здійсненням, з іншого – існує тісний взаємозв’язок.

Великий пласт у сучасному дискурсі українських видань становить політична лексика і фразеологія, що відображає чи не весь спектр політичного життя і політичної боротьби остан­ніх років. У політичних текстах ЗМК зустрічаємо такі слова і словосполучення, як демократія, необільшовизм, командно-бюро­кратична система, корупція, лобі, референдум, переворот, націо­налізм, суверенітет, конфронтація, консенсус тощо. Деякі з цих найменувань, що складають новітню політичну термінологію, були створені зовсім недавно: командно-адміністративна систе­ма, необільшовизм. Інші були переосмислені або – зазначені раніше у словниках як реалії “капіталістичного світу” – з’яви­лися і в українській дійсності. Прикладом можуть слугувати такі слова, як застій, перебудова (стали політичними характеристи­ками певних етапів в історії країни), корупція, рекет.

Яскравою рисою лексики сучасного українського політич­ного дискурсу є вживання військових метафор, що можна роз­глядати як своєрідний спадок нашого недавнього минулого (ши­роке використання цього виду метафори – один із проявів мілітаризації свідомості людини в радянському суспільстві). У мові сучасних політиків усе ще активно вживається військова термінологія як основа для творення метафор (війна законів, атака на демократію, торпедувати економічні закони, відкрита диверсія тощо).

Популярними в наші дні виявилися також метафори кри­зового стану, катастрофи, безвиході та пошуку виходу з таких ситуацій (на краю прірви, вийти з глухого кута). І все частіше сучасне соціально-економічне та політичне становище в Украї­ні подається як хвороба, котру потрібно лікувати (економічна хвороба, парламентська криза, суспільство видужує і т. д.).

Вплив більшовицько-комуністичної термінології на слово­вживання політиків здійснюється і сьогодні, хоча одним із “лін­гвістичних завоювань” періоду перебудови є пе­рехід у сфері політичного спілкування від ритуального до довільного тексту. Ритуальний текст, що звучав десятиліттями на з’їздах, сесіях, конференціях, створювався за уже виробленою моделлю: комуністична риторика, славослів’я на адресу черго­вого вождя, опис “грандіозних досягнень”, скромне нагадуван­ня про “окремі недоліки”, заклики до вирішення “нових, актуа­льних завдань”. Цей текст не містив достовірної інформації про стан справ і не призначався для самовираження людини, що була його автором. Це був квазітекст, що виконує роль лише одного з компонентів обрядової дії.

Залишки ритуального тексту бачимо й у “постзастійних” політичних текстах. Один із них – пристрасть до дифузійних, семантично спустошених слів, таких, як: питання, проблема, ро­бота, завдання. Без них, зрозуміло, не можна обійтися, але в ри­туальному політичному дискурсі їм надавалася роль універса­льних замінників цілих фрагментів тексту.

Оригінальну теорію “зловживання словами” розглядає Д. Локк у своєму “Дослідженні про людський розум” [148]. Се­ред основних джерел “зловживань словами” Д. Локк називає:

а) використання слів, котрим або не відповідають жодні ідеї (такими, на його думку, є багато філософських і релігійних тер­мінів), або відповідають ідеї, хоч і, безперечно, важливі, проте неясні та неоднозначні (мудрість, слава, милість);

б) нестійке вживання слів, при якому їхнє значення зміню­ються час від часу;

в) внесення навмисної неясності за допомогою вживання слів у незвичайних значеннях, уведення нових двозначних тер­мінів, нестандартного поєднання слів;

г) використання слів для позначення того, що вони в прин­ципі не можуть виражати;

ґ) прийняття слів на віру, тобто недоврахування багато­значності слова і нечіткості його значення;

д) непомірна образність мовлення.

Типологія Д. Локка має прямі аналогії в сучасних дослі­дженнях, присвячених лінгвістичним аспектам спотворення іс­тини.

Маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою мови призводить до того, що ідеологічні конотації певних слів спо­творюють їхнє значення. Такі властивості мови, як рухливість семантичної структури слова, складність відмежування конота­ції від прямих денотативних значень, варіативність денотативних і конотативних значень тих самих мовних знаків під впли­вом соціальних чинників, багатокомпонентність як лексичного, так і прагматичного значення, наявність пізнавального та ко­мунікативного, об’єктивного і суб’єктивного в значенні, сино­німічні й асоціативні зв’язки слів, модальність висловлювання, оцінність семантики і т. д., навмисно і цілеспрямовано викорис­товуються пропагандою.

Більшість власне лінгвістичних передумов уживання мови з метою впливу лежить у сфері укладу мовної системи, орієнто­ваної на основну функцію мови – бути засобом спілкування між людьми. Текст лінійний і принципово обмежений, а світ значен­ня диференційований і темпорально не лімітований. Ця супере­чність є одним з основних чинників формування укладу приро­дної мови, при якому кожне висловлювання має декілька змістових пластів – комплекс змістів, що виявляються явно або є прихованими.

Найбільш очевидним у плані мовного впливу є потенціал лексики. В її основі лежить уявлення про розширюваність, неви­значеність і абстрактність значення слова. На рівні слова існу­ють ситуації спілкування, коли комунікативна семантика слова суперечить його семантиці. Це пов’язано з тим, що комунікатив­на семантика виходить з комунікативних цілей усього вислов­лювання і тим самим її дані є ієрархічно вищими порівняно з даними стандартної словникової семантики, що їм підпорядко­вуються.

Ефект мовного впливу може мати і варіювання (відповід­но, вибір) у межах стилістично нейтральної та нетермінологіч­ної лексики. Це зумовлено тим, що у всякому описі дійсності наявні риси, привнесені засобами його інтерпретації. Мовні ви­рази не означають дійсність, а інтерпретують її. Навіть залиша­ючись у межах самого інформування, ми вимушені констатува­ти наявність у сигніфікативному пласті плану змісту мовних виразів великої кількості компонентів, що сприймаються на ін­туїтивному рівні, але погано експлікуються. Усередині нейтра­льної лексики відбувається своєрідне маніпулювання свідоміс­тю слухачів, у тому разі, коли одне слово з певною метою свідомо замінюється іншим. У таких випадках політичний текст розра­хований на відсутність у багатьох з нас уміння слухати, на “мо­вчазне примирення небагатьох втаємничених”, “на лінь розуму і серця” [148].

Сучасне політичне мовлення відкрите для лексики зниже­ної, яка широко вживається у виступах політиків. Причинами цього, на нашу думку, є те, що, по-перше, розмовні слова і зво­роти, у тому числі прислів’я і приказки, сприяють деофіціалізації мовлення, роблять спілкування більш невимушеним, допомагають тримати контакт з аудиторією; по-друге, з їхньою до­помогою людина може виразити якнайширший спектр своїх оцінок і емоційних станів – гнів, роздратування, несхвалення, іронію тощо.

Пропагандистське вживання стилістичних засобів і прийо­мів визначається тим, що експресивність, котра створює новизну і неповторність образу, є результатом суб’єктивно-індивідуаль­ного підходу адресата до їх використання, заданості цілей і мо­тивів мовного спілкування, особливого призначення пропаган­дистської мовної ситуації.

У своїх виступах політики зазвичай порушують теми, ці­каві для широкої аудиторії. При цьому відбираються загально­відомі слова та терміни, орієнтовані на фонові знання масового реципієнта, і, таким чином, відбувається деспеціалізація термінів, їхня популяризація, введення їх у широ­кий вжиток.

Значення нового терміна часто більшою або меншою мі­рою розкривається контекстом чи спеціальним поясненням, що становить перший етап на шляху до деспеціалізації терміна. (На­приклад, інтерв’ю з В. Пинзеником: “Ми ще повинні здійснити перехід до інформаційного суспільства”. – “Що Ви розумієте під цим?” – “У промисловості ХХ століття донедавна була виріша­льною наявність таких виробничих чинників, як праця, капітал і земля. Для майбутнього ми повинні навчитися використовувати інформацію як четвертий виробничий чинник. У конкурентній бо­ротьбі у майбутньому переможе той, хто найшвидше отриму­ватиме інформацію та раціонально її використовуватиме (За ві­льну Україну. – 1997. – 2 лютого); “Угоди, що укладаються на території країни із порушенням валютного законодавства, вклю­чаючи конверсію іноземної валюти в гривні та навпаки (т. зв. трансфертні операції), є недійсними” (там же).

Проблемі деспеціалізації термінів у газетно-журнальній пу­бліцистиці присвячена дисертація 3. Соловйової, що характери­зує цей процес як вихід терміна за межі термінологічного поля, втрату властивостей, котрі зумовлюють його термінологічність, і подальшу модифікацію значення загальномовним узусом. При цьому дослідницею виділяються три щаблі деспеціалізації: 1) терміни, що вживаються у ЗМК, зберігаючи свої термінологічні характеристики, виявляють тенденцію до певного спрощення значеннєвої структури, 2) терміни, що вживаються в неспеціальних текстах, подаються в переносному зна­ченні, 3) нетермінологічне значення стає узуальним і фіксується в словниках [208: 8]. Прикладом спрощення значеннєвої струк­тури терміна в неспеціалізованому тексті може служити такий фрагмент тексту:

“Можна і потрібно допомагати селу в становленні систе­ми селянських банків, заставного кредитування, у зміцненні земель­ної власності. Звідки в усьому світі беруться кредити? Здебіль­шого – від застави. Але якою може бути застава землі, якщо у нас немає можливості реалізувати своє право приватної власнос­ті на землю?” (За вільну Україну. – 1997. – 2 лютого). Операції з кредитування не вичерпуються наданням застави. Але автор концентрує увагу читача лише на тих семантичних озна­ках, що, на його думку, важливі для контексту, і в результаті відбувається скорочення значеннєвого обсягу терміна.

Засоби масової комунікації часто виступають ініціато­рами процесу запозичення термінів з інших мов, що сприяє введенню запозичень у обіг та розширенню сфери їхнього вживання. Найбільший процент запозичень, які трапляють­ся у політичних текстах сучасної української преси, мають анг­ло-американське походження. Ці запозичення не стільки заповненюють референціальну лакуну, скільки відображають процес (до речі, спостерігається у багатьох європейських країнах) активного проникнення англійської мови в словниковий за­пас інших мов.

Іще однією важливою рисою сучасної політичної мови є тенденція до стандартизації. Насиченість тексту мовними клі­ше – словами, словосполученнями, стійкими мовними форму­лами – характерна як для самого політичного тексту, так і за­галом для усього газетно-публіцистичного жанру. Кліше може бути у вигляді словосполучень (національне відродження, демо­кратичні зміни), предикативних одиниць (розмова пройшла у від­критій атмосфері, використовувати як важіль впливу).

Стереотипні мовні засоби дуже сильно впливають на фор­мування ціннісних орієнтацій читачів, на їхні почуття й емоції. Однак стереотипи часто розглядають як негативне явище, хоча не всі стереотипні вирази сприймаються негативно. А. Барченков [26: 33] виділяє “кліше”, тобто одиниці, що не викликають негативної реакції в читачів, і “штампи” – стереотипні мовні засоби, що сприймаються негативно.

Чинником, що зумовлює негативну оцінку стереотип­них сполучень, є висока повторювальність таких мовних за­собів. Повторення становить собою важливий засіб агітації, але якщо переступити межу певної кількості повторів, як від­значає Г. Клаус [313], воно може викликати в читачів негати­вну реакцію. До такого ж висновку доходять і вчені, що до­сліджують явища семантичної ситуації – повної або часткової втрати словом свого значення в результаті його багаторазо­вого вживання [159].

Таким чином, для вербального втілення сучасного україн­ського політичного дискурсу характерно: 1) наявність спеціально-зумовленої функціональної політичної лексики та фразео­логії; 2) перехід до нормального стилістичного тексту; 3) значне оновлення політичного словника; 4) яскрава метафоризація по­літичної мови; 5) використання розмовно-зниженої лексики; 6) деспеціалізація термінів; 7) активізація запозичень (особли­во – з англійської мови); 8) тенденція до стандартизації.