2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
Утвердження прагматики як самостійної лінгвістичної дисципліни відбулося у 60-х – на початку 70-х років XX століття під впливом логіко-філософських теорій мовленнєвих актів (Дж. Л. Остін, Дж.-Р. Серль, 3. Вендлер) [339], прагматичних теорій значення (Г. Грайс) [293], а також прагматичних теорій референції (Л. Линський, Дж.-Р. Серль, П. Строусон) [349] і стимулювалося, насамперед, перенесенням досліджень з проблем структури мови на сферу її функціонування.
Перш ніж переходити до конкретного аналізу поставленого питання, з’ясуймо, що таке прагматика. Загалом прагматику можна визначити як науку, що вивчає відношення впливу комуніканта (того, хто виступає ініціатором процесу спілкування) на комуніката (того, на кого спрямоване це спілкування), адресанта на адресата. Отже, як бачимо, галузь дослідження прагматики дискурсу надзвичайно широка, оскільки відношення впливу між комунікаторами мають багатоаспектний характер.
Автори різних концепцій по-своєму подають розуміння прагматики. На думку Т. ван Дейка, прагматика вивчає ті засоби, за допомогою яких адресант може впливати на інформаційну та світоглядну системи адресата (це досить суттєво для дослідження обраної проблеми) [76].
Для X. Вайнріха предмет прагматики – це насамперед вивчення інструкції, яку адресант дає адресатові.
Послідовники диференційної лінгвістики вважають, що предметом дослідження прагматики є спроба створення моделі опису та виміру прагматико-семантичної мовної варіації.
Для дослідників, котрі працюють у галузі психо- та соціолінгвістики, предмет дослідження прагматики обмежується лише вивченням соціального та психологічного аспекту функціонування дискурсів.
Таке розмаїття поглядів на предмет прагматики помітно вплинуло і на визначення її основних завдань. Для В. Дрессела завдання прагматики – це визначення функції дискурсу в екстралінгвістичному контексті. Тобто прагматика повинна відповісти на запитання, яка мета автора, на кого спрямований текст, яка форма його подачі, які імпліцитні пресупозиції.
Для Р. Сталнакера завданнями прагматики є визначення типів мовленнєвих актів та характеристика тих ознак мовленнєвого контексту, що дозволяють визначити, які пропозиції виражені дискурсом.
Т. ван Дейк визначає завдання сучасної прагматики дискурсу як вивчення стосунків між автором та реальними особами чи подіями, що про них розповідається у дискурсі.
Прагматична теорія дискурсу має певні принципи. Чи дотримуються автори сучасних ЗМК цих принципів і як це впливає на позиції реципієнтів? Спробуємо відповісти на це запитання.
Тож, Т. ван Дейк уважає, що в основі будь-якої прагматичної теорії дискурсу є чотири основних принципи:
• принцип якості, за яким комунікант передає за допомогою тексту лише ту інформацію, котра, на його переконання, є достовірною;
• принцип кількості, за яким текст не повинен передавати інформації більше, ніж необхідно за даним контекстом;
• принцип відносності (будь-яка інформація, що передається через текст, має релятивний характер, тобто оцінюється або відносно інших текстів, або ж відносно контексту ситуації);
• принцип способів викладу, який вимагає, щоб текст був позбавлений двозначності, був упорядкованим.
Т. ван Дейк виділяє також логічну та лінгвістичну (граматичну) прагматики. Логічна стосується соціопсихологічних досліджень вербальних взаємовідношень. Лінгвістична прагматика – це формальне створення певної загальної системи правил, що дозволяють мовцеві співвідносити той чи інший текст, створений звичайною мовою, з одним чи кількома контекстами.
На думку Т. ван Дейка, для вивчення прагматичних аспектів дискурсу необхідно створити так звану граматику контексту дискурсу. З теоретико-прагматичного погляду взаємозалежність адресант–адресат будується залежно від функціонування трьох типів внутрішніх систем, до яких належить:
1) система знань та переконань реципієнта;
2) система його бажань і потреб;
3) система оцінок та надання переваг.
Зауважимо, що наразі лінгвісти, які працюють у галузі логіко-прагматичної лінгвістики дискурсу, порушують проблему нотації чи особливої прагматичної мови дискурсу. Для Ч. Мончето подібна мова – це розширена предикативна логіка першого ступеня, котра містить висловлювання, інтерпретація яких залежить не лише від сфери, в якій перебуває об’єкт, чи від функції інтерпретації, а й від контексту її використання. Під прагматичною мовою дискурсу Ч. Мончето розуміє мову, символи якої вводяться за допомогою таких категорій:
• логічних постійних (і, чи, якщо тощо);
• лапок і крапок;
• індивідуальних змінних а, в, с тощо; постійних типу п, які можуть позначати будь-яке натуральне число;
• операторів.
Таким чином, у сучасній лінгвістичній науці термін “прагматика” вживається у двох значеннях:
1) лінгвістична дисципліна, яка вивчає використання та функціонування мовних знаків у мовленнєвій комунікації;
2) формування мовних висловлювань, що визначається функціональними особливостями партнерів у комунікативному акті, наприклад, інтенціями мовця, характером ужитих ним мовних засобів, ситуацією, у якій відбувається спілкування тощо.
У процесі дослідження прагматики дискурсу сформувалися кілька основних напрямів:
• вивчення процесів комунікативної реалізації дискурсів (М. Вайнріх, Д. Вундерліх);
• логіко-прагматичні дослідження текстової семантики (Р. Сталнакер, Бар-Хиллер);
• аналіз прагматики літературно-художніх (прозових / поетичних) та публіцистичних текстів (Т. ван Дейк);
• розгляд прагматико-функціональних аспектів формування та реалізації дискурсів (Р. Гроссе);
• дослідження соціо-емпіричних та психолінгвістичних аспектів здійснення комунікації засобами продукування текстів (Т. Дрідзе). У нашій роботі ми виходимо з того, що нині прагматика є, по суті, комплексною дисципліною, котра займається вивченням цілої низки питань, пов’язаних із суб’єктами мовлення –мовцем та адресатом, їхньою взаємодією в комунікації, ситуацією спілкування, тобто охоплює всі активні елементи процесу комунікації.
Стосовно суб’єкта мовлення прагматика вивчає: 1) імпліцитні та експліцитні цілі висловлювання (“ілокутивні сили”, за Дж. Л. Остіном) – повідомлення певної інформації, запитання, наказ, прохання, порада, обіцянка, вибачення, привітання, скарга тощо;
2) мовленнєву тактику й типи мовленнєвої поведінки;
3) основні комунікативні принципи (йдеться, зокрема, про так звані конверсаційні максими Г. Грайса [293]), знання яких дає змогу слухачеві вивести з контексту мовленнєвого акту прагматичні компоненти змісту висловлювання (імплікатури мовленнєвого спілкування або дискурсу);
4) настанову мовця або прагматичне значення висловлювання (непрямі висловлювання, натяки, підтекст тощо);
5) референцію мовця, тобто кореляцію висловленого з дійсністю, детерміновану намірами мовця;
6) прагматичні пресупозиції (оцінювання мовцем загального фонду знань, конкретної інформованості, інтересів, думок і поглядів, психологічного стану, особливостей характеру і здатності розуміння адресата);
7) ставлення мовця до того, що він повідомляє:
• оцінка змісту висловлювання (його істинність або помилковість, іронія, багатозначність, несерйозність тощо);
• уведення у фокус інтересу одного з тих, про кого йдеться в мовленні (емпатія);
• організація висловлювання відповідно до того, що в повідомленні, на думку мовця, головне.
Стосовно адресата комунікації досліджуються:
1) інтерпретація мовлення, в тому числі правила виведення непрямих і прихованих змістів з прямого значення висловлювання (в цих правилах ураховується контекст, прагматична ситуація й пресупозиція, а також цілі, з якими мовець може свідомо відступати від прийнятих максим спілкування);
2) вплив висловлювання на адресата (перлокутивний ефект, за Дж. Л. Остіном): розширення інформованості адресата; зміни в емоційному стані, поглядах та оцінках адресата; вплив на його дії; естетичний ефект тощо;
3) типи мовленнєвого реагування на отриманий стимул (прямі й непрямі реакції, наприклад, способи ухиляння від прямої відповіді на питання).
Аналізуючи відносини між учасниками комунікації, прагматика допомагає визначити:
1) форми мовленнєвого спілкування (комунікативний діалог, дружня бесіда, суперечка, сварка тощо);
2) соціально-етикетний аспект мовлення (форми звертання, стиль спілкування);
3) співвідношення між учасниками комунікації в тих або інших мовленнєвих актах (прохання і наказ).
У ситуації спілкування прагматика розглядає:
1) інтерпретацію дейктичних знаків (тут, зараз, цей тощо), а також індексальних компонентів у значенні слів (вказівка на просторову орієнтацію в дієсловах типу “приходити”, “підходити” тощо);
2) вплив мовленнєвої ситуації на тематику й форми комунікації (типові теми і форми розмов на банкетах, у лікарнях, у приймальнях чиновників тощо).
Таким чином, вивчаючи всі параметри активних елементів комунікативної дії, прагматика спроможна забезпечити її успіх, ставши базовою структурою дискурсу.
- Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу
- Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки
- Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової наукової парадигми
- 1.3. Сучасні методи дослідження
- 1.4. Дискурс у комунікативному середовищі
- 1.4.1. Комунікативна природа дискурсу
- 1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації
- 1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення
- 1.4.2.2. Основні дискурс-моделі
- 1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу
- 1.5. Значення та співвідношення понять “текст” і “дискурс”
- 1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу
- 1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту
- 1.5.3. Теоретичне трактування понять “текст” і “дискурс”, “дискурс” і “мовлення”
- 1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”
- 1.6. Висновки до першого розділу
- Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу
- 2.1. Прагматика дискурсу
- 2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
- 2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі
- 2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників дискурсу
- 2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу
- 2.1.5. Прагматична структура дискурсу
- 2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності
- Характерні ознаки моделі віртуальної реальності*.
- Актуальна
- Дискурсивні модел
- Реальност
- Регулятивна
- Ілюзорна
- 2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації
- Форматор рефлексії (Юлія Мостова)
- 2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу
- Дискусія
- 2.2. Семантика дискурсу
- 2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу
- 2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу
- 2.2.3. Змістове поле дискурсу
- 2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних модусів реальності
- 2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу
- 2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу
- 2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності та ціннісні домінанти
- 1. Автор-спостерігач 2. Коментатор
- 2.3. Висновки до другого розділу
- Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України)
- Політична мова як відображення політичної діяльності
- 3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації політичної діяльності
- 3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі
- 3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник
- 3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного політичного дискурсу
- 3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення
- З містова невизначеність
- 3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу
- Поняття “політика”.
- Комунікативна цінність (частотність уживання) запропонованих політичних понять у середовищі студентської молоді.
- 3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики
- 3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси
- 3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком
- 1. За характером інформації:
- 2. За типом інтеракції:
- 3. За фактуально-часовою спрямованістю:
- 4. За типом комунікативної стратегії:
- 3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній
- 3.2.3. Сучасний політичний фольклор
- 3.3. Висновки до третього розділу
- Висновки
- Список використаних джерел